(Про деякі підсумки І туру президентських виборів і майбутнє України)

Доводиться поєднувати політичний епізод — вибори зі стратегією, бо так сьогодні організовані суспільні відносини в Україні. Перед очима людей щодня виникають перемінні картинки: розгортається виборча кампанія, ведуться шалені дискусії у різних ток-шоу, парламент зайнятий законом, що не зачіпає інтереси більшості населення, на Донбасі триває вже п’ятилітнє кровопролиття... А тарифи і ціни обганяють доходи людей, лікуватися ніде і нема за що. Тим часом з’являється нова тема — проводитимуться чи ні дебати між конкурентами?

Про що будуть дебати? Можна заздалегідь виділити з можливого багатослів’я знайомі за багато років фрази: не красти, корупція, припинити війну, безвіз, Томос, російська агресія, НАТО, європейський вибір... Як і в час безпосереднього спілкування кандидатів із виборцями, як і в численних ток-шоу, як і в щоденних інформаційних випусках усіх TV та інтернет-ресурсів. Люди звикли до такого інформаційного простору, він став частиною їхнього життя, даючи готові мотиви власної поведінки, відносячи себе або до «проєвропейців» (вважаючи, що і один із кандидатів такий), або до тверезих прагматиків, які хочуть замирення з Росією (сподіваючись, що інший кандидат зважить на таку потребу), або до стану націоналістів, які керуються гаслом «один народ, одна держава, одна мова... і т. д.» (скоріше розуміючи, що ідея незмінна своєю утопічністю, але ця незмінність дає їм змогу вирізнятись поміж інших, привласнюючи монополію на патріотизм).

Населення, народ, держава

А всі разом не помічають (чи не хочуть помічати), що інформаційний простір відображає суєтність нашого буття, ситуативність, випадковість дискутованих речей. Вони — наслідок хаотичності суспільного життя, коли країна не розвивається, коли управлінські зусилля нагадують конвульсії, коли одні крадуть недокрадене, другі вдають, що воюють зі злодійством, треті кленуть крадіїв, жалкуючи часом, що самі такої змоги позбавлені. Відсутнє те, що робить населення народом. Не визначена суспільна мета, задля якої функціонує держава, її інститути, в змаганні за успішніше досягнення її діють партії і громадські організації, виховуються діти, готуються студенти, найефективніших шляхів шукає наука...

Держави, потрібної людям, немає. Адже олігархат — не втілення мрії, про яку ми вміємо поговорити, посилаючись на історію, трактуючи її як кому заманеться. Потрібно створити політичну систему, відповідну логіці сучасної держави. Йдеться не про чергові «ізми», потрібна держава, в якій кожен її інститут має чітко сформульовані (і дотримувані) повноваження і обов’язки, коли не буде дублювання функцій і їх узурпації, коли діяльність кожної ланки управління зрозуміла людям, прозора і прогнозована. Коли наслідки управління аналізуються і своєчасно контролюються основним джерелом влади — народом.

Контури такої системи приведені в Конституції, проте практика її застосування впродовж майже чверті століття переконує в необхідності захисту Основного Закону від посягань узурпаторів, раціональної деталізації окремих норм, приведення у відповідність із Конституцією накопиченого масиву законодавства, вилучення з нього всього, що порушує права людини.

Ясно, що юридичне забезпечення політичної системи покладається на парламент — вищий і єдиний законодавчий орган. Доводиться це підкреслювати, бо зусиллями олігархату парламент перетворений на юридичну обслугу того ж таки олігархату, виконуючи (часто бездумно) його доручення, догідливо реагуючи на замовлення навіть не суб’єктів законодавчої ініціативи. Аналіз актів щодо мови, церкви, люстрації, переслідування ЗМІ, перейменувань, змін Конституції тощо — достатнє для того підтвердження. Таким же підтвердженням є відсутність законів про вибори, про референдуми, про імпічмент, спеціальні слідчі комісії, про засади внутрішньої і зовнішньої політики. Невиконання контрольних функцій парламенту — ще одне свідчення підпорядкованої ролі законодавчого органу. Це виявляється в недопустимому ігноруванні норм Конституції (отже, прав людини) при так званих реформах в охороні здоров’я, пенсійному забезпеченні, соціальних гарантіях, ігноруванні тих норм, що безпосередньо стосуються життєвих потреб кожного.

Щоб вимагати від парламенту діяльності в інтересах громадян, громад, народу, треба, щоб народ його і формував. Потрібен закон відповідного змісту, а не предмет змови між олігархами і їх маріонетковими утвореннями у вигляді партійних фракцій. Здавалось би, логіка функціонування Верховної Ради, створення правлячої коаліції на основі фракцій, порядок формування виконавчої влади, функціонування опозиції... передбачає єдино можливий варіант — вибори на пропорційній основі з відкритими списками. Чому ж повернулися до змішаної системи? Чому зберігається міфічна більшість депутатів, а не реальна (і відповідальна!) більшість із фракцій?

Відповідь проста: тому, що це влаштовує реальну владу — олігархів.

