Остання сторінка україномовного оригіналу Конституції з підписом Пилипа Орлика та печаткою Війська Запорозького.

У буремних подіях зламу першої половини XVII ст., коли Європейський континент лише починав поступово оговтуватися після тридцяти років жорстоких воєнних протистоянь, що кардинально порушили самі основи усталеного міжнародного порядку, здивований світ несподівано побачив, що на, здавалося б, обійдених війною теренах Речі Посполитої з розміреним плином суспільного життя несподівано постала нова держава українців із принципово відмінними політичними і соціальними інститутами. Її поява була далеко не однозначно зустрінута європейською політичною елітою. У когось це викликало щире захоплення, в когось — відверте здивування.

 

Пилип Орлик.

Богдан Хмельницький. Полки Війська Запорозького позначені булавами. Малюнок XVIII століття.

Іван Мазепа, Гетьман Війська Запорозького.

Конотопська битва. Художник Артур Орльонов, 2010 р.

Корогва Богдана Хмельницького.

Були й такі, в кого поява на полі європейської політики нового потенційного гравця породила неприхований неспокій, а то й відверто вороже ставлення. То що ж являла собою Українська держава другої половини XVII—XVIII ст.? Якою специфікою свого становлення та подальшої генези вона демонструє унікальність, а в чому є інтегрованою у загальноєвропейські тенденції? Який образ державності продемонструвала світові ранньомодерна Україна? Щоб відповісти на ці запитання, звернімося до історичного контексту тієї доби.

XVII ст., на середину якого, власне, й припало організаційне оформлення на історичних теренах України нової центрально-східноєвропейської держави, акумулювавши інноваційні імпульси, привнесені в континентальні соціальні і політичні практики європейським Гуманізмом та Реформацією, по суті, започаткувало нову, кардинально відмінну, епоху в історії європейської цивілізації, Тридцятилітньою війною та революціями в низці країн континенту підвівши своєрідну риску під рудиментами середньовічних традицій не лише в сферах соціальної й інтелектуальної взаємодії, регламентації економічних і ринкових процесів, а й порушивши вікові культурно-ментальні, моральні, духовні засади існування соціальних спільнот та вивівши на інноваційний рівень політичну компоненту суспільної організації. Саме на цьому історичному відрізку часу Європа впевнено входила в епоху панування раціоналізму та виведення у ранг абсолюту наукового знання, пріоритетності людської особистості, якісних змін у процесах націо- та державотворення, перерозподілу сфер впливу на міжнародному рівні, водночас глобалізації наслідків політичних протистоянь.

Стисло узагальнюючи відомий на сьогодні доробок зарубіжної історіографії, зауважимо, що загалом революційним рухам ранньонової доби, поряд з насильницькими змінами традиційних політичних режимів та засад їх легітимності, був притаманний значний модернізаційний ресурс зрушень у всіх найважливіших сферах суспільного облаштування, насамперед економічній і соціальних відносин. Водночас революції символізували радикальний розрив з минулим, формували нову шкалу політичних, суспільних та духовних цінностей, відкривали перспективу становлення національних держав як праобразів державної системи сучасності. Причому сам революційний вибух провокувався різким загостренням соціальних антагонізмів (і не лише на рівні низів, а й елітарних прошарків), внутрішньою трансформацією еліти і поділом її на нову і стару, недосконалістю політичних структур, непоступливістю влади, накопиченням критичної маси соціальної дисфункції, появою спроможних до конструктивних дій нових суспільних груп і висунутих ними лідерів, здатних стати в опозицію до існуючого режиму. Накладаючись на локальні модифікації політичного і економічного характеру, ці загальні чинники і обумовили динаміку та результативність ранньомодерного революційного потоку.

Сталося так, що сформований на переддень революційного виступу соціополітичний простір Речі Посполитої, в орбіті якого перебувала значна частина українських земель, сконцентрував у собі максимально можливий рівень суспільних негацій, поява яких була спровокована короткозорою політикою в українському питанні Варшави, загальною анархізацією суспільної сфери Корони. В поєднанні з зародженням у зоні українського степового фронтиру нової соціальної сили з необмеженими, по суті, можливостями політичної самоорганізації ця вибухова суміш зрештою не лише спричинила повну руйнацію на українських теренах річпосполитської політичної системи, а й привнесла в Українську революцію потужний конструктивний імпульс.

