Свідчення Бертинської хроніки про посольство русів 838-839 років до Візантійської імперії та Імперії франків

Аскольд і Дір обложили Константинополь. Мініатюра з Радзивіллівського літопису XIV століття.

Свідчення Бертинської хроніки про посольство русів 838-839 років до Візантійської імперії та Імперії франків — важлива віха початків формування та міжнародного визнання Київської держави

Обговорення політиками, істориками та юристами на сторінках газети «Голос України» проблем історії Української державності підтверджує актуальність слів одного з конструкторів сучасного світу Генрі Кіссинджера про те, що питання історії є питаннями національної безпеки, що історична пам’ять держав — це перевірка істинності їхньої політики, що «історія є важлива подвійно: як джерело, що дає змогу виявляти історичні аналогії, і як визначальний чинник національної свідомості».

«Аннали Сен-Бертена».

Не менш актуальний для нас сьогодні також вислів Отто Бісмарка про те, що війни виграють учитель історії і священик. Державна політика історичної пам’яті є невід’ємною частиною сучасного державотворення. Осмислення досвіду попередніх етапів історії Української державності, встановлення історичної тяглості та спадкоємності нашої історії та державотворчої традиції мають стати міцним фундаментом, на якому розбудовується сучасна українська держава. Треба завершити формування концепції історії Української державності, створення якої розпочалося з перших років незалежності. Для цього маємо використати наукову спадщину наших попередників, насамперед історика і першого українського президента Михайла Грушевського, який свого часу гідно виконав «справу свого покоління» і в умовах колоніального становища українських земель довів усьому світові існування українців як окремого народу, що має власну історію та державотворчу традицію.

Засвідчені писемними пам’ятками джерела української державотворчої традиції сягають ІV ст. або антських часів. Слідом за королівством антів у творах давніх авторів згадуються політичні союзи дулібів та волинян, об’єднання хорватів (Велика Хорватія), Славія, Куявія та Артанія. Проте лише Русь стала по-справжньому відомою у середньовічному світі — на арабському Сході, у Візантії й у Західній Європі — та отримала широке міжнародне визнання. Як відзначав академік Борис Рибаков, уже на початку своєї історії — у 814 р. — Русь зрівнялася територією з Візантійською імперією та імперією Каролінгів, а в період свого розквіту, в часи правління Володимира Великого, перетворилася на найбільшу європейську державу. У той час, коли після падіння Риму Західна Європа поволі виходила з часів культурного занепаду, так званих Темних століть, Руська держава разом із прийняттям християнства долучилася до візантійської цивілізації та її джерел — античної культурної спадщини. Їхній симбіоз із слов’янською язичницькою традицією породив культуру Старокиївської держави з її величними храмами, чудовими фресками та мозаїками, шедеврами рукописної книги, школами та книгозбірнями, філософами та літописцями.

В епоху Середньовіччя, в часи відомих авторів західноєвропейських хронік Адама Бременського і Гельмольда, Русь називали Грецією, а Київ — «найпрекраснішою окрасою Греції та суперником Константинополя», наголошуючи на їхній приналежності до спільної візантійської цивілізації. В ХІ-ХІІ ст. за чисельністю людності — приблизно 50 тисяч чоловік — столиця Русі була одним із найбільших європейських міст. Німецький хроніст ХІ ст. Тітмар Мерзебурзький описував столицю Русі як велике місто, значний торговельний центр, у якому сотні церков і «незліченна кількість» населення. Руська правляча династія мала визначальний вплив на політичні події у Східній та Центрально-Східній Європі. Київських князів західноєвропейські автори називали не інакше, як імператорами (хаканами) і королями. Свідченням їхньої вагомої ролі у міжнародному житті середньовічної Європи були династичні шлюби (понад 36), головна форма міждержавних зв’язків в епоху середньовіччя, які пов’язували Русь з усіма провідними державами континенту. Так, великий князь Ярослав Мудрий, якого історики жартома, але небезпідставно, називають тестем Європи, мав родинні зв’язки практично з усіма європейськими правлячими династіями: сам князь був одружений на дочці шведського короля Олафа, його син Всеволод — на дочці візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха, дочки Анна, Анастасія та Єлизавета стали дружинами королів Франції, Угорщини і Норвегії, дружиною його знаменитого онука — Володимира Мономаха — була англійська принцеса Гіта.

