Євген Ніколайчук

Подолавши від Сарн сорок кілометрів засніженої дороги, ми нарешті у селі Чабель, що входить до складу Селищенської сільської ради Сарненського району Рівненщини. Чабель — немаленьке поліське село, тут проживає майже тисяча двісті осіб, є школа, ФАП, клуб, бібліотека, поштове відділення, крамниці, церква та молитовні храми. А ще майже на кожному подвір’ї росте калина, рясно всипана червоними ягодами, що контрастували з білосніжним снігом довкола.

Усе знає, до подробиць

Найімовірніше, село засноване у XVIII столітті. Про це свідчить знайдений на сільському кладовищі кам’яний хрест, датований 1730 роком, і перша письмова згадка про Чабель 1769-го. Пояснення назви села пов’язане з місцевою легендою. Сюди від польського пана з Тинного втік чоловік. Оселився, збудував хатину. А були тут чудова поліська природа, заплави, багато звіра всякого, птаства, особливо білих чапель. Згодом виріс хутірець. Через нього пролягав шлях із Березного на Олевськ. Інколи подорожні питали: «Де тут можна переночувати?». На що їм відповідали: «На хуторі, де багато чапель». Поступово його назва змінювалася. Переріс він у село з назвою Чабель.

Утім, коли інформація з доступних джерел закінчується, унікальні знання варто шукати серед корінних жителів, які люблять свій край, вивчають його історію. У Чабелі вдалося поспілкуватися саме з таким — Євгеном Ніколайчуком (на знімку) — колишнім сільським головою, нинішнім учителем фізкультури та активним чабельцем. Історію рідного села чоловік розповідає детально та з цікавими подробицями, які тісно переплітаються з його родоводом. А односельці давно називають його «ходячою енциклопедією».

Чимало фактів Євген Степанович пам’ятає з сімейних розповідей про предків, багато дізнався від старожилів. А коли був головою, то відшукував згадки про село в архівах і приватних бібліотеках області. В одній із них прочитав про їхнє село: «...Місцевість рівна, як на поличці». Зіставивши цей факт із раніше отриманими знаннями, він зрозумів: коли ще територія біля річки, яка протікає через Чабель, не була густо забудована, то з боку лісу хати на березі виглядали «як на поличці». Звідси й назва річки — Полична.

Продовжуючи історію про втікача з Тинного, розповідає:

— Кажуть, що його прізвище було Ковальчук, у нас воно поширене й нині. Коли втікав від пана, то сім’ю заховав у далеких родичів. А сам дістався через болота сюди й заснував перше поселення в урочищі, яке й донині називаємо Городське. А коли вже забрав сім’ю, то перебрались вони ближче до річки, бо звикли жити біля води. Ту місцину чабельці добре знають. Мати розказувала, як річка розіллється чистою водицею, то всі ходили туди прати на Марисін камінь, названий на честь доньки засновника Чабеля. Він і нині там є.

Відтоді почало розвиватися село. За словами Євгена Степановича, у часи панської Польщі його вважали маєтком пана Возняка з Тинного. Він часто приїжджав сюди автомобілем із дочками. Дорогу тоді через село добру зробили, лежневу, вистелену з колод. «При польській владі, мама казала, що батько її сторожив село. В обох кінцях населеного пункту були вишки, а село закривали на ніч. Чоловіки сторожували по черзі, щоб крадіїв не було, а також застерігали від пожеж, бо кожен зберігав жар у печі, а дахи ж тоді були солом’яні», — пригадує Євген Степанович.

Під час Другої світової війни село спалили. Багато людей потрапили на роботу в Німеччину, чимало намагались вирватись із полону. Немало чабельців було на фронті, 33 із них не повернулися. Раніше в селі жили два ветерани, які вже відійшли у вічність. Дехто був пов’язаний із діяльністю УПА, через що після війни сиділи в радянських концтаборах. Серед них були два дядьки та батько Євгена Степановича.

«Люди в нас працьовиті, чесні, хороші, дружні, старанні, — переходить учитель фізкультури до розповіді про сьогодення села. — Люблять заробляти копійку. Трудяться біля хати, в лісі, на заробітки їздять. А ще чабельці чуйні — завжди допоможуть одне одному».

Обіцяного 25 років чекають

Коли навідалися в Чабельську школу І—ІІ ступенів — невеличке одноповерхове приміщення, не почули дитячого гамору: і сюди дісталися ГРВІ та кір, тому заклад закрили на карантин. Утім, учителька початкових класів Галина Царук запевнила, що гостям вони раді завжди, тож провели маленьку екскурсію навчальним закладом.

