П’ять років тому, 18 лютого 2014-го, у кульмінаційний день Революції Гідності не стало Якова Зайка — народного депутата Верховної Ради України першого скликання (на знімку). Коли на Інститутській, у Києві, «Беркут» почав штурмувати барикади, серце Якова Зайка не витримало. Про ці та інші події, пов’язані з життям Героя України, кавалера орденів «За заслуги» II і III ступенів і розповідає книга «Він був справжнім. Спогади про Якова Зайка», яка щойно побачила світ у житомирському видавництві «Полісся». «Він був справжнім», — так сказав про Якова Яковича його син Олександр.

Упорядник книги — письменник Григорій Цимбалюк. Серед трьох десятків текстів є як ті, що написані зовсім нещодавно, так і публікації днів давно минулих, де відчуваєш напругу пристрастей, пов’язаних зі створенням Громадянського фронту сприяння перебудові, якому судилося виграти вибори народного депутата СРСР, а трохи згодом — і трьох депутатів Верховної Ради УРСР від Житомира.

Поринути в атмосферу тих далеких років, коли українська незалежність була ще в майбутньому, дає змогу, зокрема, уривок з «Повісті про ненаписане». Її автор Леонід Борич шкільні роки провів на Житомирщині, а з 1998 року живе в Ганновері (ФРН).

Його книгу випущено у Франкфурті-на-Майні. Автор малює колоритний портрет Якова Зайка: «Якби заздалегідь не було відомо, що він журналіст, то за його майже вбогим одягом — якийсь куций потертий піджак, запраний комірець невипрасуваної сорочки — можна було вгадати в ньому, ну, не знаю: сантехніка житлоконтори чи рахівника-бухгалтера? З близької відстані в його зовнішності виявилось і щось таке, що цілком могло послужити особливою прикметою, а можливо, нею й служило в чиїхось картотеках: одразу ж впадала у вічі досить велика бородавка на самому кінчику носа, а коли Зайко пройшов у протилежний від мене кінець кімнати, виявилось, що він помітно шкандибає. З якимось розчаруванням я подумав, що якщо взагалі буває якась класична зовнішність антилідера, то... це саме і цілковито він — Яків Якович Зайко».

А на тій нараді в штабі йшлося про багатотисячний передвиборний мітинг, що мав відбутися завтра. Мемуарист пише: «Коротко і толково інструктуючи, вичерпно відповідаючи на всі запитання, Зайко змінився майже на очах. Щойно він був майже непомітний та просто-напросто негарний чоловік — і раптом така метаморфоза... Тихенько сидячи за сусіднім столом, навпроти Зайка, щоб він був у полі зору, я починав уже милуватися ним. Ось у такого, яким він був у ці хвилини, багато жінок могли б закохатися».

Леонід Борич згадував баталії перед виборами народних депутатів СРСР, завдяки яким Житомир прославився на весь Союз. А от депутат Житомирської облради Олена Галагуза про ті події знає тільки з розповідей: була тоді зовсім маленькою. З Зайком вона спілкувалася, коли все те було вже далеко позаду, у 2012 році. Найголовніше враження — у заголовку її спогадів про ту зустріч: «Місто його не помічало». «Мене вразило, — пише вона, — що будучи в літах, Зайко був настільки одержимий боротися проти владного режиму. Ніколи не плекав ілюзій, але жив ідеєю. Я б радше припасувала йому аскетизм, а не просто скромність. До слова, їздив у столицю автостопом».

«Якщо охарактеризувати його одним словом, то Яків Якович був ідеалістом», — написала в спогадах його колега по першому скликанню Верховної Ради Тетяна Яхеєва. Можна додати: ще й романтиком. Його дочка Наталія Борисова (Зайко) подала в книзі свої дитячі спогади. «Звичай випускати птахів у небо на Благовіщення відомий всім, — пише вона. — Вважалося, якщо відпустити птаха на волю, то на людину зійде Боже благословення. А ми в дитинстві випускали риб!» Річ у тім, що біля сусіднього магазина часто торгували живою рибою. Батько купував, мати смажила. Та одного разу він знову приніс багато риби. А дітям уже її не хочеться. Карасі ж б’ють хвостами, вистрибують з миски на підлогу. Що робити? Спочатку оселили карасів у ванній. А далі що? І потяглася на берег Кам’янки вервечка хлопчиків і дівчаток услід за Яковом Зайком, який ніс виварку з рибою — на волю випускати.

А що він думав сам про себе?

«Я є духовно чистокровним українцем і мене тішить те, що мене прийняв Житомир, приймає Україна, що дала мені такий духовний простір, якого я хотів би побажати всім житомирянам і всім українцям. Люди, відчуйте себе українцями, будьте українцями — це головне!» — написав Зайко. А він, між іншим, білорус — народився 1940 року в селі Делятичі Новогрудського району Гродненської області. У Житомир потрапив, коли йому було вже 15 років.

На запитання, звідки в нього бунтівний характер, Зайко якось відповів: «Я родом з Білорусі, з білоруського села, радянським воно стало тільки в 1939 році. Дух тут був польсько-білоруський, а не радянський. Батько мій, щоправда, починав як радянський активіст, але потім відчув гніт системи і втратив ентузіазм».

У самого Зайка протестні настрої з’явилися ще в школі. Він дуже любив літературу: «Але з моєю вчителькою літератури в мене був величезний конфлікт. Вона ставила мені двійку за двійкою. Усе, що я писав у шкільних творах, здавалося їй дурницею.

Нарешті я взяв і написав про неї велику статтю в «Учительскую газету». І цю статтю опублікували».

У Зайка десять років робітничого стажу. Бетонник, столяр, слюсар. А на льонокомбінаті став одним з організаторів «Клубу творчої молоді», де обговорювали твори зарубіжних письменників. Через це його викликали до КДБ. Там запитували, чому не читають Д. Бєдного, В. Маяковського, М. Островського. «Мене весь час гнули, — це слова з інтерв’ю, яке Зайко дав 1994 року. — Під час «відлиги» я повірив, що справді з’явилася якась свобода. Але в КДБ на мене наводили світло і тримали так, доки я не закричав».

З публікацій, вміщених у книзі, стає зрозуміліше, що Зайко та його соратники виступали проти системи влади, а не проти конкретних її носіїв. Ось фрагмент з інтерв’ю 2013 року: «Як не парадоксально це прозвучить, я майже товаришував із першим секретарем Житомирського обкому компартії та членом ЦК КПРС упродовж понад 20 років Василем Кавуном, який як людина з народу глибоко відчував (досить щирий, не приховував цього), що партійна влада не є настільки народною, як того хотілось би йому... Цього йому і не треба було говорити — досить було відчути стан його душі... І на рубежі двох світів треба було бути чесними, щирими зі своїми опонентами у владі, а не вести проти них війну не тільки ницими обманами, хитруваннями, а й убивствами своїх опонентів».

Яків Зайко написав і видав цілу серію книг, які стали літописом нашого державотворення.

Фото з відкритих джерел.