Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.

Слова, вміщені у назву статті, належать К. Марксу, якого за опитуванням Британської Бі-Бі-Сі рівно двадцять років тому в Інтернеті суспільна думка визнала найвизначнішим мислителем другого тисячоліття. Він обійшов таких видатних особистостей як Ейнштейн, Ньютон, Морган, Кант та інші. Черговим яскравим підтвердженням цих слів стала політична практика України останніх п’яти років.

Ще майже п’ять років тому мною у газеті «Дзеркало тижня» (№ 35 від 4 жовтня 2014 р.) була опублікована стаття «Без легітимної Конституції не може бути легітимної влади». В ній, зокрема, йшлося про те, що «проблема збереження України як суверенної держави постала найбільш гостро за останнє двадцятиліття. І справа не лише у зовнішній загрозі окупації її території. Свого часу СРСР витримав значно складніший іспит вітчизняною війною. Головним чинником і тоді, і зараз залишається внутрішній стан держави, мобілізації та організації її людських і матеріальних ресурсів. А з цим чинником в Україні, очевидно, не все гаразд, якщо відбувається невпинне зменшення території та населення держави, втрата нею суверенітету. Та на інше марно розраховувати, коли в державі не сформувалася легітимна влада — правомірна влада, яку беззастережно визнають і всередині країни, і за її межами».

Сьогодні, зважаючи на результати виборів Президента України 2019 року, є підстави вважати, що влада так і не набула легітимності за цей період. У згаданій статті у 2014 році наголошувалося, що ключовою причиною нелегітимності тодішньої влади стало порушення співвідношення права і політики на користь надмірного домінування політики. Право впродовж усього періоду незалежності України настійливо приноситься в жертву політиці недалекоглядних можновладців. Неодноразові попередження вчених-юристів про шкідливі наслідки такого способу дій просто ігноруються. Замість того щоб упорядковувати життя в країні за правилами, колишня влада до непристойного розвинула кримінальний «принцип» організації суспільного життя «по понятіям». Як інакше кваліфікувати маніпулювання Основним Законом, волюнтаристське спотворення його парламентом і Конституційним Судом України, створення в державі «прирученої» правоохоронної системи? Через це, «правління» тодішнього глави держави в останні три роки з правової точки зору не було цілком легітимним, оскільки воно здійснювалося не на конституційній основі, отже, не було правомірною владою, беззастережно визнаною всередині країни. Тому не випадково  учасники масового народного протесту однією з основних вимог називали внесення змін до Конституції України, і цю вимогу підтримала європейська спільнота при укладенні відомої лютневої угоди опозиції з тодішнім Президентом. Черговим політичним «компромісом» було визначено термін внесення конституційних змін — до вересня 2014 року.

Проте, як з’ясувалося пізніше, колишня опозиція не дуже сподівалася на виконання тих домовленостей, а, ставши владою, відбулася черговим раундом гри в «політичний компроміс», як і попередня влада, тільки «позначивши» видимість своєї «конституційності», знову-таки, у неконституційний спосіб. Від цього влада не стала більш легітимною, і проблема її легітимації залишилася.

Виконуючи свої передвиборні обіцянки, новий глава держави тоді подав на розгляд Верховної Ради України власний проект закону про внесення змін до Конституції України, але ця спроба ініціювати конституційний процес виявилася марною, а проект наразився на громадську і фахову критику. В такій ситуації 27 серпня 2014 року Президент України видав указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів народних депутатів України.

Проте знову не обійшлося без «політичного театру» з черговими «компромісами». Оскільки для дострокового припинення повноважень парламенту не було конституційних підстав, влада стала на шлях штучного створення цих «підстав» навколо формування у парламенті коаліції депутатських фракцій. За домовленістю частина фракцій «вийшла з коаліції» (якої насправді не було), а Прем’єр-міністр «підіграв» цьому дійству, подавши «цілком логічну» заяву про відставку. Після цього він благополучно повернувся в своє крісло, не турбуючись про «коаліційність» існуючого уряду.