Безумовно, в законі слід знизити прохідний бар’єр до 1%. Це диктується потребою представляти в законодавчому органі людей із різними переконаннями відповідно до наявних у суспільстві настроїв, сприяти тим самим консолідації громадянства. Це також передбачає об’єднання партій, скорочення загальної їх кількості, особливо «диванних» (про те, що в Україні понад 350 партій, соромно десь згадувати). А головне, зниження бар’єра ліквідує існуючу несправедливість — сьогоднішній закон дає парламентським партіям змогу безпідставно забирати до 20—30% голосів виборців, які за них не голосували, порушуючи тим самим принцип прямого волевиявлення громадян.

Економічні методи

Правильно вибудувана політична система безумовно спиратиметься на створений нею інструмент — систему влади й управління. В управлінні тоді використовуватимуться комплексно всі методи: психологічні, ідеологічні, адміністративні й економічні, але домінуватимуть саме економічні, бо вони стосуються інтересів кожної людини, створюючи умови забезпечення цих інтересів, об’єднуючи довкола них людей, гуртуючи їх спільність, виховуючи причетність кожного до загальнодержавних справ.

В Україні донині переважають психологічні методи управління, розраховані на емоції людей, нав’язування їм шаблонів (держава неефективний господар, усе попереднє зводиться до репресій і голоду, на Заході рай і демократія, ринок розв’яже всі проблеми і т. д.). Зомбовані такими «істинами», розчаровані та збайдужілі люди не помічають впливу найпростіших — адміністративних — методів управління, залишаючись внаслідок того перед фактами: виробництво знищене, основні фонди привласнені, громади збиті докупи поза волею людей, розшарування людей за матеріальними статками б’є світові пропорції за всі часи, в усіх майже країнах.

Можна не сумніватися, що очікувані «дебати двох» зводитимуться найперше до психологічних, емоційних речей, до діалогу (чи диспуту) двох акторів. [Щодо цього вони рівні за досвідом і майже однакові в амплуа, хоч виступали на різних сценах. При психологічних методах управління брак політичного досвіду мало що значить. Молодший диспутант уже політик хоч би тому, що включився в боротьбу за владу — одне з головних політичних завдань. Та й недавній досвід сусідніх політиків (Лех Валенса, Вацлав Гавел, Вітаутас Ландсбергіс, Емманюель Макрон, певною мірою навіть Володимир Путін) те підтверджує].

До економічних методів управління українська недорозвинена політична система, отже, і система влади не дійшли. Ці методи нашій системі чужі. Тим більше коли зовнішнє, фактичне керівництво країною передбачає мету, протилежну сподіванням українського народу.

Економічні методи управління передбачали б найперше відвертий аналіз стартових можливостей країни, проблем, які необхідно розв’язати. А вони не те що складні, вони загрозливі для самого існування людей. Назвемо лише окремі фрагменти, замовчувані владою: катастрофічний стан гідроспоруд на Дніпрі, астрономічне недофінансування енергетичної системи (кошти розкрадені), недопустиме продовження строків експлуатації атомних реакторів, стагнування транспортної мережі (залізниця, автотраси, продуктопроводи), критична втрата родючості ґрунтів, визискування її хімією, брак інвентаризації природних багатств і ресурсів, непроведення перепису населення, суцільна загадка: які, коли, скільки і для чого потрібні Україні кадри?..

При економічних методах управління кожен має змогу врахувати життєві обставини, спланувати їх, пристосовуючи особистий інтерес до інтересів спільноти (в колективі, в населеному пункті, в державі). Це саме те, що в сучасній Україні стало дефіцитом, що гнітить старших віком, що молодим, котрі входять у самостійне життя, не дає змоги відчути причетність до загальних справ, відчути свою потрібність у країні.

Планування суспільних відносин

Само собою зрозуміло, що економічні методи управління передбачають створення умов для реалізації потреб кожного (зайнятість, зарплата, освіта, розвиток сім’ї, побутові умови, дозвілля) тощо, а тому потребують планування суспільних відносин на тривалий період. (У Китаї, наприклад, таке планування передбачає 30—40-річний термін.) Незважаючи на те, що йдеться ніби лише про економічні та інші макропоказники, в центрі такого планування перебуває людина. Вона змінюється відповідно до нових (спланованих!) умов. Умови змінюються відповідно до потреб нової людини.

Чи можливо щось схоже уявляти з практикою «планування», як у нас, не більш як на бюджетний рік? Ні, звичайно, бо управління базується лише на емоціях (будемо в ЄС, позбулися «газової голки», Томос рівнозначний Акту про незалежність, одержали черговий транш від МВФ... і т. п. епізодичні, позасистемні, позбавлені позитиву для людини речі). А в цей час здійснюється головна для олігархату функція — забезпечення зростання капіталів тих, хто владу здійснює безпосередньо, і тих, хто її «підпирає», утримуючи парламентські фракції, здійснюючи контроль за підприємництвом і бізнесом, та займається слідством і «правосуддям».

