— Закон про функціонування української мови як державної не те що на часі — він надто довго чекав свого часу, — переконана заступник директора Хмельницької обласної бібліотеки для юнацтва Віра Тарчевська (на знімку). — Ні народ, ні держава не існують без мови — це беззаперечна істина, і дивно, що в наш час її ще потрібно комусь доводити.
Та попри це все-таки варто визнати, що в мовних питаннях не тільки в далекій історії, а й у наш час не все так однозначно. За роки незалежності події розгорталися так, що практично кожному з нас, і нашим родинам, і установам, в яких працюємо, доводилося самотужки шукати відповіді на запитання, якою мовою розмовляти, яку визнати рідною, а яку — обов’язковою.
Радію з того, що значній частині українців усе-таки вдалося зробити правильний вибір.
Мені й досі дивно чути, що східна та південна Україна не хочуть визнати українську як рідну і як державну. Я сама родом з Одещини. Можливо, це когось тепер здивує, але у школі ми навчалися українською. А в селі мирно співіснували дві мови — українська і молдовська. Жодних суперечок із цього приводу не було. Навпаки, для мене було великим здивуванням, коли після закінчення вишу, приїхавши на роботу до Хмельницького, дізналася, що тут, в обласному центрі, є лише одна українська школа. Зате російська панувала практично скрізь. І це попри загальноприйняте твердження, що західні області завжди надавали перевагу українській. Вона жила переважно в сільській місцевості. А в місті — лише виживала, як могла.
Взяти хоча б нашу бібліотеку. Вона була створена наприкінці 1970-х років. Тоді формально ніхто не забороняв українські мову і літературу. Але левову частку наших книжкових фондів становили видання російською. Та й практично всі заходи, книжкові виставки, офіційне спілкування — все російською.
Знадобився не один рік, щоб ситуацію змінити кардинально. Наш колектив доклав чимало зусиль, щоб книгозбірня стала осередком саме українських культури і мови. До того ж робили це без якихось наказів і вимог згори, а тому, що щиро прагнули цього. І те, що основа теперішнього нашого фонду — українські книжки, вважаємо великим здобутком.
Услід за часами масового засилля російського друкованого слова нам довелося пережити кризові роки, коли через занепад книговидавництва в країні існував дефіцит української книги. Але тепер дедалі більше вітчизняних видавництв пропонують чудові переклади і класики, і сучасних авторів. До того ж російські автори разом з авторами з усього світу представлені достойними перекладами. Тому говорити про будь-які культурні обмеження не доводиться. І якщо ще з десяток років тому чимало читачів надавали перевагу саме російським варіантам творів, то тепер молоді люди дедалі частіше просять саме український переклад.
Уже підросло покоління, котре звикло читати, навчатися, а відтак думати та спілкуватися українською. Тому будь-якого дисонансу в їхнє життя чи кар’єру закон про мову не вносить. Випускники наших навчальних закладів добре знають: якщо хочеш отримати стипендію на навчання за кордоном чи місце в іноземній компанії, без тесту з англійської чи німецької мови не обійтись. То чому така само вимога щодо навчання чи працевлаштування в Україні має когось дивувати?
Не виникло жодних питань із цього приводу і в наших співробітників. Нині в закладі працюють майже чотири десятки бібліотекарів. У побуті кожен розмовляє так, як звик, як йому зручно. Але на роботі, і між собою, і з відвідувачами, всі спілкуються українською. І це навіть ніколи не обговорювалося і ніким не обумовлювалося. Це внутрішнє розуміння і бажання кожного. Тому і вимога закону використовувати в установах державну мову нікого не налякала. Навпаки, вона підтримала наш колектив у прагненні допомогти українській стати справді рідною для країни.
Хоча повторю: не для всіх українська початково була рідною, а для когось російська й досі залишається основною для спілкування в родині. Не приховую, що і в моїй сім’ї звучало і звучить російське слово, адже дружина сина народилася в Росії і для неї воно назавжди залишиться рідним. Було б неправильно будь-кого змушувати зрікатися рідної мови. Та це зовсім не виключає того, що можна полюбити чи хоча б вивчити іншу, зокрема й українську.
Тішуся, що для нашої родини прикладом того, як потрібно розмовляти українською, став наш маленький онук-другокласник. Від мами він вивчив російську. А в дитячому садку і в школі опанував українську. Тепер він виправляє і наші помилки, намагаючись розмовляти літературною мовою, викреслює з нашої суржик та русизми. Нікого в родині це не ображає. Навпаки, приємно бачити, як у дитини формується почуття національної приналежності і гідності. І водночас вона вільно володіє українською та російською, вивчає англійську. Мало того, мама, поважаючи вибір свого сина, намагається вивчити й удосконалити свою українську.
І це непоодинокий приклад. Сьогодні дедалі частіше можна спостерігати картину, коли діти вже розмовляють українською, а батьки — ще російською. Добре й це, бо всьому свій час. Та ось такі родинні історії дають надію, що для цього, ще зовсім юного покоління, в майбутньому ніколи не постане проблема розколу країни за мовним принципом.
Усе це дуже особисті історії, але все одно вони підштовхують до загальних висновків. Як і в родині, в нашій країні українська не може і не повинна бути ворожою ні до кого. Тож не варто нікому сприймати її як загрозу. Якщо вже навіть малеча змогла зрозуміти, що українська — це добре і правильно, то дорослим давно пора це зробити.
Записала Ірина КОЗАК.
Фото автора.
Хмельницький.
