Київська держава

Макет Стародавнього Києва.

Важливе місце в історії Української держави займає Києво-Руська держава (в історичних джерелах сучасники цю державу називали Русь або Руська земля) — середньовічна українська держава зі столицею в Києві, котра існувала з другої половини IX до середини XIII ст., основою якої були сучасні українські землі.

Великий князь Київський Володимир Святославич.

Пам’ятник княгині Ользі в Києві (фрагмент).

Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.

Великий князь Київський Ярослав Мудрий.

Мапа держави Ярослава Мудрого. З книги «Terra Ucrainica. Історичний атлас України і сусідніх земель». Угорі — княжа печатка з прижиттєвим портретом Ярослава Мудрого (з колекції Олексія Шереметьєва).

Король Данило (Данило Галицький) заснував Львів, де йому 2001 року встановлено пам’ятник.

Київська Русь є тим фундаментом, з якого і розпочалася історія Української держави. Утворення і розвиток княжої Київської держави з центром у Києві стали закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку українців.

Як свідчать історичні джерела, зародження ранньої Української державності почалося з ІV ст., коли слов’янські племена перейшли до осілого способу життя на території східноєвропейської рівнини між Дністром і Дніпром, його притоками на межі античного західного світу і кочового східного степу, тобто на території сучасних етнічних українських земель. У руслі зародження ранньої Української державності передусім почала формуватися територія як одна з найважливіших ознак держави. Далі внаслідок повільного, але неминучого розвитку й ускладнення суспільного виробництва, а також і всього суспільного життя об’єктивно виникали такі соціально необхідні потреби, функції, на реалізацію яких починають зосереджуватися лише окремі члени роду, племені. В цей час починають формуватися спочатку невеликі групи людей, за котрими поступово закріплюються ці «ролі», що здебільшого вже спеціалізуються на вирішенні саме загальних соціальних справ, насамперед: управління — організація, координація діяльності родичів, одноплемінників; координація релігійних вірувань — ритуально-обрядові, релігійні функції; військове керівництво — організація захисту від загарбників тощо.

Наприкінці ІV — на початку VII ст. на території України, в межиріччі Дністра і Дніпра, сформувалася Антська держава, яку ще називали «Антським царством» (Regnum Antorum) або «Антською землею». Візантійські хроністи Прокопій Кесарійський і Менандр та готський Йордан характеризували Антську державу як міцне політичне об’єднання, міжплемінний військово­політичний слов’янський союз із демократичним ладом. Під ударами аварів держава антів у 602 р. припинила своє існування. Анти, на думку М. Грушевського (вихідці з трипільських племен), були предками українців.

З утворенням Києво-Руської держави у ІХ ст. державність на території України відновилася. Першою засвідченою у писемних джерелах назвою історичної території України була «Руська земля». У зв’язку з тим, що центром середньовічної Української держави упродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі «Русь» отримала назву «Київська Русь». Термін «Київська Русь» — книжного походження і веде свій початок не з історичних джерел, а зі сторінок наукових праць першої половини XIX ст. В українських історичних писемних джерелах київська княжа держава називається «Руською землею» або «Руссю», в іноземних — «Руссю». Відповідно, й народ цієї держави називали «руським». Широкого вжитку ця назва набула тут лише від IX—X ст. Уперше в давньому руському літописі він з’являється в тексті, що стосується 852 р.: «Нача ся прозывати Руская земля». З початком X ст. назва «Русь» набула офіційного значення.

У Х—XIII ст. назву «Руська земля» вживали у двох значеннях: конкретному — на визначення основи політичної спільноти — Середнього Подніпров’я, і розширеному, що охоплювало всі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тим землям, що тяжіли до нього.

Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Наприклад, українська еліта, яка постала на основі козацтва та частини шляхти після відновлення Гетьманщини в середині ХVІІ ст. постійно підкреслювала спадкоємність української історії від києво-руських часів. Так, Б. Хмельницький «князем чиниться», «іменується себе князем київським і галицьким». Цілком правильно вважає В. Брехуненко, що концепція «Гетьманщина — продовжувач Русі», прив’язуючи відновлену державу до Київської Русі, розглядалася як всеохоплююче пояснення законності утворення Гетьманщини.

Становлення Києво-Руської держави відбувалося під впливом політичної самоорганізації племінних об’єднань. Найдавніші літописи згадують про такі слов’янські племена в Україні у VІ—VІІ ст.: полян — біля Києва, сіверян — над Десною, деревлян — на південь від Прип’яті, дулібів — над Західним Бугом, уличів, які жили у пониззі Дніпра, Побужжі та на берегах Чорного моря, тиверців — над Дністром, хорватів — без означення певного місця, вірогідно — на Прикарпатті та ін. Упродовж століть у житті племен відбувалися різні зміни. Деякі змінили локації: уличі та тиверці спочатку жили над Дніпром, пізніше перейшли на захід, відступаючи під натиском азійських орд. Плем’я дулібів набуло нових назв — бужани і волиняни. Назви деяких племен засвідчують існування ще не вижитих родоплемінних відносин і походять від їхніх родоначальників (радимичі — від Радима, в’ятичі — від В’ятка). Інші назви визначають характер території (поляни — земля, придатна для обробітку, деревляни — територія, багата на ліс). Були племена, назви яких походять від політичних центрів (волиняни від Волині — тепер Грудек у Польщі, бужани від Буська — тепер Львівської обл.). Племена становили повну етнічну й культурну спільність, незважаючи на деякі особливості в мові, культурі, побуті.

До часу утворення Київської Русі налічувалось понад 100 слов’янських племен, які були об’єднані в 14 великих союзів: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов’яни. Так, союз племен радимичів мав вісім племен, в’ятичів — шість. За союзом закріплювалася назва племені, яке об’єднало їх. Навколо Києва поступово формувалися, зміцнювалися і ставали більшими та міцнішими міжплемінні слов’янські об’єднання за керівництва місцевої князівської династії від Кия до Аскольда. Консолідація слов’янських племен на межі VIII—ІХ ст. навколо Києва спричинила утворення великої середньовічної української княжої держави — Русі, ядром, центром якої були нинішні українські землі.

На думку М. Грушевського, «рання» Русь була створена праукраїнцями. Поступово вони в результаті внутрішніх закономірностей соціально-економічного та політичного розвитку підійшли до етапу формування найпростіших державних утворень, таких як Антська держава. Згодом ця держава трансформувалася в княжіння окремих племен, зокрема полян, сіверян, деревлян, дулібів та ін., з яких найбільш організованим і розвиненим було плем’я полян — навколо Києва, котрий був розташований на перехресті торговельно-економічних, політичних і культурних зв’язків. Усе це привело до утворення Києво–Полянської (Києво-Руської) держави під назвою Русь. Цілком погоджуємося з науковою концепцією М. Грушевського, що Києво-Руська держава — «Русь» — була створена давніми українцями, автохтонами, які з давніх часів проживали на цій території. Ця схема обґрунтовувала самобутність, окремішність і безперервність історичного буття українського народу.