Так само, як цивілізаційний вплив Візантії не припинився із завершенням її політичної історії, породивши феномен «Візантії після Візантії», культурний вплив Київської Русі століттями позначався на історичному розвитку Східної Європи і до сьогодні відчутний на ментальному та культурному рівні її народів. Спадкоємицею державної традиції Русі стала Галицько-Волинська держава, правитель якої — Данило Романович — у 1253 р. прийняв від Папи Римського Інокентія ІV королівську корону і титул короля Русі. Пам’ять про Русь як свою українську державу український народ зберігав і проніс крізь століття бездержавної історії. Так, розбудовуючи свою козацьку державу в середині ХVІІ ст., гетьман Богдан Хмельницький та його соратники вважали, що вони відновлюють державну традицію Русі. Про це свідчить перший титул — «князь Русі», яким Хмельницького титулував єрусалимський патріарх Паїсій під час урочистого в’їзду гетьмана до Києва у грудні 1648 р., і назва козацької держави — «Руське князівство» в Гадяцькому договорі 1658 р. У ХІХ ст., коли російські історики «звичайною схемою російської історії» привласнили собі історію Київської держави — невідомий автор «Історії русів» знову нагадав українцям, що вони є законними спадкоємцями державної традиції Русі. Із Старокиївської держави починав відлік історії Української державності Михайло Грушевський, який тяглість і спадкоємність української історії наголосив уже самою назвою своєї головної праці «Історія України-Руси». Він вказував, що українська історія, позбавлена історії Київської Русі, «зістається не тільки без початку, а і у вигляді якихось кавалків, не пов’язаних між собою органічно, розділених прогалинами». Учений у своїй концепції історії східних слов’ян, яку протиставив «звичайній схемі» російської історії з «штучно пришитим» до неї київським періодом, переконливо доводив, що Русь є невід’ємною і органічною частиною державного буття українського народу.

Сучасні реалії, зокрема історична експансія Росії, знову вимагають від нас активного захисту своїх прав на державну спадщину Київської Русі. Вона має стати основою загальної концепції історії Української державності. Для створення її цілісної та завершеної схеми треба встановити символічну початкову дату історії Русі, яка одночасно буде датою відліку історії української державної традиції. Маємо нарешті відійти від російської історичної схеми, яка, привласнивши Київську Русь, розпочинає відлік її історії від легенди «про прикликання варягів», датованої 862 р. Уже саме вписування в літопис легенди, якої, як довели дослідники, не було в первісному тексті Нестора, поклало початок фальшуванню нашої історії, перетягуючи початки Русі на північ, на береги Балтики. Маємо відновити і повернути свою справжню історію та встановити джерела та початки української державотворчої традиції, тобто початки історії Русі. Зазвичай часом заснування держав вважають перші датовані згадки про них або їхніх правителів. Іноді народи ведуть відлік своєї історії від легендарних повідомлень, які не мають реального історичного підґрунтя. Нам у цьому плані пощастило — маємо численні згадки про Русь і русів у зарубіжних середньовічних джерелах — візантійських, арабських, західноєвропейських — автори яких свого часу були відомими книжниками, незалежними від руських володарів та незаангажованими у їхню політику. Вони зафіксували появу Русі на міжнародній арені наприкінці VІІІ — на початку ІХ ст.

Серед низки повідомлень особливо важливими для вивчення ранньої історії Русі є свідчення франкської хроніки — «Анналів Сен-Бертен», яка є продовженням «Франкських королівських анналів» (висвітлює події від 839 до 882 р.). Автори Бертинських анналів (назва походить від абатства св. Бертина на півночі Франції) мали доступ до ширшого кола джерел, ніж сучасні їм автори інших хронік. Вони описували глобальні проблеми свого часу, не обмежуючись історією окремої церкви або регіону. На думку сучасного англійського історика Пітера Сойєра, «своєю детальністю і компетентністю ці чудові аннали перевершують усі інші тексти ІХ ст.»

