Володимир Яловий (на знімку) як учений і практик давно займається вивченням розвитку сучасних міст і, насамперед, столиці нашої країни.
Свого часу, будучи заступником міського голови Києва, він брав активну участь у розробленні стратегії подальшого розвитку столиці до 2020 року та безпосередньо Генерального плану розвитку Києва. З різних причин цей документ, каже Володимир Борисович, починаючи з 2006-го, зазнав численних порушень. Особливо це стосувалось так званих червоних ліній та зелених зон Києва. Більшість цих порушень мали цілком виражений корупційний характер, наприклад, при виділенні земельних ділянок під будівництво та приватизацію. Особливо в цих діях «прославилась» так звана молода команда Леоніда Черновецького. Чого варта тільки роздача студентам сотень земельних ділянок, зокрема в зелених зонах, для подальшої їх передачі наближеним до цієї команди. І ось нині нове керівництво міста разом із депутатським корпусом, розповідає він уже перебуваючи в ролі заступника голови бюджетної комісії Київради, активно заговорили про необхідність термінового прийняття нового Генерального плану, намагаючись оновити його новими тенденціями у розбудові міста. Проте, переконаний він, ніяке оновлення старих підходів та стратегій успіху не принесе. Київ, каже Володимир Яловий, настільки змінився за останній час, що мислити старими категоріями — значить, загубити саму ідею сучасного оновлення міста. Час вимагає, стверджує він, щоб ми підійшли до створення Генерального плану розвитку Києва абсолютно по-новому — аж до зміни самої концепції розбудови столиці.
— Що ви маєте на увазі?
— А те, що нині говорити про столицю як про замкнене в своїх межах місто, — це глухий архаїзм. Треба виходити з того і звикатися з тією думкою, що Київ давно став великою агломерацією, яка, на жаль, розвивається хаотично, без чіткої продуманості. Цей процес необхідно взяти під контроль, скоординувати його, спрямувати в продумане планове русло. Це значить, що треба докорінно змінити сам принцип управління містом. Розумієте, сьогодні з життям столиці пов’язані сотні тисяч людей, які не мешкають у Києві, а доїжджають сюди на роботу, трудяться, а потім від’їжджають додому. Водночас і самі кияни дедалі частіше будують своє житло геть за межами Києва — в Ірпіні, Бучі, Броварах, інших містах і селах, а потім повертаються на роботу в рідні пенати, залишаючись киянами. На наших очах відбувається грандіозне «переселення» людей, змішування робочої сили, що не може не позначитися на управлінні містом, зачіпає цілу низку соціальних проблем.
Отже, нині говорити про новий Генплан, значить, по-новому підходити до розвитку структури міста, сприймаючи як доконаний факт те, що Київ давно функціонує як мегаполіс, тільки не оформлений організаційно.
Якщо раніше Генеральний план стосувався суто адміністративних меж Києва, то нині треба охоплювати значно більші параметри. І виходити потрібно з того, що насамперед необхідно вирівняти життєвий рівень людей, які так чи інакше пов’язані з виробничими і соціальними процесами в українській столиці. Ось це, на мою думку, і повинно стати головною ідеєю нового Генерального плану як спільного документа київської міської влади, столичної області та громад прилеглих міст та сіл Київської агломерації.
— Будь-який Генеральний план — це перспектива розвитку. Є, звичайно, першочергові завдання...
— Істотною проблемою міста залишається транспортна. Безумовно, її розв’язання залежить від реалізації нового спільного з областю Генерального плану розвитку Київської агломерації. Києву конче необхідне нове — третє — транспортне кільце, яке проходитиме по території області і матиме нові транспортні переходи через Київське море на півночі та річку Дніпро на півдні.
