Ніхто з них не хотів помирати. У 17—20 років молоді люди думали про Україну, її волю. Романтики-юнаки не дискутували, як старші, чи потрібна армія, кому краще керувати нею, як ліпше організувати оборону держави. Опинившись у потязі, що прямував у бік Бахмача, студенти Українського національного університету, Університету Св. Володимира, юнкери Першої київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького, гімназисти старших класів українських гімназій були налаштовані на святу справу: «Ми їдемо спасати Вкраїну від загибелі» (згадував учасник бою Іван Шарий)! Настрій у всіх був піднесений. Хлопці співали, жартували. «Думок про небезпеку не було, — писав пізніше Михайло Баталін, — не було й мови про можливість відвороту». У складі студентського полку з 600 осіб налічувалося 20 старшин, близько 400 юнкерів, 130 студентів.
28 січня 1918 року юнаки зайняли рубіж поблизу станції Крути, викопали окопи. Більшість з них уперше взяли гвинтівки за 4—5 днів перед виїздом на війну. Незважаючи на це, студенти дали гідну відсіч майже шеститисячному загону балтійських матросів, московських та брянських червоногвардійців, які їхали з гаслом «Земля і воля» «драться за свободу и революцию», а також «освободить украинский народ от ига капитализма и помещиков» (спогади петербурзького робітника-червоноармійця О. Антипова про крутянський бій). Загарбники були зваблені ідеями насадження «рівності», «справедливості», які їхні партвожді згодом реалізували по-своєму в тоталітарну комуністичну систему рабів, цензури та колгоспів. Красива демагогія, на жаль, нейтралізувала українських селян-козаків, котрі тоді дотримувалися нейтралітету, а потім, зрозумівши, як їх ганебно обдурили, йшли у численні повстанські загони. Та вже було пізно. У ті січневі дні замість них, вправних вояків, за нову, демократичну Україну виступили такі нечисленні курені малонавчених студентів!
Більшовики почали наступ похмурого ранку 29 січня. Вони йшли колонами, на повний зріст, не ховаючись, вони були впевнені: українська патріотична юнь злякається і втече. Та їхні і перші, і друга атаки захлинулися від дружних пострілів крутянських героїв. Великих клопотів нападникам завдав сотник-артилерист Семен Лощенко, який з гармати на залізничній платформі влучно стріляв по ворогах. Протягом п’яти годин студенти та юнкери стримували наступ атакуючих. Хоча в штабі оборонців було достатньо набоїв, через неузгодженість дій керівництва бійці відчули брак боєприпасів в окопах. Невдовзі більшість з 16 кулеметів перегрілися і вийшли з ладу. Коли скінчилися набої, юнаки під проводом сотника Омельченка пішли в контратаку. Більшовики навпроти почали тікати, але атакуючі незабаром збагнули, що вороги обійшли їх з іншого боку.
Близько 17 години рештки студентського полку зібралися у вагонах потяга. За підрахунками командира одного з куренів Аверкія Гончаренка, загальні втрати становили до 250 юнаків, 10 старшин. У Києві пізніше перепоховали 27 розстріляних юнаків, які потрапили у полон на станції Крути. Їх наказав убити командувач більшовицького війська під Крутами П. Єгоров за те, що завдали великих втрат його армії.
...Студентів-юнаків, які віддали своє життя за Українську державу, на місці їхнього бою поблизу села Крут вшановано у 1997 році Хрестом на пагорбі, а у 2006-му — Меморіалом пам’яті. Сюди щороку 29 січня спішать на 11 годину представники влади, громадськості, аби вклонитися героям. Традиційні квіти і жалобні вінки-гірлянди, як і слова вдячності, тут засвідчують: смерть за свою Вітчизну ніколи не буває безглуздою і незначущою!
Чернігівська область.
Біля Меморіалу пам’яті.
Фото автора.