На підставі досягнутого «політичного компромісу» в Указі Президента України від 27.08. 2014 р. № 690/2014 з’явилося таке юридичне обґрунтування: «Керуючись частиною другою статті 77, частинами шостою і сьомою статті 83, пунктом 1 частини другої статті 90 Конституції України, постановляю...». Наведене юридичне обґрунтування Указу лише створює видимість його «конституційності». Найперше тому, що глава держави, керуючись «пунктом 1 частини другої статті 90 Конституції України», виходив з уявлення про дію конституційних положень в редакції 2004 року. Однак жоден юрист в Україні не зможе обґрунтувати, що саме ці положення є чинними на момент видання Указу. Маніпуляції з відновленням їх дії, які здійснив парламент у лютому 2014 року звичайним законом, («запровадивши» так парламентсько-президентську форму правління), навпаки, засвідчують, що на початок 2014 року законодавець ці положення не визнавав чинними. Крім того, вони дають підстави вважати вказане рішення парламенту нікчемним з правової точки зору, що не тягне жодних позитивних юридичних наслідків для Конституції України. В іншому разі звичайний закон став би вищим за Основний Закон України, знаряддям його нищення, що прямо суперечить не лише статті 8 Конституції України, а й самій сутності юридичного закону.

Та, навіть, якщо припустити, що є чинними положення Конституції в редакції 2004 року, а отже, існує така підстава для дострокового припинення повноважень, яка названа в пункті 1 частини другої статті 90 («якщо протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 Конституції»), — навіть якщо припустити це, то все одно Указ не стане конституційним. Адже в частині шостій статті 83 прямо визначено конституційні вимоги до формування коаліції депутатських фракцій. Це повинна бути коаліція саме фракцій, а не об’єднання більшості депутатів; вона повинна формуватися за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій. 

Такі вимоги могли бути реалізовані за умови пропорційної виборчої системи, і неможливо уявити собі їх реалізацію парламентом, обраним за змішаною виборчою системою. Тим більше, коли в ньому внаслідок різних обставин утворилися фракції, що абсолютно спотворили результати виборів, перетворивши їх на протилежні. За цих обставин посилання на частину шосту статті 83 Конституції лише посилює відчуття надуманості юридичних підстав видання Указу. Очевидно, до його видання главі держави не зайве було звернутися до Конституційного Суду України по відповідне тлумачення...

Можливо, комусь видається, що дострокове припинення повноважень недієздатного парламенту, який втратив довіру виборців, буде виправданим і без конституційних підстав для цього, що в даному разі «розміняти» принцип законності на «революційну доцільність» задля якнайшвидшого відновлення легітимності законодавчої влади буде найменшим злом для суспільства? — Як би ж то... Але в тому то й справа, що ніякої легітимної влади за результатами виборів Україна не отримує. По-перше, тому що самі вибори призначені без достатніх конституційних підстав. По-друге, тому що в умовах виключення з виборчого процесу значної кількості виборців унаслідок воєнних дій на частині території країни народне волевиявлення не буде цілком репрезентативним. По-третє, тому що через відсутність легітимної Конституції парламент обирається під невідомі виборцям конституційні повноваження.

Нарешті, головне: оскільки закон про вибори народних депутатів України залишається тим самим, залишається й та сама, вказана вище, невідповідність між змішаною виборчою системою і вимогами частини шостої статті 83 щодо формування коаліції депутатських фракцій, через яку достроково припинено повноваження чинного складу парламенту.

Схоже, це цілком усвідомлював глава держави, про що свідчить текст конституційних змін, які він подавав до Верховної Ради України. В них замість існуючих вимог щодо формування коаліції депутатських фракцій пропонувалося формування парламентської коаліції (коаліційної парламентської більшості з депутатів, а не фракцій), знято таку підставу припинення повноважень депутата як невходження його до складу фракції чи вихід з неї тощо. Тобто, по суті, пропонувалося узаконити практику формування ситуативної більшості в парламенті; та це лише продовжить відверту й цинічну політичну корупцію.

Зрозуміло, що дострокові вибори на тій самій законодавчій основі, на якій відбувалися попередні вибори, за тією самою політичною технологією не змінять принципово нічого в представницькій владі. Наївно розраховувати, що одна й та сама технологія дасть істотно різні політичні результати. Оновиться, мабуть, дещо склад персоналій у парламенті (хоч і не кардинально, оскільки чинні депутати не бажають змінювати вигідний для них виборчий закон). Проте суттєво, за політичними характеристиками, нові персоналії будуть депутатами такої самої якості, що й нинішні, оскільки обиратимуть їх у той самий спосіб, що обирали чинних «слуг народу» (закриті партійні списки, «куплені» округи, олігархічні спонсори та адмінресурс, відсутність ідеологічних програм, «високий» прохідний бар’єр тощо).

До цього додається ще одна обставина: свого часу термін повноважень більшості членів ЦВК давно сплив, і як бути з легітимністю рішень вказаного органу, відповідального за проведення виборів, — чергове запитання до судової влади (на яке, є підозра, принципової відповіді не буде).