Треба зрештою реалізувати давню ідею будівництва перевантажувальних вузлів на в’їздах у місто, які були передбачені Генеральним планом 2020 р., та підведення до них ліній метрополітену. Взагалі, якщо говорити про розвиток метро в місті, то тут ми здорово відстаємо від провідних столиць, де на рік будуються десятки нових станцій метро. Наприклад, у Пекіні, де ще 30 літ тому взагалі не було метрополітену, сьогодні функціонують кілька сотень станцій, Москва за десять років вдвічі збільшила довжину ліній метро, а ми за останні 5 літ не ввели жодної станції метро. А чого варта проблема добудови мосту на Троєщину та запуску нової лінії метро. Передбачалося також будівництво підземних транспортних тунелів, зокрема від площі Перемоги до центрального стадіону, а також від району Бесарабського ринку до Південного мосту.
Давно треба в місті перейти переважно до громадського наземного транспорту з великою місткістю — замість маленьких «Богданчиків» на основних маршрутах повинні працювати автобуси «Великі Богдани» та тролейбуси місткістю до 150 пасажиромісць.
Ми повинні розглядати проблему створення третього транспортного кільця, планову розбудову житла, винесення низки підприємств за межі Києва, створення нових робочих місць у приміських зонах, щоб зменшити наплив у столицю робочої сили, яка щодня їде і виїжджає із Києва, — а це десь майже 400 тисяч осіб, що тільки в транспортній мережі створює величезне напруження. Тобто життя підказує, що ми повинні йти до того, щоб люди, які живуть у приміських зонах, не їхали до Києва у переповнених електричках, автобусах, не штовхалися у метро, а працювали вдома на тих самих київських підприємствах, збагачували місцеві бюджети, які в свою чергу йтимуть на покращення добробуту цих людей. Ось саме таким шляхом — за рахунок місцевих бюджетів — і має вирівнюватися соціальне становище тих, хто у муках приїжджає до столиці.
Повертаючись до попередньої тези про зміну системи управління мегаполісом, ми ніяк не можемо оминути нинішню ситуацію, коли майбутнє столиці вирішується тільки в кабінетах міста, без урахування інтересів і позицій всієї Київщини. Так, якісь контакти існують між керівництвом міста й області, але вони епізодичні, коли вирішуються, скажімо так, другорядні оперативні питання. А стратегічні? А спільна думка, як управляти таким величезним конгломератом?
Назріла необхідність тісної співпраці не тільки з керівництвом області, а й на рівні органів місцевого самоврядування. Скажімо, створити таку інституцію, як, наприклад, рада Київської агломерації, до якої повинні ввійти крім представників столиці голови міст і сіл великого київського регіону. Це дало б могутній поштовх до розв’язання низки спільних соціальних проблем. У зв’язку з цим настав час внести зміни і до Конституції України, ввівши в неї поняття «Київський регіон» як території спільного розвитку.
— А що з цього приводу говорить зарубіжний досвід?
— Якось ми приймали делегацію із низки міст Французької Республіки. І думаєте, вони щось абсолютно нове нам сказали про організацію мегаполіса? Те, про що ми тільки дискутуємо, там давно уже діє. Так само, як і в Лондоні, Мадриді, Берліні і навіть у Токіо.
Так от. Ми, зрештою, повинні спільно з областю думати про транспортні комунікації, комунальне господарство, інженерне господарство — все, чим живе те чи інше місто. Одна тільки проблема переробки та утилізації сміття чого варта. А ми все Америку відкриваємо. Кажу ж, що треба було б давно зустрітися з головою обласної адміністрації, з депутатами і головою обласної ради, порадитися з керівниками навколишніх поселень, заручитися підтримкою усіх їх, а потім сідати (разом із ними!) за складення спільного плану дій, зокрема Генерального плану. І основним двигуном цього процесу повинна бути КМДА і особисто її голова.
Це актуально і з того боку, що останнім часом ми стаємо свідками спустошення деяких сіл і навіть цілих районів України. З однієї причини — нестача робочих місць, відсутність у селі хоча б якоїсь роботи.