Саме цей конструктивізм і став засадничим принципом формованої лідером Української революції політичної доктрини, досить швидко матеріалізованої у вигляді стійких життєздатних інститутів молодої Української держави. Завдячуючи ініціативам та зусиллям Хмельницького її модель, структурована за канонами ранньомодерної державотворчості, постає як динамічна, відкрита до інноваційних впливів (при одночасному збереженні власної самобутності) система взаємозв’язків між суб’єктами соціальної взаємодії та суспільними інститутами. В її основу гетьманом закладалися централізована владна вертикаль, збалансоване суспільство, яке через виборність вищих посад державного апарату, а також старшинську та генеральну ради отримувало механізми контролю за владними структурами, розвинута горизонталь місцевого управління, заснований на засадах меркантилізму та державного протекціонізму сильний економічний базис тощо.

Нова держава увійшла в простір ранньомодерної європейської цивілізації під самоназвою «Військо Запорозьке», тобто означувалася терміном (як це є нині загальновизнаним) із поліваріантною семантикою. В подальшому з метою ідентифікації створеного у роки Української революції XVII ст. національного державного організму застосовувалися інші політоніми або ж історико-географічні назви — Гетьманат, Гетьманщина, Україна, Україна-Русь, Малоросія чи Мала Росія, вибір яких нерідко диктувався сферою ідеології.

Від самого початку український варіант державної організації розбудовувався за класичною моделлю національної держави, у якій домінантні позиції в неоднорідному за етнічним складом суспільстві належали корінному народу (який одночасно виступав носієм віросповідних традицій провідної релігії) при загальній зорієнтованості на національну та конфесійну лояльність. При цьому світський характер державної структури не суперечив збереженню в полі політики міцних позицій релікта «божественного абсолюту», коли держава персоніфікувалася особою її правителя. Водночас в Українській державі спостерігалося стійке розмежування приватної і державної власності, тобто державний територіально-географічний простір перестав асоціюватися із персональною вотчиною її зверхника.

Процесуально-інституційне оформлення владного простору Української держави становило складний процес інституціоналізації державно-управлінського апарату на центральному і місцевому рівнях з одночасним виробленням механізмів регулювання відносин і між суб’єктами влади, і між її носіями та соціумом. Формування в Україні нової управлінської вертикалі відбувалося на тлі надзвичайної радикалізації суспільних настроїв, а отже, результативна спрямованість владного волевиявлення обумовлювалася завданнями закріплення політичних та соціальних завоювань повсталої нації. Організаційне ядро національного інституту влади оформилося на засадничих принципах політичної організації козацького товариства, яке одночасно стало й середовищем зародження нової української політичної еліти. Встановлювана форма політичного управління мала дуалістичний характер і стала справжнім новотвором політичної культури українського ранньомодерного соціуму.

Українська держава управлялася через взаємодію двох інститутів — генеральної ради і гетьмана, відносини між якими часто позначалися на ефективності всієї управлінської вертикалі. Нижчі щаблі її структурної ієрархії становили центральні й місцеві органи влади — інститути генеральних, полкових і сотенних старшин, війтів і отаманів у сільській місцевості, Генеральна військова канцелярія, Генеральний військовий суд, полкові і сотенні управлінські й судові структури, місцеві ратуші та колегії лавників, копні суди тощо, через які утверджувалася владна монополія на регламентацію суспільного життя. Принципом формування владних структур виступала виборна система, хоча нерідко практикувалося й обіймання тих чи інших посад за призначенням.