Києво-Руська держава — Русь виникла в процесі політичної консолідації східнослов’янських племен в умовах постійної загрози з боку сусідніх кочових племен (угорців, хозарів, чорних клобуків та ін.). Основними передумовами її створення були: 1) формування постійної території проживання, на якій відбувався інтенсивний економічний розвиток (зростання продуктивності праці завдяки сприятливим кліматичним умовам, багатим природним ресурсам та удосконаленню знарядь праці), піднесення міст — центрів ремесла й торгівлі, розвиток торговельного шляху «з варяг у греки» (шлях уздовж Дніпра зі Скандинавії до Візантії); 2) зростання майнової та соціальної нерівності; 3) заміна родової громади сусідською, яка об’єднувала невеликі сім’ї; 4) виокремлення панівної верхівки (управлінської, військової, релігійної — вожді, князі, воєводи, старійшини), яка починає здійснювати керівництво суспільством уже не тільки в його загальних інтересах, але, так чи інакше, й у власних корпоративних інтересах; 5) остаточне формування у другій половині VІІІ ст. союзів племен, які почали переростати в племінні князівства; 6) необхідність захищати свої землі від нападів варягів, хозарів та інших войовничих кочових племен. Розвиток і утвердження нових прогресивних суспільно-економічних відносин у слов’янських племенах, а також переростання органів племінного самоврядування в державні органи влади призвели до перетворення союзів племен на «княжіння» і «землі» державного зразка. Політичну організацію княжінь очолювали князі союзів племен, влада князів окремих племен набула спадкового характеру, виникли слов’янські князівські династії.

Основою Києво-Руської держави — «Руської землі», «Русі» — була територія Середнього Подніпров’я, визначена містами Київ—Чернігів—Переяслав (землі полян, деревлян, сіверян). Тільки до цих земель і міст вживали термін «Русь». На думку українських істориків (М. Грушевський, І. Крип’якевич, О. Щодра та ін.) ні Новгородська земля, ні Суздальська (як і решта приєднаних до Києва земель) у розумінні сучасників Руссю не були. Це переконливо засвідчують повідомлення літописів. Так, перший Новгородський літопис часто повідомляє про поїздки новгородців «у Русь» (тобто в Київ, Чернігів або Переяслав). Сухопутну дорогу з Новгорода на південь називали «Руський шлях». «Новгород не називали ні «Руссю», ні «Руською землею» на півдні (Іпат. л., 1141 і 1178 рр.) і в самому Новгороді (Новг. 1 л.)». «Для новгородця під Руссю розумілася Київська земля…

На відміну від жителів південної Русі, яких називали русинами, новгородці називали себе словенами». Новгородський перший літопис жодного разу не називав населення ані Приладожжя, ані всієї Новгородщини Руссю. Так само «в Русь» їздили із Суздальської землі. «Ростово-Суздальська земля, а рівно і Рязань, протиставляються «Русі» й у південному літописі, й у північно-східному». Смоленськ не вважали ані «Руссю», ані «Руською землею».

У період існування Київської Русі вперше було вжито назву нашої держави — «Україна» в Київському літописі 1187 р. стосовно Переяславської землі. Ним окреслювали терени Переяславського князівства, що входило до історичного ядра Русі поруч із Київським і Чернігівським князівствами. Це слово також зустрічається у руських літописах під 1189, 1213, 1280 і 1282 роками, позначаючи Галичину, Західну Волинь, Холмщину і Підляшшя. Згідно з теорією, якої притримуються більшість українських дослідників, «Україна» походить від слів «країна» або «край», тобто «у» означає «рідний», «свій». Дослідники пов’язують її зі словами край — «найвіддаленіша від центру частина території, околиця», у краю, тобто «погранична територія», інші — з іменниками край, країна у значенні «рідний край, своя країна, рідна земля; земля, населена своїм народом». З утворенням Києво-Руської держави змінилося значення і слів країна та україна. Слово країна від значення «територія племені» поступово набуло значення «територія князівства», а потім — «територія Русі». Відповідно до цього змінилося значення і слова україна: замість первісного «відділена частина території племені» воно стало означати «відділена частина території князівства», а потім — «відділена частина території Русі», розташована на межі античного західного світу і кочового східного степу.

Видатний український історик світової слави М. Грушевський назвав Києво-Руську державу «Україна-Русь». Цим терміном історик наголошував на історичній, культурній, звичаєвій, мовній і світоглядній спадкоємності сучасної України щодо стародавньої Русі. Запропонований М. Грушевським термін справедливо підкреслює нерозривність єдиного історичного процесу на етнічній території Наддніпрянської та Західної України від самого початку княжої доби, через Києво-Руську державу (Київську Русь), Галицько-Волинську державу, Литовсько-Руську державу, Українську козацьку державу й досі. Термін «Україна-Русь» вживався ще з ХІХ ст. і набув особливого поширення після написання М. Грушевським фундаментальної праці «Історія України-Руси».

