Фото надано автором.
«У той момент, коли мені дали підписувати згоду на ампутацію, я вирішив, що виживу на зло ворогу і обов’язково помщуся»
Відеоролики, як Олександр Сарабун із позивним «Вінниця» копає картоплю, відтискається, плаває, майстерно застрибує на броню, набирають у мережі не одну сотню переглядів. Адже все це чоловік робить із незграбним на перший погляд протезом. У добровольця Олександра не було відчуття непотрібності після втрати ноги в Іловайську, він не розмірковував про несправедливість буття і не нервував. У нього просто не було на це часу! Потрібно було швидко поставити протез, пройти курс реабілітації і знову повернутись на передову. «Ще не навоювався?» — запитували рідні, та саме на фронті Олександр відчуває себе у своїй стихії.
Нині чоловік уже повернувся до мирного життя. Він регулярно ходить до спортзалу, їздить із волонтерами в зону АТО, бере участь в акції «Сила нації». Чоловік кожною своєю дією доводить, що не такий він уже й немічний. І хоч перед тим, як іти на війну, Олександр найбільше боявся саме залишитись без ніг, він зовсім не шкодує про те, що пішов воювати.
— Немає людей, які не можуть, є ті, що не хочуть, — розповідає Олександр Сарабун. — Звісно, жоден протез повністю ногу не замінить. Та тепер мені до снаги практично будь-яке завдання, я живу активним життям, працюю, зустрічаюсь із друзями, долучаюсь до волонтерських проектів. Відчуття того, що ти потрібен, працює значно ефективніше, ніж будь-які знеболювальні. Калікою мене точно ніхто не назве.
Ногу Олександр втратив під час виходу з Іловайського оточення. На той час він був командиром відділення розвідки батальйону «Донбас». Каже, що тоді все було ніби в фільмі жахів. Чоловік згадує, як усе горіло — і техніка, і люди.
— Наш автомобіль ішов четвертим у колоні. Попередні прицільно підбивали один за одним. Я встиг вистрибнути, КрАЗ, у якому ми їхали, підірвали. За мить снарядом розірвало ногу. Почалася сильна кровотеча. Двох побратимів, які були зі мною в машині, розстріляли. Хтось відтягнув мене й поклав під дерево. Я нашвидкуруч перебинтував ногу, підбігли дівчата-медсестри і наклали шину, вкололи знеболювальне. І я продовжив воювати — взяв кулемет, відстрілювався... Потім було кілька днів полону, обмін на полонених, та я того майже не пам’ятаю, був практично непритомний увесь цей час. Прийшов до тями в Дніпропетровському госпіталі, коли мені дали підписувати згоду на ампутацію. От у той момент я і вирішив, що виживу на зло ворогу і обов’язково помщусь.
Олександру пощастило. Він опинився в числі тих, хто завдяки волонтерській програмі опинився на реабілітації в Австрії. Коли закордонні фахівці здивовано запитали: «Де вам такий якісний протез зробили? Фантастично!» — чоловік гордо відповів: «Мейд ін Юкрейн».
— Вони не повірили. Кажуть: «Та не може бути. У нас такі не роблять». А це у рідній Вінниці виготовлено. З ним я і продовжив уже свою особисту війну з окупантами. Насправді реабілітація в Австрії дала дуже багато. Вона в кілька разів пришвидшила процес повернення до життя.
— Своїм поверненням на фронт я зобов’язаний начальнику штабу батальйону «Донбас-Україна», який знайшов можливість поставити мене в стрій. Звісно, падав багато разів. Та мене одразу попередили, що жодних поблажок не буде: носитиму зброю, бронежилет, сидітиму в окопах і так далі. Коли мене бігли піднімати, комбат одразу робив зауваження: «Куди? Нехай сам. Він же воїн». Потихеньку палиця переставала бути необхідною, я ходив дедалі швидше, їздив на стрільби, навчився залазити на БМП. Через чотири місяці поїхав до столиці й поміняв протез.
Мене одразу попередили: ніяких поблажок не буде — сидітиму в окопах, носитиму зброю, бронежилет, — як і всі
На той момент Олександр був єдиним українцем, хто пішов на фронт на протезі. Іноземець, який воював із «Вінницею» в одному батальйоні, був украй здивований. «Як це? Без ноги? Прийшов на фронт?» Він навіть знімав Олександра на відео і відправляв ролики знайомим.
— Дуже вдячний побратимам за те, що я почувався абсолютно повноцінним воїном. Обстріли та провокації були постійно, тож активнішої реабілітації важко собі уявити. Єдине, що форму доводилось часто змінювати, через падіння вона швидко робилася непридатною.
Пораненого нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня, медаллю «За жертовність» і надали йому квартиру в Могилеві-Подільському. Щоправда, на п’ятому поверсі багатоповерхівки без ліфта. Та воїн лиш віджартовується: щоденні тренування корисні для здоров’я.
