Телевежа на Високому Замку, 2017 р.
Фото: photo-lviv.in.ua
Як знищували один із найбільших осередків національної культури
— Людоньки, та це ж Парфенон! — вигукнув хтось, коли шеф закінчив виклад нового проектного завдання, поставленого перед архітектурним бюро. Присутні в залі весело розсміялися. Справді, підстава для згадки про античний храм, що височить над Афінами, аж випирала з тої містобудівельної ситуації, що нею випало їм зайнятися.
Так, то була велика подія для сімсотлітнього Львова — зведення на Високому Замку будівлі Львівського телебачення. Будівлі, якій справді судилося стати храмом — храмом національної культури, потужним засобом її поширення і піднесення в усій країні.
Ось ми часто чуємо й читаємо про шістдесятників — переважно поетів і письменників. Можна з повним правом сказати, що таким колективним шістдесятником (і сімдесятником, і вісімдесятником!) було й Українське національне телебачення. «А хіба було таке?» — запитає здивований читач. А хіба були українські національні видавництва? Це в них виходили збірки Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ліни Костенко, Ігоря Калинця, Григора Тютюнника, Володимира Дрозда, Євгена Гуцала?.. Ні, то були звичайні радянські видавництва. Тоді навіть слово «нація» у нас, як писав Олександр Довженко, вважалося лайливим. Але в тих видавництвах, призначених бути засобами державної пропаганди, працювали люди. І були серед них часом «свої» люди, віддані національній справі. Бо ж сказано: свій, якщо не заплаче, то хоч скривиться. Ось так і жили! Була директором видавництва чи редактором журналу «своя» людина, то й була надія на якусь добру справу — як, наприклад, було з журналом «Всесвіт» за редакторства Дмитра Павличка, коли завдяки сенсаційним перекладам з іноземних літератур (на-приклад, «Хрещеного батька») той журнал мав попит навіть серед москвичів!
Щось схоже було й у випадку з Українським телебаченням. Звичайно, для тодішньої влади то був передусім засіб комуністичного виховання трудящих мас. Але не все так просто! Телебачення розпочалося в нас акурат після XX з’їзду партії, на якому Хрущов завдав тяжкого удару по кадебістсько-кремлівській мафії у ви-гляді знищення її вузлового ракового сплетіння — культу кривавого Сталіна. Розпочалися процес демократизації, критика жорстокостей сталінізму, повернення в культуру спадщини знищених раніше творців, повернення на волю сотень тисяч невольників із Сибіру. Настала так звана Хрущовська відлига, яка після Брежнєвського реакційного застою повториться як Горбачовська «перебудова». Настало полегшення й для національної культури, особливо в царині народної творчості. По всій Україні спостерігається буйний розквіт так званої художньої самодіяльності, коли кожен начальник — від ректора університету чи інституту до директора заводу — вважав за честь мати в себе хор чи танцювальний ансамбль. Був такий навіть (бо то Донбас!) при комбінаті Ілліча в Маріуполі. І я був свідком того, як його захоплено приймали в Польщі на «Лемківській ватрі», і домовився, що дорогою назад вони, сталевари, заїдуть до Львова на Високий Замок для запису їхньої програми. Що й було зроблено!
Ось для того масового пісенно-танцювального руху УТ (Українське телебачення) стало вдячною загальнонаціональною сценою. Тим паче що воно не мало в тім конкурентів, адже тоді у нас були лише три канали — обласні, УТ в Києві і ЦТ в Москві.
Можна навіть сказати, що тоді УТ виконувало роль фактора національної консолідації України (!). Ось вам промовистий документ: «Кілька років тому по телебаченню передавали концерт, в якому всі вірші й пісні присвячено калині. Моя родина й сусіди були зачаровані того вечора. Не думали, що є так багато поетичних творів про цю чудову рослину. Я поділився своїми враженнями у класі, а наступного дня учениця Клава Лобань принесла мені два саджанці цієї рослини. З добрих рук вони прийнялися і розрослися в пишні кущі».
Цей лист — то своєрідна веселка, що поєднала собою два досить далекі один від одного українські краї. Передача про калину, що так зворушила вчителя П. Бондарчука із села Шляхове Балтського району на Одещині, транслювалася на всю Україну зі Львова, з Високого Замку. Можна сміливо сказати, що вона, ота передача «Ой у лузі калина стояла», сколихнула тоді мільйони українських сердець, що звірялися нам, її творцям, у десятках зворушливих і вдячних листів.