Школу побудували ще в 1963 році. Її чепурять, як можуть, але навіть через сучасні малюнки на стінах класних кімнат і коридорів, їхню охайність і доглянутість таки пробиваються старі тріщини, нагадуючи про вік будівлі. Сьогодні тут навчають 248 школярів, розмістити їх одночасно в дев’яти класних кімнатах нереально. Тож заклад перевантажений, навчання у дві зміни.

Чимало в закладі змінилось із втіленням освітньої реформи. Так, класні кімнати обладнали під вимоги «Нової української школи». За новою програмою тут займаються 37 першокласників. Педагоги відповідно проходили курси перекваліфікації. Розповідають, що дітям подобається, адже заняття розпочинаються з ранкових зустрічей, включають розвиваючі ігри та вправи. Для того щоб школа стала ще сучаснішою та кольоровішою, над нею все літо трудились увесь педагогічний колектив і батьки учнів, за що їм щиро вдячні вчителі. Наприклад, є класи, які розмалювала талановита мама двох вихованців Лілія Царук.

Така злагоджена робота на благо сільської освіти — заслуга директора ЗОШ Алли Опалько, яка очолює заклад два роки. Нині першачки забезпечені повністю новими партами. Кожна дитина сидить окремо, вчиться формувати свій особистий простір. Вчителів забезпечили ноутбуками, а також отримали інтерактивну дошку, на якій подобається працювати і дітям, і наставникам.

Про учнів говорять із гордістю і любов’ю, що вони активні та творчі. Серед них переможці олімпіад районного рівня з української мови, географії, німецької й інших предметів; учасники конкурсів із літератури ім. Тараса Шевченка, «Кращий читач року», спортивних змагань, пісенних фестивалів тощо. Не відстають від активних школярів і викладачі. Заклад повністю забезпечений кадрами, у колективі переважають молоді вчителі. Вони намагаються розвиватись, розширити освітній процес чимось новим, щоб дітям було цікаво отримувати знання.

Директорка Алла Опалько каже, що село, на щастя, розростається, тож розуміє, що такого маленького приміщення для школи замало. А наостанок пригадує, що коли вона закінчувала дев’ятий клас, обіцяли з наступного року розпочати будівництво нового приміщення. Відтоді минуло 25 літ, а чабельці обіцяного чекають і досі.

Такі ж проблеми і в місцевого ФАПу. Його приміщення потребує ремонту, бо востаннє його проводили ще у 2005-му. Та й огородити територію навколо нього парканом не завадило б. Дискомфорт створює також нестача води — по неї працівники ходять до сусідів, бо своєї криниці ФАП не має.

У ФАПі працюють молода завідувачка Ірина Хращевська, молодша медсестра Альона Ковальчук (на знімку зліва направо) й акушерка Тетяна Глабець. Найчастіше до медпрацівників звертаються літні жителі зі скаргами на підвищення артеріального тиску, дорослі з травмами, а батьки через ГРВІ та кір у дітей. Кажуть, що село розвивається й молодіє. Нині в Чабелі чотири вагітні жінки та 23 дитини віком до року.

Щодо впровадження медичної реформи, медики запевняють: їхні односельці підписали декларації з лікарями Ясногірської амбулаторії, тож отримують необхідну кваліфіковану допомогу вчасно.

Підкорила старовинне ремесло

Чабель має своїх умільців. Найпопулярніше заняття серед тутешніх жінок — ткацтво.

Його вподобала і Світлана Царук (на знімку). Ткати вона навчилась, коли вийшла заміж за місцевого Миколу й перебралася жити в Чабель. Побачила, як товаришки виготовляють доріжки, та й собі захотіла спробувати. Ремесло опанувала завдяки сусідкам: їхні матері й бабусі теж ткали. У них і зостався ткацький верстат, на якому тче пані Світлана.

— Зараз, — розповідає жінка, — переважно тчуть доріжки, бо це таке, що найбільше треба в хазяйстві. А колись рядюжки, полотна, намітки — все в хату ткали. Це важка робота. Спочатку треба майбутній виріб «основать». Для цього в приміщенні забивають чотири кілки — сновачки. На них навхрест нанизують нитки чорного кольору (10-й номер) — снують. Тоді ж розраховують, якої величини буде майбутній виріб. Отриману основу накручують на верстат і тільки тоді починають ткати. Кольорові елементи тканини беруть зі старих речей, тож доріжки виходять різнобарвними. Один п’ятиметровий килимок жінка може виткати за день, якщо немає роботи в господарстві й домі, а таке в селі — рідкість. Тож часто допомагають діти, їх у мене семеро.

Світлана Царук не тільки знана майстриня в Чабелі, а й щаслива мати і любляча бабуся п’ятьох онуків.

Тетяна КОЛЯДИЧ.

Фото Василя СОСЮКА.

Рівненська область.