Свого часу через прохідну Полтавської бавовнопрядильної фабрики щодня проходило до 4000 осіб. А наприкінці 2013 року на підприємствах легкої промисловості всієї області, згідно з офіційною статистикою, працювало 2,5 тисячі. Як то кажуть, відчуйте різницю... Інших «легковиків»-гігантів у регіоні не було, та півтора—двотисячні й трохи більші колективи «квартирували» тоді на швейних, взуттєвих і трикотажних фабриках обласного центру та Кременчука. Зрештою, свої швейні виробництва мали й районні «столиці» краю. Тож 1990 року частка легкої промисловості в загальній структурі індустрії становила 8,1 відсотка. Водночас торік в обсягах реалізованої промисловими підприємствами Полтавщини продукції «вага» того ж легпрому не перевищувала 0,3 відсотка. Власне, офіційно «розчинилася», зникла не лише міць останнього, а й сама... легка промисловість. Дехто іронізує: від неї залишилося тільки свято, тобто День працівників легкої промисловості. Отже, «весілля» є, а куди ж поділася «наречена»? Спробуємо розібратися.
Піднімаємося від «рівня плінтуса»
Сьогодні окремого рядка легкої промисловості в чиновницьких «святцях» справді ніде немає. Нові коди податкової та статистичної звітності визначають її як складову переробної промисловості з такою візитівкою — «Текстильне виробництво, виробництво одягу, шкіри, виробів зі шкіри та інших матеріалів». Непросто виявилося навіть з’ясувати, хто ж ним опікується зараз на обласному рівні. Донедавна легка промисловість була такою собі валізою без ручки для Управління з питань розвитку споживчого ринку, сфери побутових послуг та підприємництва ОДА. Після минулорічного скасування управлінь нібито логічно було б «віддати» її фахівцям Департаменту економічного розвитку. Однак легка промисловість стала «парафією» департаменту, створеного на базі управління з питань... екології. Куратором останнього, у свою чергу, є «паливно-енергетичний» заступник голови ОДА.
За таких обставин неважко здогадатися, що до пріоритетів галузь виробництва, яку здавна називали «жіночою», м’яко кажучи, не потрапила. Хоча обласні посадовці підкреслюють: у 2013 році на Полтавщині вона спрацювала краще, ніж у 2012-му — обсяги виробництва відповідної продукції збільшилися на 2,3 відсотка. Та особливого захоплення таким показником не висловлюють. Добре розуміючи, що загальне незначне зростання відбувалося на фоні попереднього падіння виробництва, як то кажуть, нижче плінтуса... Причому для його колишніх флагманів той «політ у прірву» продовжувався або навіть завершився повним крахом.
Скажімо, бавовнопрядильна фабрика у Полтаві почала «валитися» разом із розпадом Союзу. Адже на хуторах біля Диканьки бавовна не росте... Однак невдовзі з сировинною базою, ринками збуту та інвестиціями зголосилися допомогти англійці. Спільно з ними на маленькому острівцеві величезних фабричних площ створили товариство «Демітекс». Ще й досі на сайті останнього «висять» рекламні розповіді про принади його продукції та про більш ніж 600 працівників, котрі її виготовляли. Однак, як повідомили власкору «Голосу України» в Головному управлінні статистики в області, «Демітекс» уже також не працює... А просторі корпуси цехів тієї ж бавовнопрядильної фабрики продовжують перетворюватися на суцільну руїну.
Своя візитівка — тільки на фасаді будівлі
За даними згаданого управління, до кінця минулого року порівняно з квітнем кількість працівників на підприємствах- «легковиках» зменшилася на півтисячі чоловік. Щоправда, за цей час на 300 гривень зросла їхня середньомісячна зарплата. Хоча й вона, м’яко кажучи, не вражає, оскільки становить 1667 гривень. Здавалося б, мало тішити те, що за останній рік такий усереднений заробіток усе ж підвищився на 13,3 відсотка. Однак не секрет, що саме в цій галузі для того, щоб «дотягнути» зарплатню бодай до рівня «мінімалки», керівники підприємств нерідко просто скорочують працівників.
