Ми звикли, що симфонічні оркестри — це лиш у великих містах. Там, де консерваторії, академії, багато театрів. Черкаси ж місто порівняно невелике. Та й сюди прийшла висока музика. Створений тут 1992-го камерний оркестр згодом став повноцінним симфонічним.
Із перших кроків нового колективу його очолив 24-літній Олександр Дяченко, випускник Донецького музпедінституту. Молодий музикант почав формувати камерний оркестр і мріяв вступити на факультет оперно-симфонічного диригування до Києва чи Львова. Хотів працювати так, як його наставник в інституті, головний диригент Донецького симфонічного оркестру Сергій Ферульов.
Але треба було після першої вищої освіти три роки відпрацювати за направленням. Так Олександр Дяченко опинився у Черкасах. Диригував оркестровою групою Черкаського заслуженого українського народного хору.
Робота в облфілармонії, досвід, отриманий тут, згодилися Олександру. Здійснилося й бажання вчитися у столичній консерваторії. Відданість музиці, працьовитість, уміння передати колегам своє бачення твору — ці якості допомогли диригенту добитися мети.
...Нині на концерт оркестру під диригуванням Олександра Дяченка не завжди дістанеш квитки. Колектив став невід’ємною частиною культурного життя міста, осередком виховання доброго музичного смаку.
2017-го симфонічному оркестру присвоєно звання академічного. Тут тепер працює понад півсотні душ.
— Це не тільки високе визнання, — каже директор облфілармонії Юрій Федоряка, — а й дещо краще матеріальне забезпечення. Для творчої людини це важливо. Адже щоб робити те, що любиш, — грати в оркестрі, декому доводилося шукати підробіток.
Звання академічного — це й стимул для залучення нових кадрів. Ми тісно співпрацюємо з Черкаським музучилищем імені Гулака-Артемовського. Всі наші старійшини — викладачі цього закладу. Педагоги залучають до оркестру своїх кращих вихованців.
Олександр Дяченко запрошує й студентів-черкащан, які навчаються у консерваторіях. На студентських канікулах у нас відбувається традиційний концерт за участю найталановитішої молоді.
Як колектив зі своїм почерком і звучанням, Черкаський симфонічний запрошують на фестивалі. До Кропивницького — на «Травневі зустрічі», до Житомира — на фестиваль імені Ріхтера. Оркестр багато гастролює. Диригента Дяченка просять попрацювати з іншими колективами. Приміром, на запрошення директора Миколаївської облфілармонії Олександр Миколайович давав для колег-музикантів майстер-класи. А замість нього у Черкасах працював другий диригент оркестру, досвідчений Сергій Осауленко.
Симфонічний оркестр Черкаської філармонії побував у Польщі, Італії, Латвії. Дав кілька концертів у Франції, куди його запросив друг і земляк Олександра Дяченка композитор Олександр Шмиков. Колектив став першим виконавцем трьох його концертів: для скрипки, фортепіано і баяна з симфонічним оркестром.
Французька преса хвалила черкаський симфонічний. Писали, що його звучання — «це скрупульозно підготовлена класична музика».
Колектив давав насичені передсвяткові концерти у Черкасах. Зала філармонії повна вщерть. Серед слухачів люди старші, багато й молоді.
— Олександре Миколайовичу, чи важко фізично відіграти концерт?
— Ні, це як на одному диханні. Але потім днів зо два від концерту відходиш... Буває не лише фізичне виснаження, а й моральне. Тоді потрібні усамітнення, природа.
— Як ви підбираєте репертуар? Що хочете розповісти людям про музику?
— Не про музику — про життя. Хтось сказав, що музика — найкращий посередник між Богом і людиною. Намагаюсь вибудовувати програму так, щоб був класичний блок: може, Моцарт, може, Гайдн, Бетховен. Щоб була музика бароко: Бах, Гендель. Потім щось романтичне: Брамс, Рахманінов, Лисенко... І наприкінці концерту сучасніше: естрадна п’єса, улюблена мелодія з фільму чи джазова композиція. Хтось отримує задоволення на початку. Комусь більше до вподоби те, що в кінці, — але поки він чекає свого, мимоволі привчається до класичних творів. І на наступний концерт його вже тягне! Пригадую, літ п’ятнадцять тому мене просили: давайте мелодії естрадні, танцювальні. Але потім: «А щось ви давно Моцарта не грали...» І це чудово, що глядачі беруть вищу планку. Я в дитинстві грав на баяні. На жаль, не був знайомий з творами Рахманінова чи Бетховена. А як почав вивчати, слухати, грати класику — став розуміти, що маю справу зі святою сутністю. Це відчуття не відпускає мене ніколи...
