До другого туру президент-ських виборів залишилося кілька днів. Суспільство стресує, нервує, дивується, свариться, а також радіє, перебуває в ейфорії, живе в передчутті кращого. Наш соціум розділено на дві півкулі, у яких різні функції, різні відчуття того, що відбувається, і різне його сприйняття. Перебуваючи всередині передвиборної турбулентності й періодично потрапляючи в різні потоки аргументацій і мотивацій на користь того чи іншого кандидата на пост глави держави, громадянкою якої я є, у мене виникло дежавю того, що відбувається. Подібне вже було, і відносно нещодавно. Згадалася зима-весна 2014-го. Київський Майдан вистояв. Ми всі були на адреналіні й у постійному напруженні кілька місяців. Але страху не було. Навіть після розстрілу Небесної Сотні... Була віра, що за цією червоною лінією настане щасливе життя. А далі новий саспенс — анексія Криму Росією, захоплення місцевих органів управління на Донбасі, війна. Пам’ятаю, як у той час ми займалися конспірологією, намагаючись зрозуміти, вгадати, спрогнозувати (як то кажуть, з точки зору банальної ерудиції), що в голові у Путіна і як розвиватимуться події далі. Хотілося, щоб державні мужі, які залишилися в Україні, фахівці-стратеги, розуми нації разом, мозковим штурмом знайшли варіант рішення й захистили країну. На жаль, дива не сталося. І першими на захист України стали її громадяни — добровольці, волонтери... Російсько-українська війна триває. І не тільки на передовій. За п’ять років усі якось звикли до цього серіалу. Але зараз, коли ми стали глядачами й учасниками його чергового сезону під назвою «Обери Президента», зробленого за новими технологіями гібридного «кінематографу», зал розділився на тих, кому смішно, і на тих, кому стало страшно...
Настав час кожному з нас взяти особисту відповідальність за те, яким буде продовження історії України, у якому жанрі й хто його реалізує.
«Мене дуже засмутив ефір «Свободи слова». Ще більше, ніж «1+1». Відчуття дежавю і невідворотності. Абсолютно очевидно, що ЗЕкоманду і данилюків допускати до влади неможна... Мені увесь цей час після першого туру здавалося, що якби відомі люди, лідери думок висловилися, тоді принаймні якась частина електорату дослухалася б. Деякі висловилися. Але критично мало. Чому ж вони мовчать? Наші еліти не вміють консолідуватися перед лицем загрози» (пост Lesya Moskalenko).
«Еліт у нас ще нема. Це теж треба визнати. Але основне те, що не так комунікацію втрачено, як втрачено канали комунікації! Про це ми говорили, кричали, починаючи з 2015 року уже волали, пропонували — ніхто й не думав нас почути. Маємо те, що маємо...» (пост Сергія Тихого).
«Словил себя на мысли: если вчера логика второго тура у многих вкладывалась в «лишь бы не П», то сейчас — «лишь бы не ЗЕ». Когда же уже мы будем говорить: «только X\Y\Z!!!»?» (пост Дмитра Тимчука).
«Ніколи не погоджуся з тими коментаторами, які заявляють, що Пороха взагалі не потрібно було чіпати і приймати його будь-яким, хоч би що він робив і ким себе оточував. Але при цьому ми (суспільство) проґавили ту межу, за якою настало майже загальне — хибне — визнання, що зараз «пропало всьо», все значно гірше, ніж будь-коли, а позитиви якщо і є, то незначні. Межу, за якою не помітили, що критичне мислення — дуже вибіркове і стосується одного персонажа. І люди у відстоюванні одних, загалом правильних принципів та переконань «здають» інші, не менш важливі цінності. А поки що факт: експеримент над українцями вдався. Їх не тільки відкинуло на роки назад, так вони ще й пересварилися» (пост Dmytro Lykhoviy).