Годі й сумніватися в тому, що економічним методам управління повинні відповідати порядок підготовки і прийняття необхідних рішень. Це найперше можливо при демократичній системі влади, при наявності у структурах влади представників конкуруючих ідеологій. Розраховуючи на підтримку свого електорату, вони змушені аналізувати реальні інтереси людей, інтереси, не прикриті емоціями або якимись ідеологемами. Це одна з підстав стверджувати причину занепаду у нас добробуту людей (один із наслідків ігнорування економічних методів управління) у відсутності в структурах влади, найперше в парламенті, представників інших течій, окрім лібералістичних. Противагу їм, створюючи необхідний баланс, можуть становити соціалісти та соціал-демократи. Ефективність такого балансу демонструють, наприклад, країни Північної Європи та Скандинавії.

Демократія насправді (а не її український сурогат) у центрі політичної системи бачить людину. Людину — громадянина, котрий бере безпосередню участь у політичних процесах, контролює діяльність влади, відчуває свою причетність до всього, що охоплюється поняттям «суспільне життя». А коли людина відсторонена від того з допомогою адміністративної вертикалі, вона відчуває свою непотрібність, невлаштованість у житті. Якщо таке відчуття поєднується з нестатками, вона або залишає Батьківщину, або протестує проти свого стану різними способами.

Укотре повертаючись до проблеми системи влади як виразника суті політичної системи, хочу підкреслити зв’язок між рівнем демократичності влади і стабільністю країни. Як на побутовому рівні сприймається адміністративна вертикаль? Тепер чи в радянський період (де складових демократії було все-таки більше) — значення немає. Коли, скажімо, в районі або місті керують «призначенці», населення не сприймає їх «своїми», незважаючи на те, що керівники можуть бути місцевими. Серед земляків, особливо в середовищі інтелігенції, знайдеться багато здатних «приміряти» на себе статус посадовця, мало того, здатних насправді краще справлятися з його обов’язками. Критика, невдоволення, претензії набувають загальних ознак ставлення населення до влади. А ті, що таку критику висловлюють, та ще й демонстративно, здобувають визнання як виразники суспільної думки. На практиці часто буває, що самі виразники нічого не варті, до конкретних справ, в т. ч. управління, не здатні.

Таких прикладів можна навести багато. А сумарно вони призводять до нестабільності влади, заміни персонажів, до переворотів. Повторимо: при збереженні системи незмінною. Звучить як висновок: незмінність недемократичної системи влади передбачає її нестійкість. Це властивість системи, котра через те не може бути успішною. Підтвердження того знаходимо в нашій новітній історії, а з невеликими припущеннями можна вважати, що такі системи були причиною розвалу імперій. Тривалість їх існування пояснювалась хіба що адміністративними методами управління із застосуванням інструменту страху.

Владу народу

Альтернатива такій системі — справжня демократія. Щоб владна система стояла міцно, її треба заглибити в основу. Простіше кажучи, віддати владу народу, долучити кожного до управління умовами власного життя, життя громади, населеного пункту, краю, країни. В тому суть самоврядності, характерної для згаданих тут європейських країн. І причина їхньої успішності теж.

Приведений тільки-но приклад ставлення до «призначенців» не знайде свого застосування в умовах справжньої самоврядності. Скажімо, ти вважаєш владу неефективною? Наполягай на своїй кандидатурі в якості обраного керівника, тверезо оцінивши свої можливості. При їх слабкості можна наразитися на вотум довіри від співгромадян, на застосування інших інструментів прямої демократії: збори, конференції, вибори, референдуми.

Запровадження політичної системи, де можлива така організація влади, справа непроста. Особливо, якщо це стосується країни зі столітніми традиціями патерналізму (примітивно і майже однаково звучить для давніх і сучасних періодів: «прийде пан, пан розсудить»). Але рухатися в напрямі самоврядності — ключової ланки демократії — слід обов’язково. І щоб поліпшувати якість життя співвітчизників. І щоб стабільною була країна. (Про реформи бюджетної і податкової систем, виборність суддів, підконтрольність депутатів різного рівня і т. д. мови не ведемо. Це велика тема щодо створення політичної системи, потрібної Україні.)

Навряд чи треба переконувати недовірливих чи політично зашорених в тому, що при такій політичній системі (найкращій для людей) наявність у структурах влади носіїв ідеї соціальної справедливості — соціалістів та соціал-демократів — не просто необхідна, а необхідна обов’язково. Вони — виразники ідеї соціальної справедливості, котра генетично притаманна переважній більшості людей.

Важко сподіватися, що новообраний Президент буде носієм означеної ідеї. Але від нього те і не вимагається. Йому слід буквально дотримуватися обов’язків, визначених Конституцією, не бути перепоною в будівництві ефективної політичної системи, викликаючи тим самим довіру до себе з боку народу. Запровадження ж системи — справа парламенту. Саме тому ми займаємось тепер формуванням платформи лівоцентристів європейського типу, щоб запропонувати суспільству свої послуги в законодавчому супроводі необхідних для людей змін.

Звертаючись до тих, кому читати не хочеться, хто звик користуватися готовими гаслами, прошу їх зрозуміти викладене так: хочеш жити пристойно, пишатися своєю Вітчизною, поважаючи себе, людей і владу, — підтримуй лівоцентристську платформу!

Олександр МОРОЗ.