І нарешті, суто економічні проблеми Києва. Якось так трапилось, що коли йдеться про бюджетне наповнення міста, все зводиться до другорядних речей — нічного (та й денного) паркування, функціонування кіосків, парків тощо. Як депутат міської ради я був змушений виступати на колегії міської адміністрації і нагадати, що основним джерелом надходження до бюджету в усі віки було виробництво. І цим чомусь ніхто особливо не стурбований. У нас виробництво діє лише у сфері харчової, переробної галузі та певною мірою легкої промисловості та транспорту. Все інше — мертве. Лежать колись могутні оборонні заводи, геть не працюють «Червоний екскаватор», верстатобудівний завод, завод ім. Петровського, «Транссигнал», «Точелектроприлад», «Комуніст», «Арсенал», радіозавод. А це ж тисячі робочих місць, працівники, які одержували зарплати і з них сплачували податки, наповнюючи міський і державний бюджет. І де ці люди — висококваліфіковані, високоосвічені працівники? На ринках? За кордоном? Нині Київ отримує лише 40 відсотків ПДФО, тобто податків із зарплати, а ще декілька років тому ця цифра сягала 100 відсотків! Міський голова Віталій Кличко заявив, що ми дійдемо до 60 відсотків ПДФО. А де ще 40 відсотків? За цією цифрою криється ні мало ні багато, як десятки мільярдів гривень! Водночас влада постійно не додає місту субсидій на освіту, охорону здоров’я, інші соціальні потреби.
Замість того, щоб працювати на місто, наші люди масово їдуть за кордон, бо на них там найбільший попит. Знаєте, скільки людей щоквартально залишають Україну? 300 тисяч чоловік. За рік це становить 1 мільйон 200 тисяч. А це молоді, повні сил спеціалісти, яких уже і вдома шукають на різних підприємствах. Так ми втрачаємо інтелектуальну робочу силу, на відродження якої необхідні десятки років.
А ми замість того, щоб взятися за вирішення цих проблем, на сесії часто говоримо про якісь дрібнички, на кшталт того, що потрібно побудувати якийсь флагшток заввишки 75 метрів, щоб перевершити щось схоже у Дніпрі. А коштує така «будова» понад 50 мільйонів гривень. Я п’ять разів виступав на сесії з цього питання, доводячи, що в столиці є куди більш необхідні об’єкти, куди треба вкладати мільйони гривень, аніж флагшток. У нас у критичному стані, наприклад, дороги, мости, які повинні посідати одне з чільних місць у новому Генеральному плані. Нині заходилися будувати новий, я б сказав, другорядний пішохідний міст, який забере понад 250 мільйонів гривень. Хіба це те, що конче потрібне людям, киянам?
У нас не вистачає коштів на спорудження житла для дітей-сиріт. У цій частині соціального забезпечення взагалі повний провал, бо ми за останні роки не збудували жодної квартири та гуртожитків для цих дітей, що належало зробити згідно з законом. От і виходить, що дитина-сирота після здобуття середньої освіти виходить з інтернату і опиняється просто на вулиці. І тільки цього року відбулося невелике зрушення.
Я уважно аналізував економічну частину стратегії розвитку Києва саме в тій площині, де йдеться про забезпечення житлом дітей-сиріт. Із цього приводу я подав 17 зауважень керівництву міста. А на сесії запитував Віталія Кличка: то, може, замість того, щоб будувати флагшток, ми все-таки передбачимо будівництво житла для обездолених дітей, виділивши для цього реальні ресурси?
— Ви вже частково зачепили тему санітарного стану Києва. У попередньому варіанті Генерального плану теж приділяли чимало уваги очищенню Києва від сміття, зокрема, спорудженню потужного сміттєпереробного заводу. Як далі планується вирішення цієї проблеми? Історія зі Львовом засвідчила, що проблема санітарного оздоровлення великого міста, коли до неї ставитись так собі, може набути навіть соціального звучання.
— У Києві ситуація не краща, тільки вона ще, слава Богу, не вибухнула так, як у Львові. У попередньому Генплані, як і в тому, що пишеться нині, передбачалося й передбачається спорудження потужних сміттєпереробних станцій. У нас із горем пополам діяла така споруда у Голосіївському районі. Нині на цьому місці самі руїни. Свого часу планувалося збудувати ще три сміттєпереробні заводи, але справа далі слів не пішла. Щоправда, на лівому березі є сміттєспалювальний завод, але він надто малопотужний для такого міста, як Київ. Він весь час ремонтується, реконструюється, поглинає такі кошти, яких би вистачило на спорудження нового сучасного об’єкта.