Загалом у межах запропонованої раннім новим часом державно-організаційної системи створена у середині XVII ст. Українська держава за такими ознаками, як наявність в шкалі відносин «держава — суспільство» відмежованої владної гілки з достатнім рівнем централізації та внутрішньої структуризації, з виділенням певної фахової групи державних управлінців і службовців (інститут військових канцеляристів); поширення повноважень влади на визначену кордонами територію і населення, сконцентроване у цих межах; оперування регулятивними механізмами врегулювання суспільних відносин тощо, вповні може бути зарахованою до групи країн із середнім рівнем державності. Власне, саме цей тип державної організації й домінував у європейському ранньомодерному соціополітичному просторі. На користь останнього свідчить і високий рівень суспільної соціально-культурної ідентичності, яким відзначався зцементований напруженням національно-визвольної боротьби у ранньомодерну націю український соціум. Загалом домінантний на українських обширах бароковий спосіб мислення, що накладався на вироблену козацькою спільнотою шкалу суспільних цінностей, сприяв абсолютизації в політичній культурі Української держави європейської ранньомодерної ідеї щодо самодостатності людської особистості. Відповідно у ранг загальнодержавних абсолютів виводилися категорії свободи, рівності, превалювання загальнодержавного інтересу тощо.

Одразу чітко визначився унітарний характер створюваного державного організму. Прикметно, що при його фундації, поряд з урахуванням міжнародного державотворчого досвіду, бралися до уваги і місцеві державотворчі практики. І хоча нам не відомі продуковані українською політичною думкою революційної доби трактати на кшталт поширених у ранньомодерній Європі творів Дж. Локка, Ж. Бодена, Т. Гоббса, Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск’є та інших мислителів, їх створені на вітчизняному грунті аналоги, що містять концепції національного державного будівництва, знані з дещо раніших часів. Ідеться про творчий доробок І. Вишинського, Й. Верещинського, С. Оріховського, С. Наливайка, П. Могили. Безумовно, що напрацьовані ними теоретичні засади, поряд з європейським спадком, були творчо переосмислені й адаптовані до потреб нового суспільства, що народжувалось у революційних реаліях середини XVII ст., Богданом Хмельницьким та його сподвижниками. Саме тоді вище керівництво імплементує в національний державницький проект традицію верифікації і легітимації від часів Київської Русі процесів становлення українських ранньомодерних державних структур та формування нової політичної еліти. Іншим джерелом національного будівництва, поза сумнівом, можна вважати досвід, запозичений із державотворчих практик країн мусульманської цивілізації, насамперед Османської імперії та Кримського ханату, з якими тісно контактувала Україна.

Загалом у програмі державного будівництва Богдана Хмельницького одразу було взято орієнтир на пріоритет національних інтересів, цілісність територіального та політичного простору, консолідованість влади і суспільства, збалансованість геополітичної конфігурації тощо. Вочевидь, що головне призначення держави вбачалося її фундаторам у забезпеченні функціональної спроможності українського суспільного організму в аспектах створення оптимально сприятливих умов своєї подальшої внутрішньої еволюції, запорукою чого мали насамперед стати соціальна стабільність, а також належний стан економіки, зразки поступального розвитку якої демонстрували, наприклад, Англія, Нідерланди, Франція.

Відповідно в процесі державного будівництва в Україні виробляються дієві механізми регулювання соціальної сфери. Зокрема, заслугою Богдана Хмельницького як очільника держави було те, що він пішов на визнання соціально-економічних завоювань багатотисячних мас українського селянства, втягнутого у круговерть революційного вихору. Це внесло корективи у розстановку соціальних сил, вплинуло на традиційну станову структуру суспільної організації. Започаткована у роки революції практика так званого покозачення мала своїм наслідком, зокрема, той факт, що чисельність козацтва в окремих регіонах України на початок 1650-х років коливалася у межах 60—80% від усієї кількості населення. Прикметно, що це відбувалося на тлі помітного кількісного зменшення шляхетського стану, який у переважній своїй більшості був виведений за межі активного політичного та господарського життя.

Також зазнала змін структура аграрних відносин — були знищені велике шляхетське землеволодіння й заснована на примусовій праці фільваркова система господарювання, зменшилася кількість магнатських латифундій, селянин здобув особисту волю, в промисловому секторі набував чинності інститут вільного найму. Піднесення козацтва як провідної верстви українського суспільства сприяло зосередженню у його руках важелів політичного впливу. Водночас відбувалося конституювання козацької і селянської власності на землю, перед міщанством відкривалися необмежені можливості займатися промисловою діяльністю. Звільнення виробничої ініціативи від кріпосницьких пут сприяло формуванню в Українській державі нового типу господарств, які розвивалися фермерським шляхом.