Провідна швейна фабрика обласного центру, яка трансформувалась у фірму «Ворскла», змушена була суттєво «урізати» навіть власні виробничі площі. Тож тепер на чотирьох поверхах величезної семиповерхової «фабричної» будівлі майже у центрі міста розкошують торговці харчами та меблями. Водночас решта площ стала «плацдармом» швейників ПАТ «Ворскла», який вони не збираються здавати. Шістсот працюючих на ньому — число майже фантастичне для більшості підприємств сьогоднішнього вітчизняного легпрому. Щоправда, «ворсклянську» візитівку побачиш хіба що на фасаді згаданого будинку.
Весь пошитий тут верхній жіночий одяг відправляється замовникам із Західної Європи — власникам «брендових» торгових марок із Німеччини, Франції та Італії. Звісно, з їхніми «лейблами» на обновках. Адже йдеться про роботу за так званими давальницькими схемами із постачанням «з-за бугра» тканин, фурнітури й усього іншого, крім наших робочих рук. Раніше пробували продавати бодай мізер такого якісного модного товару в Україні, навіть відкривали для цього свої магазини у Полтаві та Києві, але... Для того, щоб забезпечувати подібні «домашні» крамниці, підприємству, за словами голови правління Віктора Чміля, достатньо тримати не 600—700 працівників, як зараз, а всього...20. Такою є купівельна спроможність українських модниць.
Як конкурувати з «лицарями» винятково власної кишені?
Із відповідним «доважком» у вигляді, м’яко кажучи, недобросовісної конкуренції з боку різношерстих «тіньовиків». Починаючи з «невловимих» контрабандистів із їхніми мільярдними оборотами та виробників-«нелегалів», які шиють свій дешевий одяг у підвалах, комірчинах чи на орендованих квартирах, і закінчуючи «безрозмірним» секонд-хендом. Власне, як можна конкурувати на внутрішньому ринку з тими, хто працює тільки на власну кишеню? При цьому та сама «Ворскла» за рік тільки до бюджетів усіх рівнів перераховує податків на суму близько 10 мільйонів гривень. А ще — забезпечує своїх жінок-трудівниць абсолютно «прозорою» зарплатою, повним соціальним пакетом, стимулами у вигляді 30-відсоткової знижки норм виробітку для новачків, часткової компенсації вартості оренди житла тощо.
Середній місячний заробіток тут — 2200 гривень. З огляду на «європейські» вимоги до якості та інтенсивності роботи це небагато. Чи можна платити більше? Поки що — ні, бо тоді західні фірми просто перенесуть свої замовлення на підприємства країн Балтії, колишньої Югославії та інших ближчих до них держав. За три останні роки на підприємстві створили 168 нових робочих місць, відкрили три філії у невеликих містах-райцентрах — Лохвиці, Кобеляках та Зінькові. Щоправда, останнім часом цей процес загальмувався через зміни до закону про зайнятість. Саме вони позбавили промисловців такого вагомого стимулу, як державні компенсації витрат підприємства на зарплату «неофітам» протягом першого року їхньої роботи. Хоча, за підрахунками фахівців «Ворскли», витрачені державою кошти вже за два роки повертаються до бюджету податками на зарплату тих самих працівників.
Водночас держава реально втрачає величезні кошти на навчання у професійно-технічних училищах швачок та інших робітників без жодної «зворотної» віддачі. Сьогодні, за словами Віктора Чміля, тільки окремі випускниці ПТУ влаштовуються на очолюване ним або інші легальні підприємства. Їх можна зустріти скрізь: на ринках, у супермаркетах, на біржах праці — тільки не на виробництві. Щоб зупинити таке бюджетне марнотратство, в серпні 2010 року Кабмін прийняв постанову, якою врегульовувалися відносини між учнем профтехучилища, котрий навчається за рахунок держави, навчальним закладом і підприємством — замовником кадрів. Згідно з розробленим на її базі тристороннім договором, «державний» випускник ПТУ має відпрацювати на профільному виробництві за спеціальністю не менше двох років.