Формування державної території Київської Русі переважно завершилося наприкінці Х — на початку ХІ ст. У середині ХІ ст. територія Києво-Руської держави була найбільшою у тогочасній Східній Європі — її периметр сягав 7 тис. км. «Русь» простягалася від басейну Вісли — на заході до Ками і Печори — на сході, від Чорного моря — на півдні до Білого моря і Льодовитого океану — на півночі. Кордони Руської держави не були постійними — вони змінювалися упродовж усього періоду її існування. Особливо це стосується її південно-східних рубежів, які межували зі степом: саме вони зазнавали найбільших змін. На початку XI ст. територія Київської держави становила 1,1 млн кв. км з населенням майже 4,5 млн.

Одним з перших найбільш відомих правителів Києво-Руської держави вважається Аскольд, який походив з князівської династії, започаткованої князем Києм. Аскольд прославився своїми походами проти Візантії, здійсненими у 860, 866 та 873 рр. Із ним пов’язана перша спроба хрещення русичів, здійснена у 60-х рр. IX ст. За Аскольда Київське князівство досягло розквіту та міжнародного визнання і перетворилося на етнокультурний, політичний і соціальний осередок, навколо якого наприкінці IX ст. сформувалася держава «Русь».

У 882 р. в Києві було вчинено державний переворот, спрямований проти князя-християнина Аскольда, в якому вірогідно брали участь язичники — бояри з великокнязівського оточення. Як наслідок, до влади в Київській Русі прийшла нова династія — Рюриковичі. Після державного перевороту великим князем київським став родич Рюрика князь Олег, який об’єднав новгородську північ та київський південь. Сам Київ завдяки стратегічному розташуванню на Дніпрі став столицею держави. Олег та його наступник князь Ігор здійснювали активні походи на Константинополь та уклали з Візантією низку мирних угод, які розширили торгові привілеї русичів. Після загибелі Ігоря під час повстання деревлян найвища князівська влада опинилась у руках княгині Ольги, головні зусилля якої спрямовувались на стабілізацію держави. Правління її сина Святослава характеризувалось активним збільшенням території держави на схід та південь.

Найбільшої могутності Київська Русь досягла за правління Володимира Великого, що переміг у міжусобній боротьбі за владу. Він здійснив державні реформи, спрямовані на консолідацію племен, зміцнення центральної влади та відбиття нападів кочовиків. Іншим рішучим кроком князя стало запровадження християнства та організація руської церкви. Нова релігія інтегрувала під своєю егідою писемність, літературу, архітектуру та мистецтво.

Після смерті Володимира Святославича почався період братовбивчої боротьби та захоплення влади Святополком Окаянним, що вбив трьох своїх братів.

Другий син київського князя Володимира Святославича Ярослав за активної підтримки новгородців та варязьких найманців переміг Святополка, ставши великим київським князем у 1019 р. При ньому Київ став головним політичним центром Східної Європи, місто зазнало значних архітектурних перетворень. У Київській Русі з’явилися перші оригінальні зразки літератури, широко розвивались освіта та культура, відбулася перша кодифікація юридичних норм. Саме в цей час було укладено перший правовий кодекс Києво-Руської держави — «Руську Правду», яка стала своєрідним фундаментом писаного законодавства держави. Ярослав підтримував тісні династичні зв’язки з іншими європейськими монархіями.

Києво-Руська держава за формою державного правління вважалася середньовічною монархією, і влада у ній здійснювалася на принципі сюзеренітету­васалітету. Відносини сюзеренітету-васалітету, характерні для Європи, особливо Західної, тут набули завершених форм, оскільки влада великого князя над удільними князями, а їх — над боярством була мінімальною. Хоча київський князь був головним, Великим князем всієї держави, але з розвитком середньовічних відносин між київським і місцевим князями укладалися міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні грамоти.