Основними акцентами в процесі розбудови нової, орієнтованої на ринок, моделі української економіки, з вільним приватним підприємництвом та породженими новою епохою соціальними і господарськими зв’язками, із помітним збереженням регіональної автономії, в реаліях нестабільності революційної доби стали запобігання руйнації міст і містечок як осередків ремеслово-промислової і торговельної діяльності; охорона життя, майна і власності різних груп населення, сприяння реалізації економічних інтересів православної церкви; врегулювання податкової сфери з одночасним наданням переваги українському носію виробничо-торговельних відносин. У сфері врегулювання фінансових надходжень до державного скарбу цілеспрямовано проводилася політика щодо повного підпорядкування фінансового апарату безпосередньо гетьману.

Ці принципи із незначними видозмінами рельєфно простежуються в економічній політиці практично всіх українських урядів. Як наслідок, за оцінкою О. Оглоблина, з доби революції Українська держава вийшла «на великому і цікавому» економічному «піднесенні, коли зійшлися в загальній справі торгового обміну і зголоднілий за довгі роки Руїни без української сировини західноєвропейський ринок, і, без сумніву, утруднене довгою відсутністю імпорту західноєвропейських фабрикатів українське господарство».

Важливою сферою державного врегулювання стало військове будівництво. По суті, йдеться про творення української армії, яка нічим не поступалася європейським аналогам, а подекуди й перевершувала їх. Було запроваджено низку новацій в організації війська, тактиці ведення бою, створювалися допоміжні служби. Вміле поєднання традиційних для Запорозького козацтва методів війни і нових форм, характерних для європейського військового мистецтва середини XVII ст., яке переживало так звану воєнну революцію, дало можливість не лише продемонструвати вишкіл сформованих на принципі добровільності українських армійських підрозділів, а й вписати в аннали світової військової стратегії і тактики успішним проведенням низки бойових операцій (зокрема, це стосується битв під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Батогом) нові сторінки, довівши переваги національних методів планування та ведення бою.

Молодій Українській державі довелося вирішувати цілий комплекс питань, пов’язаних із зовнішньополітичним забезпеченням своєї життєдіяльності. В цілому українській дипломатії вдавалося у процесі протиборства різних політичних сил знаходити оптимальні рішення, укладаючи вигідні для України союзи або нейтралізуючи супротивні блоки. Наслідком такого дипломатичного курсу стало визнання Українського гетьманату суб’єктом міжнародно-правових відносин. Паралельно одним із пріоритетних для українських дипломатів завдань ставала мінімізація дестабілізуючих впливів геополітичного середовища — адже саме фактор геополітики приховував найбільшу потенційну загрозу для національного державотворчого процесу, надаючи імпульс появі інших несприятливих тенденцій. Зокрема, запускалися в дію механізми, що породжували загрозу розколу революційного табору та зростання соціального напруження у суспільстві, дестабілізації внутрішньої та загострення зовнішньополітичної ситуацій. Все це потребувало від української влади максимальної концентрації зусиль для послаблення сили негативних виявів.

Націленість на виборення повної державної незалежності України в геополітичних реаліях центрально-східноєвропейського регіону кінця 1640-х — початку 1650-х років об’єктивно підводила Богдана Хмельницького до вибору сильної міжнародної протекції, здатної забезпечити Українській державі політичну та воєнну перевагу над Річчю Посполитою. Таку протекцію для демократичної України могли надати імперія Османів та побудована на сильних абсолютистських началах сусідня Росія, яка стрімко набувала вагу в регіональній політиці.

На терезах вибору переважив фактор православ’я. У тривалому переговорному процесі між представниками української та російської сторін, що послідував за переяславським актом 1654 р., перемога Богдана Хмельницького була очевидною — йому вдалося домогтися визнання російським урядом за Україною її республіканської форми устрою, полкового територіально-адміністративного поділу, сформованих революційною практикою моделей організації соціально-економічної сфери, засадничих принципів функціонування управлінських та судових інституцій, а також військових структур. Певною мірою обмежувалися лише прерогативи національного інституту влади в аспектах міжнародної політики. Проте останнє сповна окупалося юридичною фіксацією статусу України як відокремленої від Польської Корони держави, яка перебувала під гетьманською булавою. Номінальна ж залежність від російського царя видавалася порівняно незначною платою в справі забезпечення мілітарної переваги об’єднаних збройних сил двох країн при вирішенні військових конфліктів, насамперед на фронті українсько-польського протистояння.