«Та виконання цієї постанови ніхто не контролює, тож вона фактично не діє, — переконаний Віктор Чміль. — Хіба що для окозамилювання випускники приносять фіктивні довідки про працевлаштування». Парадоксально, але факт: за переважно жіночого обличчя полтавського безробіття головною проблемою ПАТ «Ворскла» залишається кадровий дефіцит швачок. За словами його керівника, тут «хоч зараз» готові взяти на роботу сотню робітниць цього фаху, а в найближчій перспективі могли б працевлаштувати до 300 жінок — умови для розширення виробництва є, замовлення також. Але про все це поки що доводиться тільки мріяти...
Швейній машинці-«годувальниці» встановили пам’ятник
Хоча є на Полтавщині й набагато приємніші парадокси. Її наймолодше місто — Комсомольськ — засновували як «відділ кадрів» Полтавського гірничо-збагачувального комбінату. Таким воно, власне, й залишається. Водночас у багатьох подібних містах гірників із їхніми суто «чоловічими» професіями безробіття серед жінок сягає захмарних розмірів. У багатьох, але не в Комсомольську, де сьогодні рівень безробіття (0,4 відсотка від кількості мешканців працездатного віку) взагалі найнижчий серед міст регіону, на його підприємствах фактично відсутні зарплатні борги. І це при тому, що збудована тут у 1980-х роках саме «для наречених» велика швейно-трикотажна фабрика під час переходу до ринку переживала не менші труднощі, ніж подібні підприємства легпрому деінде.
Та все ж тут знайшлися справді підприємливі й ініціативні люди, котрі не дозволили «впасти» швейно-трикотажному виробництву в Комсомольську. Тож сьогодні у місті на базі тієї фабрики та поза нею успішно працюють більше десятка приватних підприємств різного «калібру», що виготовляють відомий не лише в Україні «комсомольський трикотаж» — одяг, переважно найзатребуваніший дитячий, із трикотажного полотна. Хоча останнє тепер доводиться завозити з Туреччини. Та й інших, серйозніших, проблем вистачає. Однак, долаючи їх, у Комсомольську створили цілу «імперію» пошиття та збуту згаданого недорогого якісного одягу. Із залученням сотень (!) приватних підприємців-»індивідуалів», представництвами в Росії та Білорусі, власними інтернет-магазинами та іншими складовими сучасного менеджменту.
А влітку 2012 року, напередодні Дня легкої промисловості, біля просторої будівлі згаданої «материнської» фабрики вдячні земляки навіть поставили пам’ятник своїй «годувальниці» — швейній машинці.
До речі, в Комсомольську небезпідставно кажуть: більшість тамтешніх мільйонерів заробили свої капітали не на видобутку та продажу руди (цей бізнес патронує один немісцевий мільярдер), а саме на швейно-трикотажному виробництві...
Не менш вражаючим був шлях до успіху швейної фірми «Велс» із Миргорода. Її фундатори починали власну справу в скромній майстерні, а сьогодні однойменна торгова марка виробників чоловічих костюмів із невеликого курортного міста знана в Україні, підприємство має свої магазини у Харкові, Дніпропетровську, Полтаві та Кременчуці.
Певно, саме за такими ініціативними й наполегливими місцевими підприємцями — майбутнє полтавського й українського легпрому. Тим паче, що вкладення коштів у підприємства легкої промисловості Полтавщини іноземними інвесторами минулого року становили аж... 1,3 відсотка від загального обсягу прямих закордонних інвестицій у промисловість регіону. Це ж не видобуток нафти, газу чи руди... І не металобрухт, на який, чого гріха таїти, нерідко свідомо перетворювали колись потужні підприємства їхні директори та власники. У Полтаві помітили закономірність: що глибше «падали» такі виробництва, в тому числі й легпрому, то вищі ставали кількаповерхові «хатинки» їхніх хазяїв і «крутішими» іномарки останніх. Але це вже, як то кажуть, інша історія. Хоча й дуже близька до підґрунтя сьогоднішніх реалій легкої промисловості.
Полтава.
Фото автора.
Такими стали цехи колишнього флагмана легпрому області — Полтавської бавовнопрядильної фабрики.
У швейному цеху ПАТ «Ворскла».