Щоправда, не все було так ідилічно. Бо вже за кілька днів після того виходу на УТ мого старшого редактора Неонілу Братунь — дочку поета Миколи Шпака, розстріляного фашистами, дружину поета Ростислава Братуня, покликали разом із режисером Віктором Робочеком в органи давати пояснення, чому вони на радянському телебаченні оспівують червону калину — улюблений символ Січових стрільців. Мене, автора сценарію, не кликали — безпартійний. І все-таки, натикаючись то на мілини, то на рифи, «свої» люди намагалися творити за всяку ціну те, що потрібно було народу. І можу сміло сказати, що Львівське телебачення було тоді справжнім храмом і форпостом української культури. По-перше, воно діяло в місті, яке навіть у ті часи не було зрусифікованим. По-друге, це місто було багате на культурне життя — театри, музеї, філармонія, будинки культури — районні, заводські із самодіяльними хорами, ансамблями. Те саме й по всій області. Було що показувати! І не тільки хори і танці! Львів регулярно виходив на УТ з мистецькою програмою «Палітра», з численними музичними програмами. До речі, саме ведучому львівської «Палітри», авторові цих рядків, Володимир Сидоренко — один із керівників УТ, довірив ведення зініційованої ним програми УТ «Скарби музеїв України», аналогів якій не було ніде в Союзі. Завдяки їй (чотири роки!) я об’їздив Україну вздовж і впоперек, переконавшись, який Ермітаж і Лувр ми маємо — тільки в окремих частинах!
Так, ще і ще раз, як під присягою, повторю: в радянській Україні Львівське телебачення було справжнім храмом і форпостом національної культури. Задля стислості я не згадуватиму тут його власні телепостановки (на-приклад, за повістю Бальзака «Полковник Шабер» В. Робочека), концертні фільми (М. Скочиляса «До мами за піснями» про сестер Байко), мистецькі фільми (В. Глинчака «Художник и стекло» про львівських гутників, всесоюзний тираж, тому російською, демонструвався в перерві матчу радянської команди на чемпіонаті в Аргентині на весь Союз!). Тож той архітектор—жартівник щодо Парфенону, можливо, виходив не лише з містобудівельної ситуації, а й із передчуття того, що із зведенням будівлі Львівського телебачення місто отримає ще один культурний шанс, ще один заклад культури, ще один її храм!
І як ми бачили довгі десятиліття, та будівля в підніжжі кургану Високого Замку сповняла свою храмову місію. Щоб знову не впасти в спокусу сипати прикладами, назву те, що сучасному українцеві добре знайоме. Наприклад, славнозвісний «Океан Ельзи» Святослава Вакарчука. Де він розправив крила? У Львові на Високому Замку. А де розкрилився талант Володі Івасюка, увічненого у фільмі Романа Олексіва й Мирослава Скочиляса? А де розгорілася «Ватра» Ігоря Білозіра й Оксани Білозір? «Ватра», що своїм вогнем, своїми іскрами викликала таку лавину сучасної української естради? На Високому Замку у Львові — в його Парфеноні.
Так, аналогія старого львівського інтелігента (чомусь таким він уявляється з його жартом про Парфенон) на довгі роки стала віщою. Але навряд чи і в страшному сні могло тому жартівникові приснитися, що настане такий час, коли спроектований ним телевізійний Парфенон уподібниться до свого прообразу в найстрашнішому... ЯК РУЇНА ДО РУЇНИ!
Р У Ї Н А
...20 серпня 2018 року. УЛЬТИМАТУМ голові Правління ПАТ НСТУ З. Аласанії:
«Пане Аласанія! Даний лист лише частково стосується моїх особистих справ, він спонуканий обуренням, яке викликала в мене програма ЮА ЛЬВІВ на 24 серпня. Програма нікудишня! Складена так, наче й не Свято 24 серпня — День Незалежності! Ось вона:
15-45 WISE COW
16-05 MIRACLES NATURE
16-35 Таємниці підводного світу (очевидно, продукт ББС)
18-30 Незвичайні культури (мабуть, знов ББС)
19-50 Неповторна природа (тобто та ж MIRACLES NATURE)
І це для Львова — СТОЛИЦІ НАЦІОНАЛЬНОГО ДУХУ?!! А де фондові програми й фільми львівських телетворців — моїх колег з історії, з мистецтва, з літератури? Я закликаю Вас негайно втрутитись і зробити програму львівської філії гідною Національного Свята. Зокрема, пропоную... дати мою програму «Феномен України», присвячену проблемі нашого національного імені («Славна Україна чи беззвісна окраїна»). Це фондова програма ТРК ЛЬВІВ з 2016 року).
Я даю Вам термін для тих змін до 18-ї години 21 серпня, про що прошу повідомити мене на мою електронну пошту. В протилежному разі залишаю за собою право на поширення цього листа по всій Україні...».