Однак по-іншому були трактовані досягнуті домовленості російською стороною. Насаджування в політико-соціальне поле України імперських ціннісних імперативів, ґрунтованих на ранньомодерних ідеологічних концепціях «Москви — Третього Риму» та «збирання споконвічних російських земель» під скіпетром Романових, протягом всього наступного часу залишалося визначальним у політиці Росії в українському питанні. Значною мірою успіхові цієї політики сприяла й позиція тієї частини української політичної та культурної еліти, яка відверто демонструвала подвійну лояльність, створюючи ґрунт для утвердження в суспільній психології концепту «малоросійськості».

На кінець XVIII ст. самобутні риси Української державності виявилися практично розмитими монархічним простором Російської держави, в якому Україна з її республікансько-демократичними формами державної організації не мала іншої альтернативи. Аналогічно не мали базового підґрунтя для свого розвитку й державотворчі тенденції на теренах колишнього Правобережного гетьманату, що на якийсь час став зоною польсько-турецьких змагань щодо їх територіально-політичної приналежності.

Суспільствознавці відзначають відсутність у державотворчих практиках раннього нового часу якогось еталонного взірця. Створювані на цьому перехідному від однієї до іншої цивілізації етапі державні організми демонструють широкий спектр форм та моделей, одні з яких усталювалися у межах країн з безперервною багатовіковою тяглістю державницьких традицій, інші ж були породжені ранньомодерними революціями або поза їх силовими впливами як справжні політичні новотвори (наприклад, Республіка Сполучених Провінцій Нідерландів, міста-республіки на італійських Піренеях, німецькі князівства та ін.), що на відміну від тяжіючих до абсолютизму традиційних королівств і монархій демонстрували дещо відмінні формати політичних режимів. У цьому ряду новотворів власною специфікою впорядкування свого суспільного устрою на республікансько-демократичних засадах та відкритістю до переймання державотворчих інновацій доби осібну нішу займає й Українська ранньомодерна держава. Попри припинення наприкінці XVIII ст. свого фізичного існування в результаті поглинення чужорідними імперськими режимами Габсбургів і Романових, вона своїм потужним потенціалом життєствердження перманентно відроджувалася в державницьких проектах наступних епох.

Зокрема, започатковані й розвинуті наприкінці 1640-х — у 1650-х роках фундаментальні ідеї щодо творення національного державного організму були творчо переосмислені (щоправда, майже обходячи увагою певні тогочасні деструкції) в концепції Великого князівства Руського Ю. Немирича, політичних проектах І. Виговського, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, І. Скоропадського, П. Полуботка, К. Розумовського, творцями «Договорів і постанов Війська Запорозького...» 1710 р. В історієписній традиції вони вилилися в козацьке літописання кінця XVII—XVIII ст., синтези першої хвилі романтичної історіографії. І не випадково Просвітництво в Україні, поряд із загальними політичними підвалинами, характерними для цієї ідеології, мало багато специфічного, що було притаманним лише для українських земель. Зокрема, це стосується постійної присутності в ідеологічних конструкціях представників цього руху мотивів наявності власної державності як складової частини відомої просвітницької концепції суспільного договору. Протягом усього ХІХ ст. саме ці мотиви залишалися живильним середовищем для вироблення програмних засад лідерами Кирило-Мефодіївського товариства, в них черпав свою наснагу геній Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка та інших духовних і політичних проводирів українського суспільства. Наступність і генетичний зв’язок із державотворенням середини XVII ст. продемонструвала державотворча практика перших десятиліть ХХ ст., а тодішній політичний та інтелектуальний провід нації обґрунтовував свої національні проекти історичним прикладом Хмельниччини. Новітня Українська держава також постала на започаткованій ранньомодерною добою традиції національної державотворчості.

Валерій СМОЛІЙ,

академік НАН України.

На розсуд громади подаємо серію статей, авторами яких є державні діячі, науковці, що здійснили потужну дослідницьку роботу, яка в підсумку наповнює конкретним змістом усю непросту історію Української державності.

Випуск підготовлено за ідеєю і загальним редагуванням Анатолія ГОРЛОВА.