Одним із авторів Бертинських анналів, зокрема їхньої другої частини, в якій згадується Русь, є придворний капелан імператора франків Людовика Благочестивого, єпископ Труа Пруденцій. Сучасник, а часто і безпосередній свідок описуваних подій, він був добре поінформований про справи імператорського двору та франкської імперії, а також навколишніх країн. Придворний літописець імператора франків скрупульозно фіксував усі важливі події, що відбувалися в його державі. У статті Бертинської хроніки, датованій 18 травня 839 р., він повідомляє про прибуття до столиці франків Інгельгейму посольства від візантійського імператора Теофіла і разом із ним — руських послів. Процитуємо це місце Бертинських анналів: «Також прийшли посли греків, відправлені від імператора Теофіла, а саме Теодосій, єпископ Кальцедонської митрополії, і спатарій Теофаній, несучи з відповідними подарунками до імператора листа; імператор з честю прийняв їх в Інгельгеймі у п’ятнадцяті календи червня... (18 травня. — Авт.) Він також послав з ними тих самих, які себе, тобто свій народ, називали Рос, яких їх король, іменований Хаканом, послав раніше заради того, щоби вони проголосили про дружбу до нього, просячи через згаданого листа, так як вони змогли отримати прихильність імператора, можливість повернутися, а також допомогу через всю його владу. Він не захотів, щоби вони поверталися тими [шляхами] і потрапили б у велику небезпеку, через те, що шлях, яким вони йшли до нього в Константинополь, вони здійснили серед варварів, дуже жорстоких і страшних народів». З тексту хроніки стає зрозуміло, що посли спочатку прибули до візантійського імператора Теофіла, щоб укласти мирний договір з Візантією (у середньовічній дипломатії йому відповідало дипломатичне означення «заради дружби»). Оскільки у той час навігація у Чорному морі відбувалася лише влітку і на початку осені, то руське посольство прибуло до Константинополя влітку 838 р. Після прийому у візантійського імператора, отримавши його прихильність, руські посли не змогли повернутися назад на батьківщину морським шляхом і були змушені зимувати в Константинополі. Наступного року з листом від Теофіла і у супроводі візантійських високопосадовців руські посли відправилися в Інгельгейм до імператора Людовика Благочестивого, щоб отримати дозвіл повернутися додому безпечним шляхом через володіння франків. Отже, візантійський імператор не лише прийняв у 838 р. руське посольство, що вже є свідченням високого політичного статусу Руської держави. Він також перебрав на себе роль його патрона-покровителя і, використовуючи високий міжнародний авторитет Візантії, звернувся до імператора франків з листом-проханням всіляко посприяти безпечному поверненню послів додому та відправив з ними до Людовика Благочестивого своїх чиновників. У травні 839 р. руських послів прийняв також імператор франків. Ще на один важливий факт звернув увагу автор Бертинської хроніки — титул руського правителя.

Пруденцій вказує, що руський король іменується хаканом. Треба мати на увазі, що в середньовіччі титулам правителів приділялася особлива увага, оскільки в них відображалася своєрідна ієрархія володарів та їхніх держав. Титул «хакан» («каган») у тюркській титулатурі відповідав імператорському. Його мали тогочасні правителі Хозарії і Аварського каганату (пізніше — верховний правитель імперії Чингізидів). Такий титул правителя Русі, перебраний від сусідніх володарів, не має дивувати. Він використовувався і пізніше руськими князями у міжнародних відносинах. Цим титулом руський князь наголошував свою рівність з правителями могутніх сусідніх держав, зокрема Хозарії, та незалежність від них. Так само сучасники називали руських князів царями, порівнюючи їх із візантійськими правителями. Імператорський титул правителя русів є доказом могутності Руського каганату — Руської імперії — уже на початку її формування. Дипломатична місія київського правителя до двох наймогутніших європейських держав — Візантії та Імперії франків — також підтверджує високий ступінь державного розвитку Русі та її міжнародне визнання.

Посольство русів, зафіксоване єпископом Пруденцієм, сучасні історики датують 838-839 рр. Інформацію Бертинської хроніки, єдиний оригінальний список якої зберігається у публічній бібліотеці французького міста Сент-Омер, вони вважають першою чіткою згадкою про Руську державу і безсумнівним доказом її існування. Дата прибуття руських послів до столиці Імперії франків Інгельгейму — 18 травня 839 р. — якнайкраще підходить для символічного відліку історії Русі та історії Української державності. Встановлення Дня Української державності та відзначення у 2019 році її 1180-річчя є актуальним і з погляду політики історичної пам’яті, і з погляду подальшого розвитку державотворчих процесів в Україні, традиції яких мають понад тисячолітню історію.

Інформацію Бертинської хроніки, оригінал якої датований ІХ ст., зберігся до наших днів і перебуває у публічній бібліотеці французького міста Сент-Омер, сучасні провідні дослідники історії Русі (П. Толочко, О. Назаренко, М. Свердлов, В. Сєдов) вважають першою чітко датованою згадкою про Руську державу і безсумнівним доказом її існування. На Бертинську хроніку як безперечно достовірне історичне джерело свого часу звертав увагу також Михайло Грушевський.

Дата 838—839 рр., коли послів від народу «Рос» приймали два наймогутніші у той час правителі Європи — візантійський імператор Теофіл та імператор франків Людовик Благочестивий, на консолідовану думку учасників круглого столу, організованого газетою «Голос України», найкраще підходить для символічного відліку історії Української державності. Нам випала велика честь, пане Президенте, своїм зверненням до Вас встановити День Української державності й відзначити цього року 1180 річчя її утворення, стати причетними до формування політики історичної пам’яті з метою розбудови нашої державності.

Ольга ЩОДРА,

кандидат історичних наук, доцент Львівського національного університету імені І. Франка.

На розсуд громади подаємо серію статей, авторами яких є державні діячі, науковці, що здійснили потужну дослідницьку роботу, яка в підсумку наповнює конкретним змістом усю непросту історію Української державності.

Випуск підготовлено за ідеєю і загальним редагуванням Анатолія ГОРЛОВА.