Нині планують облаштувати сміттєпереробні станції на Виноградарі, в Голосіївському, Деснянському районах. Це справді сучасна технологія позбавлення від решток відпрацьованих матеріалів. Ми давно зосередили увагу на тому, щоб сортувати сміття окремо на метал, пластик, папір, а потім у спресованому вигляді переробляти відходи. Однак це тільки плани. Бо сміття, як і раніше, здебільшого йде на звалища, так, як у Львові. Тож спорудження потужних сміттєпереробних підприємств обов’язково треба заносити до нового проекту Генерального плану, чого, на жаль, я поки що не бачу. Так, ця справа вимагає чималих коштів, а інвесторів бракує. Де їх шукати — це вже справа столичної влади.
— Скільки я пам’ятаю, Володимире Борисовичу, при складанні стратегії розвитку Києва неодмінно заходили розмови про «хрущовки». В тім числі й тоді, коли ви працювали заступником очільника столиці. Зрушує щось на новому етапі розбудови міста?
— Так, ця проблема завжди була гострою, тим більше тепер, коли «хрущовки» сягнули не тільки морального, а й фізичного зношення: у них нині неможливо жити. Ці будинки просто треба знищувати. Колись ми разом з відомим будівельником Поляченком розробили було план перебудови кварталу вздовж вулиці Гречка. Більше того, вже були подані конкретні проекти знесення цілого кварталу по цій вулиці і спорудження на тому місці сучасних висотних будинків, куди разом з іншими резервами житла можна було б переселити мешканців «хрущовок». Крім того, детальні прорахунки показали, що коли взяти ще пару гектарів землі прилеглих територій тодішнього радгоспу і забудувати їх, то житлова площа порівняно з тією, яка була, збільшується в сім—десять разів і перекриває всі затрати на переселення людей.
Але трапилося так, що київська влада змінилася на «гречкосіїв», а їм було байдуже до проблем киян, і план реконструкції «хрущовок» залишився на ватмані. Тож нині при розгляді проекту нового Генерального плану я буду обома руками голосувати за те, щоб, нарешті, давню проблему «хрущовок» хоч якось почали розв’язувати.
— На початку розмови ви сказали, що при складанні нової стратегії розбудови Києва потрібно змінити саму концепцію підходу до створення цього документа і насамперед мегаполісної системи управління містом. Що треба ще зробити, аби ідеї, яких ви торкнулися, дістали реальне втілення?
— Головне в сьогоднішній системі управління містом те, що у нас надто слабко, я б сказав, неохоче залучається до управлінського процесу широка громадська думка. Звідси повільне впровадження новітніх ідей у розвиток столиці. Хоч ми багато говоримо про децентралізацію, передання окремих функцій громадським активістам, у нас усе зводиться до того, що вся місцева влада сконцентрована на Хрещатику, 36. Ви ж дивіться, до чого ми докотилися. Якщо формально у нас є 10 районів міста, то в реальності вони практично нічого не вирішують, їхня роль зводиться до виконання простих функцій певними службами і керівниками районів, запрограмованих на Хрещатику. Парадокс, але окремі голови райдержадміністрацій не тільки не враховують і не борються за інтереси киян, а навіть не знають своїх районів. А районні ради? Це ж і є інституція, яка повинна виражати волю й інтереси людей. А вони ж знищені. Кому вони заважали? Мабуть, тим міським керівникам, які рвалися до «монархічного» управління.
Вважаю, що в багатомільйонному Києві треба обов’язково поновити ради. Я не кажу, що ці ради повинні мати по 50—70 депутатів. Гадаю, достатньо обмежитися десятьма-п’ятнадцятьма обранцями від народу, але вони повинні працювати так, щоб повністю відображувати волю людей, забезпечувати самостійність районів при вирішенні животрепетних проблем і цим самим бути інструментом розділення функцій між міською і районними владами. Оце і дасть можливість глибоко знати потреби киян та втілювати їх у Генеральному плані. А ще спільно шукати резерви додаткових надходжень для наповнення фінансових скриньок для реалізації майбутніх проектів, відбитих у Генплані.