Києво-Руська держава — Русь мала найважливіші ознаки держави: свою територію, основу якої становили сучасні українські землі, та назву, про що зазначено у літописі, міждержавних угодах: «наша земля почала іменуватися Руською», що свідчило про початок політичної ідентифікації і, відповідно, вважалося однією з важливих ознак існування держави. Становлення держави пройшло тривалий шлях своєї еволюції. Її основними етапами стало означення спочатку держави (державного утворення) іменем пануючого племені, потім використання для означення назви держави слів «земля», «влада» тощо, а в нові часи — з використанням слова «nation» (народ).

Києво-Руська держава мала розвинуту систему органів державної влади. Організація державної влади і суспільства у Києво-Руській державі відповідала тогочасній європейській моделі. Вища державна влада належала князеві, який здійснював найважливіші її функції — законодавчу, виконавчу, судову. Князь також очолював військо, володів значним державним апаратом. Йому належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею.

У Києво-Руській державі діяльність князя скеровувалася радою бояр. Щоправда, вона юридично не була оформлена, але мала вплив на князя. До ради входили найзаможніші землевласники, які мали посади в державному апараті, а також представники вищого духовенства. Великий князь разом із ними обговорював питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іншими державами. В галузі внутрішньої політики діяльність ради виражалася в обговоренні та виданні нових статутів та уроків. Окрім цього, рада виконувала судові функції, брала участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових та інших питань. За відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом державної влади, який не тільки вирішував усі питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й встановлював владу майбутнього князя.

Інколи у Київській державі скликалися також князівські з’їзди, що вирішували міжкнязівські спори й деякі інші важливі питання. Наприклад, на Любецькому з’їзді 1097 р., у Любечі (тепер Чернігівської обл.), князі домовилися про припинення міжусобних війн і проголосили принцип, за яким кожен князь мав право володіти успадкованими землями і зобов’язувався не зазіхати на володіння інших князів. Це було добре, але насправді цей з’їзд не поклав край князівським міжусобицям. Був ще один з’їзд — Витачівський (тепер с. Витачів Київської обл.) у 1100 р., який позбавив князя Данила Ігоровича Володимиро-Волинського князівства.

У Київській Русі сформувалися і утвердилися захисні механізми від тиранії та потяг до демократизму, найвиразнішими проявами якого були вічові традиції Русі, які не давали абсолютизуватися владі князя. Правлячий князь у разі потреби скликав народні збори населення — віча, які були важливим органом влади та інститутом українського звичаєвого права й відомі вже в добу племінного ладу. Віче виникло з племінних зборів у стародавніх слов’ян і характеризувалося як вияв волі народу, народної влади або народовладдя.

Віче віддавна відігравало важливу роль у вирішенні важливих громадських та державних справ ще з часів Київської Русі. Перші письмові згадки про віче зафіксовано в історичних літописах. У головних містах Київської Русі вічеві збори були одним із верховних органів влади упродовж X — на початку XIII ст. Через віче народ мав відповідний вплив на політичне життя у бажаному для себе напрямку. Віче скликалося у великих містах («городах») і в менших («пригородах»). Мешканці «пригородів» мали також право брати участь у вічі «старшого города». Віче збиралося на княжому чи церковному подвір’ї або на торговиці; регулярних вічових зборів не було, а їх скликали в разі потреби князь, бояри або ініціатива йшла від народу. Зафіксованого порядку дебатів і прийняття постанов віче не знало. Рішення на віче приймалося шляхом схвалення чи заперечення тієї чи іншої пропозиції криками (звідси походить саме поняття «голосувати» — подавати голос, кричати), перевагу мала та пропозиція, за яку голосніше кричали). Компетенція вічевих зборів була досить широкою. З аналізу літописних джерел бачимо, що громада на вічі не тільки затверджувала князя, а й певним чином впливала на нього, коли він вагався йти на князювання. Громада на вічі радилась з князем, висувала йому свої вимоги, і залежно від виконання їх порушувала питання про перебування його при владі. Віче обговорювало і вирішувало різні поточні питання. До повноважень віча, крім затвердження і позбавлення влади князів, належало вирішення питань зовнішньої політики, війни і миру, контроль над адміністрацією і судочинством, а також про скликання земського ополчення.

