Київ, Софійський майдан, 7 (20) листопада 1917 року. Проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради, згідно з яким постала УНР. У центрі — очільники УНР Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко.
В історії боротьби українського народу за власну державність траплялося не раз, коли критична маса революційної енергії нагромаджувалася сотнями років, як це було після падіння Галицько-Волинського князівства — триста років потрібно було, щоб зібралася вона в критичну масу вибухом Хмельниччини.
Засідання Центральної Ради.
1917 рік. Генеральний секретаріат Центральної Ради першого скликання. Сидять: С. Петлюра, С. Єфремов, В. Винниченко, Х. Барановський, І. Стешенко. Угорі ліворуч — В. Садовський. Стоять: Б. Мартос, Н. Стасюк, П. Христюк. Угорі праворуч — М. Грушевський.
У 1914-му, коли розпочалася Перша світова, цієї критичної маси в українському суспільстві ще не нагромадилось. Ось чому провідний діяч української громади Москви Симон Петлюра, до котрого звернулися тоді керівники Союзу Визволення України з пропозицією організовувати всенародний здвиг у підросійській Україні, змушений був із гіркотою відписати: «Тяжкий, неповторний час і боліємо ми, як і Ви, за долю нашого народу, непідготовленого до великих подій...».
Але необхідна революційна енергія вже концентрувалася набагато швидшими темпами, ніж у переддень Хмельниччини, і через три роки українство буде готове до загальнонаціонального здвигу. Там, на берегах холодної Неви, звідки царський міністр Валуєв, здається, ще зовсім недавно хотів переконати весь світ, що нас як таких «нет, не было и не может быть», солдати-українці Волинського полку підняли синьо-жовтий прапор, який замайорів на всіх теренах Російської імперії — на фронтах, на флотах і над московським Кремлем. А юнкери Павлівського училища навіть розгорнули перед вікнами Зимового палацу, де засідав Тимчасовий уряд, синьо-жовтий транспарант із промовистим написом: «Згинуть наші вороги!».
За словами видатного українського вченого і державного діяча Михайла Туган-Барановського, «російська державність не зуміла вкласти українцеві любові до себе, ось чому українство, котре до революції було ледве тліючим вогником, одразу ж розгорілося яскравим полум’ям».
Вочевидь, що вже влилося тоді до нашої крові оте Шевченкове: «Борітеся — поборете!», а також знамените Франкове: «Ще не вмерла! Ще не вмерла, і не вмре!».
Цю революційну енергію необхідно було негайно спрямувати в правильне річище національно-визвольної боротьби за відродження власної держави нашого народу. Однак провідники Центральної Ради, які взяли на себе політичний провід над нашим народом, не змогли тоді оцінити шанс, який давала історія для розбудови самостійної України. Вони просто забули застереження великого Герцена, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання. Повіривши новоявленим демократам із Тимчасового уряду, як і козацька старшина запевненням московського посла Бутурліна в Переяславі в січні 1654 року, що український народ матиме всі права, більшість членів Центральної Ради продовжували твердити про самодостатність автономії, яку «демократичний» Петроград насправді і не збирався надавати.
Бо з якого ще регіону він одержував би третину хліба і м’яса, витрачав би на жителя лише 56 копійок на рік (у Великоросії — 4 карбованці 23 копійки), а здирав з української квадратної версти 282 карбованці 55 копійок, у той час як з московської — тільки 40 карбованців 61 копійку.
Саме цим можна пояснити зволікання Тимчасового уряду з вирішенням питання автономії України, що змусило українське вояцтво зібратися вдруге до Києва на свій з’їзд, на якому Центральна Рада проголосила Першим Універсалом цю доленосну ухвалу. А коли в Петрограді два дні відмовчувалися, то представники українства в столиці імперії оточили Зимовий палац морем синьо-жовтих прапорів і змусили трьох міністрів Тимчасового уряду в той само день їхати на переговори до Києва.