Звичайно, що я, автор ультиматуму, відповіді не удостоївся! Але 24 серпня на екрані львівської філії весь день ішли фільми... про УПА!!! Різних каналів, різного виробництва. Але першого в історії півторагодинного документального фільму «УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА» (Львівське телебачення, 1992 рік. Автор сценарію Василь Глинчак, режисер Мирон Мединський, оператор Юрій Руденко, син відомого письменника-дисидента) ні в той день, ні в жовтні, в День захисника Вітчизни, на Львівському екрані не було! Знаю лише, що його транслювала місцева студія в Дубно, двоє мешканців якого брали участь у тому фільмі. Значну частину його тривалості становили унікальні кадри неймовірного, як могло здаватися колись, ПАРАДУ ветеранів УПА в столиці України 9 серпня 1992 року. Кадри, надані творчій групі їхнім автором — незабутнім кіноаматором Ярославом Лемиком.
Оце, шановний читачу, потворна гримаса Суспільного — такого, як його насаджує Аласанія. Здавалося б, якщо Суспільне, то давайте його творити журналістською спільнотою всієї України! Давайте верстати його програму з кращих робіт обласних філій — спадкоємців колишніх обласних державних студій. Але ні — щодо них повна ігнорація. Заслужені, творчо успішні журналісти по всіх студіях на початку минулого року опиняються за бортом. Спочатку, повіривши облесним обіцянкам емісарів Аласанії про так звані пітчінги — конкурси ідей, — вони охоче подають свої проекти! Наївні! Настає умовний час, усіх їх звільняють. І так по всіх областях. Так і на нашому львівському Парфеноні, добове мовлення якого з 14 було зведено до 3 годин — кілька випусків новин, молодіжні смішки «Доброго ранку, Львове!», півгодинна «Тема дня». Оце і все для старовинного мільйонного міста — культурної столиці України! Як це назвати? Хіба не обманом?
...Автор цих рядків не мав ілюзій щодо якихось «пітчінгів» і усвідомлював, що
так зване Суспільне мовлення в подачі Аласанії — це не що інше, як знищення національного мовлення. Підозру викликала вже сама демагогія про якусь незалежність... від держави. Хіба держава нам ворог? Хіба національна держава — не мрія поколінь народу? Хіба не Шевченко писав: «В своїй хаті своя правда і сила і воля!»? Тож навіщо нам, журналістам, протиставляти себе державі? Тим паче тепер, після Революції Гідності, за повної демократії?
Так, раніше за Кучми чи Януковича, коли редакції засипали темниками медведчуки й табачники та інша наволоч — тоді це мало рацію. Але тепер?
І хіба програмний диктат київської команди Аласанії обласним філіям — це не те саме, що ті темники? Та ще гірше! Зробіть, читачу, таку «соціологію» — відкрийте тижневу програму і порівняйте програму Першого ЮА і місцевої філії, в даному разі львівської. І ви побачите, що місцеві програми — це суцільні повторення того, що вчора чи позавчора йшло на київському каналі. А що там ішло, ми вже знаємо — суцільна туристична екзотика. Португальські скелі, норвезькі фіорди, ісландські гейзери, американські каньйони. Єдине що своє — «Їде ровер з України». А з культури? «Букоголіки», де якийсь самозакоханий молодик в розмові про воєнну тему в літературі хизуватиметься, що він не вважає Ремаркові «Три товариші» шедевром, і кпить із публіки, яка так вважає. Або ще «UA фольк» (ах, як по-українськи!) — спримітизований варіант популярної, хоч і не бездоганної в деяких відношеннях «Фольк-мюзік». Ну і, звичайно, WISE COW, де вас засиплють зливою абзаців з історії мистецтва, нічим не пов’язаних між собою, крім апломбу новоспеченої піфії.
Отож коли заходить мова про звільнення Аласанії з посади, то не треба зважати на підвивання різних «спільнот», що то, мовляв, якісь утиски свободи слова, свободи Суспільного. Це демагогія! Подивіться на його діла, на те, що йде в ефір, і ви побачите, що то суцільна профанація ідеї справжнього Суспільного.
Як приклад пошлюсь на підтвердження того ще на початку минулого року, акурат в апогей знищення обласних студій. Мова йде про злочинно недбалу трансляцію Століття бою під Крутами. Про це йшлося в моїй статті 31 січня в «Україні молодій», якій в електронному форматі редакція додала напрочуд точний підзаголовок: «ГІБРИДНЕ СУСПІЛЬНЕ? ЯК ПЕРШИЙ ЮЕЙ «ВШАНУВАВ» ГЕРОЇВ КРУТ ТЕЛЕПРИМІТИВОМ»!