Свідченням існування повноцінної Києво-Руської держави була діяльність місцевих органів державної влади. Спочатку сформувалася і діяла десяткова система органів державної влади. Суть її полягала в тому, що на завойованих або приєднаних територіях Великий князь Київський залишав військові гарнізони, очолювані тисяцькими, але згодом тисяча втратила своє реальне математичне наповнення та стала територіальним поняттям — округом, який очолював тисяцький. Він був керівником військових сил округу, здійснював поліцейську, судову та фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з соцькими, що також виконували фінансові, адміністративні та судові функції.

Другою системою управління була двірцево­вотчинна. Вона утворилася при дворі князя. До її складу входили дворецький, конюший, стольник, чашник та ін., котрі відтак стали виконувати доручення князя, що мали загальнодержавне значення і не належали до їхніх безпосередніх обов’язків при дворі. На місця посилалися представники центральної влади — намісники і волостелі. Вони відали адміністративними та судовими справами. Селами управляли старости, що обиралися їх жителями. Всі ці посадові особи одержували за свою службу з населення «корм» у вигляді різних поборів.

У Києво-Руській державі окремих судових органів не існувало. Судові функції виконували владці — як у центрі, так і на місцях. Суддями були князі, посадники, волостелі, тисяцькі, соцькі, десятські. Суд, фактично, не був відділений від адміністрації. Він захищав передусім інтереси панівних верств руського суспільства. Суди поділялись на публічні (державні), вотчинні (приватні) та церковні. До компетенції князівського суду належали справи, в яких хоча б однією зі сторін були представники феодальної знаті. Найважливіші справи князь вирішував разом із боярами чи виносив на віче. Для вирішення незначних цивільних справ (розподіл спадщини, спори за межу тощо) князь посилав датських і отроків, які діяли від його імені. Час від часу князь вибирався з тіунами у провінцію, об’їжджав громади та здійснював суд на місці. Це був так званий «поїзний суд». З виникненням великого приватного землеволодіння виникають приватні суди — суди землевласників над залежним населенням. Це право жалувалося феодалам державою разом із землею. Із запровадженням християнства та зростанням впливу церкви на вірян виникають церковні суди, під юрисдикцію яких підпадали духовні та церковні люди щодо будь-яких справ, а миряни — стосовно справ про мораль, віру, подружніх проблем. Суддями на таких судах, залежно від типу злочину та статусу порушника, були єпископи, архієпископи чи митрополити. Існував і общинний суд, до юрисдикції якого належали: захист власності в разі порушення межі; проведення попереднього слідства, якщо вбивство було вчинено на території верві тощо. В умовах середньовічної держави цей суд відігравав доволі незначну роль. Судовими урядовцями були: княжі тіуни, метальники, слідчі (істці), ябедники (офіційні обвинувачі). Для доказів залучалися свідки — послухи та видоки.

У Києво-Руській державі формувалося право як важливий регулятор суспільних відносин, найважливішими джерелами якого були: спочатку звичаї, звичаєве право, князівські статути і уроки, а згодом «Руська Правда» та ін. Що ж стосується чинних джерел і основних галузей та інститутів права Русі, то відзначимо їх доволі високий рівень розвитку як для того часу, зокрема, справедливість, прогресивність і гуманність порівняно із західноєвропейським правом, що, серед іншого, виявилося у відсутності смертної кари, мученицьких чи калічницьких видів покарання, ставленні до жінки тощо.