Їхні результати вилилися в так звану інструкцію для Центральної Ради, яка обмежувала українську автономію тільки п’ятьма губерніями й виключала зі структури управління генеральні секретаріати з військових справ, юстиції, пошт і телеграфу і шляхів сполучення. Цей документ з обуренням сприйняло українство, особливо військовики. Моряки Чорноморського флоту, наприклад, спільно з робітниками суднобудівних і судноремонтних заводів Севастополя заявили, що в разі відхилення вимог Центральної Ради вони відмовляться виконувати накази російського уряду.
Крім боротьби за права українства, Центральна Рада в цей час узяла на себе і місію підтримки національно-визвольного руху всіх народів Російської імперії. Зокрема, за розпорядженням голови Українського Генерального Військового комітету Симона Петлюри українізовані частини Північного фронту й екіпажі окремих кораблів Балтійського флоту відмовилися виконувати наказ Тимчасового уряду про розгін Сойму Фінляндії, чим сприяли розвитку демократичних процесів у цьому регіоні. А у вересні 1917 року Центральна Рада скликала в Києві з’їзд поневолених народів Росії, де було вироблено спільну платформу здобуття демократичних свобод в омріяній ще тоді Російській Федеративній Демократичній Республіці.
З огляду на це український парламент не підтримав більшовицький переворот у Росії, а, відгукуючись на вимогу ІІІ Українського військового з’їзду в Києві, проголошує Третім Універсалом Українську Народну Республіку. Не відриваючись від демократичної Росії, як вказувалося з перших слів цього історичного документа, і надаючи можливість кримським татарам творити власну автономію.
Однак серед провідників Центральної Ради залишалося багато недосвідчених політиків, котрі продовжували наївно вірити, як і в 1654 році, в щирість тепер уже єдиновірних братів по класу. Відтак ніяк не наважувалися зробити твердий крок у розбудові власної держави — аж поки російські більшовики не оголосили сумнозвісний ультиматум Леніна—Троцького, вимагаючи поширити в Україні їхні порядки. Бо то до Жовтневого перевороту 1917 року Ленін і справді писав про право українців на незалежність і створення власної самостійної держави, а тепер чітко заявляв: без українського хліба, вугілля, цукру і залізної руди російська радянська республіка неможлива.
Не змігши опанувати Києвом демократичним шляхом, більшовики зазнали розгромної поразки на ініційованому ними ж І Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у грудні 1917 року — уряд Леніна вдався до збройної агресії проти Української Народної Республіки. Для цього проти малочисельних військових сил останньої, які складалися в тому числі зі студентів і гімназистів Києва, з Росії було кинуто все, що можна було використати в підступній війні проти нібито буржуазної Центральної Ради.
Тільки це на якийсь час протверезило українських соціалістів, які під гук російських гармат на Лівобережжі проголосували 9 (22) січня 1918 року великий історичний акт, де кров’ю багатьох поколінь борців за волю рідної землі було виписано: «Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».
Жертовний подвиг крутянських героїв, які, зупинивши на кілька днів наступ російських більшовиків на Київ, дали можливість не тільки визнати незалежність УНР у Бересті центральними державами, а й продовжити за їхньою допомогою процес відновлення влади УНР на окупованих «старшим братом» теренах українського розселення. Синьо-жовті прапори вже розвивалися на Слобожанщині, біля Ростова, в Криму...
Проте німецьке командування, розчарувавшись у діяльності Центральної Ради, яка не збиралася за безцінь постачати союзникам український хліб, вирішило створити в Києві більш слухняну владу, для чого й було здійснено гетьманський переворот.
Павло Скоропадський, якого німці поставили керувати слухняним для них урядом, може, в душі й хотів щось зробити для українства, але робив тільки те, що до-зволяли «смотрящіє» з Берліна.
Тому багато чого з привабливих обіцянок у відомій гетьманській грамоті так і залишилося на папері, бо в його оточенні опинилося чимало прихильників відновлення «единой и неделимой России». Та кількамісячна нібито стабільність підтримувалася доти, доки перебували в Україні німецькі й австро-угорські війська. Тільки-но вони, переможені Антантою в Першій світовій, почали відходити на захід, гетьманська влада втратила своє значення.
