Перша сторінка газети «Голос України» за 27 серпня 1991 року з текстом Акта проголошення незалежності України.

 

Прагнення агресора присвоїти собі заслуги державотворення України ставить перед нами одне важливе завдання — сконцентрувати свої зусилля на доведеності не тільки етапів нашого державного історичного розвитку, а й встановленні правонаступності між ними. Адже саме правонаступність є тим самим історичним та правовим місточком, який посвідчує ідентичність і наступність у питаннях переходу держави з однієї форми до іншої, від одного етапу до іншого.

 

17 березня 1991 р. — мітинг у Києві.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.

 

Текст Універсалу про Злуку УНР та ЗУНР, 22 січня 1919 року.

 

Проблема історичної періодизації розбудови сучасної держави має важливе значення і з точки зору пошуку спільних рис, притаманних різним етапам її розвитку, і для визначення традицій національного державотворення та з’ясування перспектив формування правової і соціальної держави.

Попри різні підходи до розуміння історичних етапів у розвитку державності України, незаперечними залишаються чотири найбільш вагомі. Першим вважається слов’янський період та період Київської Русі, який характеризується зародженням та утвердженням у свідомості людей уявлень про необхідність формування владних інститутів, покликаних захищати їхні інтереси у випадку зазіхань з боку держави. Другий період державотворення охоплює XVI—XVII століття і характеризується зростанням національної свідомості, формуванням української політичної нації, посиленням ролі еліти у формуванні громадянського суспільства та держави, розширення її функцій і завдань. Третій період державотворення в Україні припадає на XIX і початок XX століття. Його головним моментом стали події 1917—1919 років, коли вперше в історії на українських землях було офіційно проголошено незалежну державу. Однак, як свідчить історія, подальші події, вплив низки несприятливих внутрішніх і зовнішніх факторів звели нанівець державотворчі спроби українського суспільства. Водночас ці події сприяли подальшому вираженню державотворчих прагнень останнього. Четвертий період державотворення в Україні розпочався з проголошення в 1991 році незалежності України та триває дотепер. Із здобуттям Україною незалежності та початком демократизації різноманітних сфер суспільного життя помітним стає розширення політичної участі суспільства в політичному управлінні та державотворенні.

Проте суспільно-політичні негаразди, які мали місце протягом останнього десятиліття, призвели до нівелювання отриманих досягнень на шляху до розбудови соціальної, демократичної та правової держави. А тому, щоб не допустити краху четвертої спроби національного державотворення, необхідно насамперед дійти взаєморозуміння між суспільством і державною владою та налагодити їхню плідну співпрацю. Досягти цього можна лише шляхом юридичного закріплення етапів державотворення.

Проблематика легітимації державної влади вже перестала бути суто теоретичною, такою, що стосується лише науковців та певної кількості зацікавлених осіб. На сучасному етапі — це невід’ємна складова і запорука успішної діяльності будь-якої держави.

Легітимність є базовим елементом існування і функціонування державної влади. У політичній теорії легітимність визначається як зміст взаємодії політичної системи та суспільства, системна характеристика того суспільного порядку підпорядкування, який формується в результаті цієї взаємодії. Вона включає в себе здатність системи породжувати і підтримувати переконання, що наявні політичні установи найбільшою мірою відповідають інтересам суспільства. У зв’язку з цим цілком логічно розглядати легітимність як принцип права, принцип формування органів державної влади, що кореспондує демократичному принципу народовладдя. Демократичний процес легітимації держави в сучасному суспільстві включає в себе конституційне вираження легітимного порядку і конституційне оформлення легітимної організації державної влади. Беззаперечним є той факт, що легітимною організацією публічної влади в сучасному суспільстві є демократична конституційна держава, а легітимізуючим її порядком — право.

Народ як єдине джерело влади не може постійно безпосередньо реалізовувати свою владу, тому змушений делегувати свої повноваження органам держави. Процедура делегування влади передбачає збереження за громадянами механізму контролю над створюваними інститутами. У зв’язку із цим у сучасному світі єдиним беззаперечним джерелом легітимності виступає демократія, а сучасна державна влада свідомо прагне інституціоналізуватися через демократичні інститути. Фактично будь-яка держава існує завдяки внутрішній органічній єдності людей та відповідних владних інститутів.

Більшість сучасних демократичних держав у своєму управлінні виходять з пріоритету принципу легітимності над легальністю, і це означає, що з політико-правової точки зору вони висувають до взаємовідносин між державою і громадянським суспільством такі вимоги: по-перше, затвердження правового порядку легітимації політичної і державної влади, що передбачає наявність конституції, яка гарантує права і свободи громадян та легітимацію державної влади за допомогою закріплених у конституції правових норм; по-друге, створення та юридичне закріплення форм, механізмів і процедур постановки перед державою цілей, які відповідають потребам соціально-економічного розвитку; по-третє, періодичне обрання шляхом демократичних процедур парламенту як вищого законодавчого органу державної влади, формування відповідного уряду, вираження сформованих у громадянському суспільстві інтересів у формі законів, обов’язкових для виконавчої влади; по-четверте, створення та юридичне закріплення механізмів і процедур функціонування виконавчої влади з метою досягнення сформованих у суспільстві інтересів, запобігання можливостям її втручання в діяльність громадянського суспільства і, нарешті, формування інституційних механізмів та процедур здійснення контролю за діяльністю державного апарату і дотриманням прийнятих нормативно-правових актів.

Необхідно пам’ятати, що наявність юридичного зв’язку при переході від одного етапу державотворення до іншого, що виявляється, зокрема, у достатньому рівні легітимності державної влади, а також здійсненні влади у суворій відповідності з буквою закону, робить державну владу найбільш повноправною, а управлінський механізм — стабільним і ефективним.

Руслан СТЕФАНЧУК, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України.