Подумати тільки — спаплюжили славу національних борців телепримітивом — і нічого, всі мовчали, зійшло Аласанії з рук. Але чи варто пробачати таку ганьбу? Диск із записом тої диверсії зберігся — може, влаштувати його презентацію з участю Національного корпусу та всіх, кому дорога національна честь? До речі, тоді ж не був допущений у Львові до ефіру мій фільм «Крути, Крути — смолоскип в майбутнє», знятий до 80-річчя бою у Крутах і Києві з участю В. Чорновола. Узагалі, мені після тієї публікації не дали зробити жодної нової програми чи повторити щось із фондових робіт. Розправу зі мною прискорила і моя кореспонденція про Українське радіо — «Канал без культури» (5 квітня 2018 року) — про витіснення з радіо художніх програм, зокрема національної музики, і професійної, і народної. У вересні нарешті «критикана» позбулися — за прогули кількох годин!
Так, знищення обласної ТРК ЛЬВІВ — то найкращий доказ нікчемності так званого Суспільного у версії Аласанії та його зграї. Подумати тільки, будинок львівського ще довоєнного радіо, на якому навіть за Польщі транслювались українські передачі, на якому в червні 1941 року Ярослава Стецько, майбутній народний депутат України, читала маніфест про відновлення Української державності, радіо з його багатющими архівними записами — той історичний будинок в центрі міста на вулиці Князя Романа вже, як сторінка з книжки, вирваний із системи українських ЗМІ, щоб стати предметом різних адміністративно-орендних комбінацій.
Та сама доля чекає і на капітальну споруду колишнього Львівського телебачення. З майже чотирьохсот кімнат-кабінетів використовується не більше десяти. Решта на поверхах опечатані й очікують на орендарів. Ще більша загроза чекає на архівні фонди, і телевізійні, і радіо, звезені туди з попереднього офісу. Фонди ті справді неймовірно багаті й історично цінні. Останніми роками при всіх директорах проводилась велика робота з переведення тих фондів із давніх носіїв (бобінних рулонів, касет і навіть кіноплівок) в нові, цифрові, формати. Тим активно займалися директор відділу архівування І. Гайдамака, архівіст Оксана Кулаковська, редактор музичних програм Л. Козак. Тепер процес зупинено. Згадані працівники звільнені. Доля архіву віддана в руки двох технічних працівників, абсолютно некомпетентних у тій справі. А ті архіви, ті фонди — то, як кажуть археологи, потужний культурний шар, що відкладався десятиліттями. Я звертаюся до всіх, кому дорога та спадщина. Зокрема, закликаю шановну Оксану Білозір, якій не треба розказувати, чим було в історії України Львівське телебачення. Закликаю Вас, пані Оксано, як народного депутата України і як талант, що примножив славу Львівського Парфенону, закликаю Вас виступити на захист і за відродження того Храму нашої культури. Бо справа не лише у фондах. Наша культура зазнає величезних втрат через немічність теперішнього ЛТБ, зведеного до рівня провінційної філії Аласанії. Ті втрати — то яскраві події культурного життя королівського Львова, які не знаходять належного розголосу в суспільстві і відображення для історії. Ось, скажімо, Богдан Горинь робить презентацію свого двотомного дослідження про видатного львів’янина Святослава Гординського — поета, художника, мистецтво- і літературознавця, автора мозаїчно-фрескового оздоблення українського храму Святої Софії в Римі — подія? Але дівкам-продюсеркам філії на Високому Замку до цього байдуже. А навіть якби не байдуже, то в них немає ні технічних, ні кадрових (редактура — одні інформаційники) засобів, ні тим паче коштів — Аласанія все зрізав! Подумати тільки, у століття смартфонів і цифри у Львівській філії новини та все інше фільмують на старомодних мініДВ касетах!
Так, серце болить, бо безслідно кануть у минуле великі події. Скажімо, унікальна виставка в Національному музеї імені Шептицького так званих Риботицьких ікон. Ціла анфілада — шість залів! Матеріал аж проситься в документальне кіно! Немає навіть банального інформаційного репортажу.
Те саме із влаштованою там капітальною виставкою Івана Труша, про якого кажуть, що він в мистецтві Галичини був таким само велетнем, як Іван Франко в літературі, а митрополит Андрей Шептицький в історії церкви. І що ж, виставка співця Дніпра і Канева, Гуцульщини і Криму, Італії та Єгипту, творця численної галереї портретів видатних українців — та виставка за цілу зиму навіть не удостоїлася хоча б ординарної «Теми дня» чи високомудрої київської WISE COW! Ганьба!
Василь ГЛИНЧАК.
P.S. Парфенон на матраці? Екран львівської філії довгі години буває пустим — просто голубим або заповненим кольоровими смугами спектру, що їх хлопці з апаратної, сміючись, називають матрацом.
Василь Глинчак, заслужений журналіст України, працівник Львівського телебачення.