— Це, мабуть, єдина можливість влити свіжу кров у третій рівень управління — в так звані об’єднання будинкових територій.
— Так, це може стати дієвим органом самоорганізації населення, про що багато мовиться, а мало робиться. Взагалі я переконаний, що ці органи мають бути не будинковими, а квартальними, це дасть змогу розширити їхні управлінські можливості. Які ці повноваження? Передусім благоустрій квартальних територій, догляд за будинками, наведення порядку на території — аж до виховних функцій. До цього ми йшли давно і багато чого зробили. У мене й досі зберігається карта, де було виділено 77 мікрорайонних рад, які не просто декларувалися, а вже й починали працювати.
Для роботи з радами мікрорайонів навіть створюється так званий громадський бюджет, який повинен бути розподілений між цими територіальними органами самоорганізації населення. Сьогодні це ні мало ні багато — понад 100 мільйонів гривень!
Цей рівень найближче прив’язаний до людей і може вирішувати багато проблем. Нині бачите, що виходить? Якийсь найменший конфлікт чи найдрібніша проблема — і люди біжать до міської адміністрації чи ради. Ніби в нас не існує районної влади чи громадських організацій, які могли б частину таких питань успішно вирішити на колегіальних зустрічах.
В Шевченківському районі в моєму окрузі люди взагалі в очі не бачили голову райадміністрації. Мешканці просять його про зустріч, але він весь час чимось зайнятий іншим. Що стосується взагалі голів райдержадміністрацій, то давно назріла ситуація, коли вони повинні перерости в голів виконкомів райрад, я вже навіть стомився про це говорити. Це буде куди ефективніша інституція, аніж держадміністрація, яка, повторюю, втратила фактично всі можливості управляти районом.
— Добре, які повноваження району ви бачите при реорганізації влади?
— Я делегував би йому все, що стосується життя району. Це, насамперед, житлове будівництво. Сталося так, що ніхто не питає в району, де і що можна будувати. Як наслідок — безкінечні конфлікти між громадами районів, а точніше — мікрорайонів і столичною владою. Ось ми і маємо: скарги, протестні мітинги, транспаранти, ламання парканів — аж до бійок. Раніше такі питання узгоджували з районними радами, громадами, і все було тихо і мирно.
Я б передав їм, районам, ще й усі шляхові служби, благоустрій, все, що стосується ремонтів та функціонування житлових будинків. Для чого столичній владі відволікатися на те, що цілком під силу районним підрозділам? Хай краще вона вирішує стратегічні питання, такі, наприклад, як конфлікт між «Нафтогазом» і київською міською владою щодо боргів за теплоенергозабезпечення.
Окреме питання — розподіл столичного бюджету. Розумієте, нині район не може ані копійки використати самостійно для своїх потреб. От вам і самоврядування на ділі. Що не кажіть, а коли райони мали свою частину повноважень, то вони самі знаходили можливості поповнювати свій бюджет для вирішення місцевих проблем. А нині пасивно чекають, що їм підкине місто.
...Говорячи про Генеральний план Києва, над яким нині схилили голови провідні фахівці, я навмисно не зачепив таку тему, як оновлення столиці, розбудову в глибину, все, що стосується «портрета» Києва. Про це і так багато розповідають у різних інформаційних джерелах.
Головне, я вважаю, те, що втілення найкращих ідей і задумів у реальне життя можливе тільки тоді, коли зміниться сам підхід до планування стратегії розвитку столиці, насамперед, у керівництві Київським регіоном, розвитку реального самоврядування заради того, щоб до розбудови був залучений найширший творчий загал активістів нашої столиці, всіх, хто хоче бачити Київ справжнім європейським містом.
Інтерв’ю провів Анатолій КРАСЛЯНСЬКИЙ.