Спроби Скоропадського загравати тепер з національно-демократичними силами через відкриття нових університетів, Академії наук, бібліотек уже не могли врятувати його становища. Свідомі громадяни більш чутливо поставилися до неподання обіцяної гетьманом допомоги Кубані, щоб та могла приєднатися до Матері-України, а особливо вразила всіх його відмова від етнічно українського Нижнього Подоння на користь Всевеликого Війська Донського в серпні 1918 року.
Не додала Скоропадському прихильників і його грамота про об’єднання з білою Росією. Тож народні маси не підтримали гетьмана, навпаки, пішли за Директорією, яка підняла повстання проти нього. Відтак змушений був він податися на чужину, де вже не мав жодного впливу на перебіг політичних подій.
Відроджена новим українським здвигом УНР могла б утвердитися, якби голова її Директорії Володимир Винниченко взявся робити це на засадах серйозного аналізу своїх помилок на посаді першого керівника українського уряду в 1917 році, зокрема в творенні боєздатної армії. Однак він продовжував сподіватися на братерські почуття російських соціалістів, класову солідарність сусідів-пролетарів, гальмуючи організацію відсічі північному агресору, який удруге вторгся на нашу землю.
Коли ж стало сутужно, то Винниченко швиденько склав повноваження й виїхав за кордон. Туди ж подалися й багато інших українських політичних діячів, «від перевтоми», як дехто з них заявляв. З розтерзаним народом, з отаманією, прорідженим тифом і малярією військом залишився лише Симон Петлюра та його однодумці, готові пожертвувати собою заради України.
Їм довелося пережити біль за сподіваною соборністю всіх українських теренів, коли вже через місяць після урочисто проголошеного на Софійському майдані в Києві Акта Злуки галичани таки виокремилися в свою окрему ЗУНР, безуспішно пробуючи самостійно вирішувати проблеми, які зачіпали загальноукраїнські інтереси. Заради порятунку УНР, яка 1919 року потрапила в так звані чотирикутник і трикутник смерті, уряд Петлюри пішов тоді на важкі умови, поступаючись полякам українськими землями.
На жаль, ці західні сусіди, не подавши нам реальної допомоги, наші терени забрали, а потім їх ще раз поділили з Москвою, як це тричі робили в ХVІІ столітті. Тепер, перефразовуючи Великого Кобзаря, уже Польща завалила Україну. На довгі десятиліття чужоземного поневолення...
Сто років тому в Україні справді розпочався героїчний і конструктивний період. То не була імпровізація, як дехто хотів би сьогодні твердити. Відомий діяч Центральної Ради Тиміш Олесіюк мав глибоке переконання, що «ця воєнна «імпровізація» виростила з хохлів і русинів зерно для великої майбутньої української нації. Ми є свідками, як те зерно дальше проростає, і було би повним безглуздям, коли б ми дали собі вмовити, що це було не зерно, а полова. Коли Ви чуєте, що хтось старається болотом обкидати нашу новітню Хмельниччину—Петлюрівщину, уважно придивляйтесь — це або ворог, або дурень».
Сказано чітко й однозначно. Про це також маємо пам’ятати. Бо подібне повторилося на нашій землі на зламі двох тисячоліть — тюркське слово «майдан» стало для світових мов визначенням саме української незламності в боротьбі за право на вільне життя. Тож треба не тільки заглядатися на модні концепції зовнішнього світу, де й досі не всі розуміють значення України, а й представляти йому своє слово правди.
А воно полягає в тому, що сто років тому скапітулювали цілі імперії, а новонароджена УНР, яка вела три роки боротьбу, пішла зі своїм легітимним урядом в екзилю. Вистояла там і наприкінці ХХ століття передала в золотоверхому Києві мазепинські клейноди як символ української самостійної держави легітимному урядові рідного народу. Воістину, скроплене кров’ю героїв зерно проросло нашим державним відродженням.
Володимир СЕРГІЙЧУК, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.