Києво-Руська держава була відома на міжнародній арені. Перша достовірна письмова згадка про неї датована 838 роком у Бертинських анналах (пам’ятці середньовіччя, написаній у Франкській імперії у 830—882 рр.), які були складені (в тій частині, де йдеться про Русь) Пруденцієм Труаським, двірським капеланом Людовика I (814—840 рр.) за часів правління західно-франкського короля Карла Лисого (840—877 рр.). В анналах повідомлялося, що посольство русів від імені Руської держави 838 р. уклало вигідну торговельну угоду з Візантійською імперією, однією з авторитетних держав тогочасного міжнародного життя. У Бертинських анналах, які містять найдавнішу західноєвропейську згадку про Русь, зафіксовано також, що у 839 р. до імператора Людовика I (814—840 рр.) прибуло посольство візантійського імператора Теофіла (829—842 рр.), який: «прислав також… деяких людей, які стверджували, що вони і народ їх називаються Рос (Rhos); їхній король (лат. rex) має титул хакана (лат. chacanus), і направив до нього (Теофіла), як вони стверджували, заради дружби…» За свідченням «Баварського географа» руси були незалежним народом на землях між хозарами і уграми. Тобто на той час вони не були підданими Хозарії і не сплачували данину каганату. Додатковим аргументом на користь цієї наукової концепції є 840, 852, 860 та інші роки, в яких Руська держава виступала як самостійний суб’єкт тогочасних міждержавних і міжнародних відносин.

У літописі «Повість минулих літ» також зафіксовано, що у ІХ ст. Русь здійснила великий військовий похід на Візантію, яка упродовж майже тисячоліття була найсильнішою державою у світі. Її політичного впливу зазнали країни і народи Європи та багато країн на Близькому і Середньому Сході. Цей вплив ґрунтувався не тільки на військовій силі Візантійської імперії, а й на умілій і гнучкій зовнішній політиці, яка користувалася для досягнення політичної мети засобами економічного, ідеологічного (церковного) і культурного тиску. Формування першого державного об’єднання на землях східних слов’ян — Київського князівства за часів Аскольда ознаменувало вихід Русі на міжнародну арену. Як відомо, 18 червня 860 р. руський флот на чолі з Аскольдом вдерся до бухти Золотий Ріг і обложив Константинополь. Візантійському імператору Михаїлу III довелося сплатити контрибуцію і надати привілеї руським купцям на землях Візантії. Створення Київської держави й утвердження князя Олега в Києві ознаменувало створення сильної країни, з якою довелося рахуватись Візантії ще тривалий час. Для того, щоб здійснити військовий похід проти Візантії, Київська держава повинна була досягнути значного рівня розвитку, особливо державної організації, військової могутності, та мати відповідне міжнародне визнання. Як свідчать візантійські джерела, в той час відбулося перше, так зване Фотієве, хрещення Русі. А для такого хрещення необхідне було функціонування сильної державної влади.

Отже, Києво-Руська держава була тим фундаментом, з якого і розпочалося створення Української державності. Утворення і розвиток княжої Київської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку українців. Роси, русини, українці — це історичні етноніми одного народу, мовою якого є українська, яка відома ще з VІІ ст. Україна є спадкоємницею Києво-Руської держави — Русі уже понад 1180 років. Водночас Києво-Руська держава — Русь справила значний вплив на культурні, політичні та державотворчі процеси у Східній Європі. Ця середньовічна Українська держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури ввійшла до числа найпередовіших країн тогочасної Європи. Згодом втіленням державницької ідеї українського народу стала не менш могутня Галицько-Волинська держава, яка також займає важливе місце в історії Української державності.

Ігор БОЙКО,

доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри історії держави, права та політико-правових учень юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

На розсуд громади подаємо серію статей, авторами яких є державні діячі, науковці, що здійснили потужну дослідницьку роботу, яка в підсумку наповнює конкретним змістом усю непросту історію Української державності.

Випуск підготовлено за ідеєю і загальним редагуванням Анатолія ГОРЛОВА.