З такими виборами про парламентсько-президентську форму правління в Україні (яку так гаряче обстоювали на Майдані всі, хто прагнув змінити владу) можна забути. Від виборів «по понятіям» суспільство отримає лише таке саме правління «по понятіям», що, незалежно від благих намірів чинної влади, остаточно зруйнує Українську державу.

Отже, суспільство вкотре поставлене політиками в ситуацію вибору: «з двох зол обрати менше». Така ситуація виникала уже багато разів — через те, що влада в Україні незмінно керується не стратегією розвитку держави, а суто тактичними інтересами, часто далекими від державних. А за такого характеру дій політикам при владі не потрібне право, воно їм навіть заважає. Адже в праві фіксуються на рівні Конституції саме перспективні, стратегічні аспекти життя суспільства; натомість інколи реалізовується вигідна комусь тактика через «закони», які часом суперечать Конституції і парламентському Регламенту.

Українська держава, вся її політична система серйозно хвора. Ім’я цій хворобі — правовий нігілізм, тобто заперечення цінності права і культивування негативного ставлення до нього (див. «Юридичну енциклопедію»). Ця хвороба доведена до критичного стану перетворенням Основного Закону держави у віртуальну Конституцію, котра існує тільки в можливості, недоступній для спостереження, і використовується лише за обставин, які сама влада визнає для себе прийнятними, тобто ситуативно. У такий спосіб правління легко вийти за межі права, перетворивши його на протилежність. І тоді з’являються «закони», що не визнають протиправними діями злочини, або заперечують верховенство Конституції держави на непевній частині її території або щодо непевного кола осіб (так звана люстрація) тощо.

Отже, політики вкотре ставлять суспільство перед вибором між двома антиподами: верховенством права та політичним компромісом. Адже право — це життя за правилами, а компроміс свідчить про відхід від правил і життя за ситуативними винятками, які лише з часом можуть стати новими правилами. Таким чином суспільна меншість через компроміси нав’язує більшості нове «право» у неправовий спосіб.

Ситуація навколо чергової зміни Конституції викликає в юридичному середовищі не менший резонанс, аніж те рішення Конституційного Суду, яким були скасовані прийняті у 2004 р. зміни Конституції й відновлена дія первинної редакції відповідних положень. Чи є вихід із цієї ситуації у правовий спосіб, тобто без порушення Конституції та законів України?

Існуюча практика перегляду Конституції України виключно на основі положень розділу ХІІІ Конституції України не має перспектив, на що останнім часом обґрунтовано вказують вчені-конституціоналісти; це ж підтверджує й аналітична робота Конституційної Асамблеї. Згадані конституційні положення вимагають критичного теоретичного осмислення і принципових змін. Адже на їх основі будуються закони про Конституційний Суд України та про Регламент Верховної Ради України. Положення цих актів разом із правовими позиціями Конституційного Суду настільки спотворили конституційну процедуру, що вона стала зручним засобом маніпулювання самою Конституцією України і при цьому створює нові й нові можливості для диктату політичних компромісів щодо права та нав’язування через них суспільству «права» меншості у неправовий спосіб.

Суспільство і влада мають нарешті зрозуміти: чим довше триватиме практика «розвитку» національного права через політичні компроміси, тим Україна буде далі від Європи з її верховенством права. Це, між іншим, демонструє подвійність стандартів тих європейських політиків, які штовхають нас на шлях «конституційних компромісів», не практикуючи, однак, їх у своїх країнах. Варто все ж бути послідовними: коли уже позитивно сприйняли утворення в Україні Конституційної Асамблеї для підготовки нової редакції Основного Закону, то цим шляхом і потрібно було рухати процес оновлення Конституції України.

Єдиний крок, який зобов’язана зробити влада, — відмова від узурпації установчої влади, що триває майже два десятиліття, і досягнення справжнього компромісу з Українським народом стосовно установчої влади, яку здійснює народ, обираючи цю владу для управління суспільними справами. Народ має встановлювати також право — ті конституційні правила, за якими повинна діяти влада, а не сама влада визначати собі, за якими правилами вона керуватиме суспільством. Виходячи з цього, не глава держави, не парламент чи окремі політичні партії, а громадянське суспільство має стати автором нової редакції Конституції України.

Слід сказати, що необхідний, науково обґрунтований проект Конституції України в новій редакції, підготовлений на громадських засадах ініціативною робочою групою фахівців — членів Конституційної Асамблеї, науковців і громадських активістів у стінах Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, уже давно чекає на увагу влади і суспільства. Цей проект увібрав у себе найбільш раціональні ідеї концепції конституційних змін, що опрацьовувалася в рамках Конституційної Асамблеї, врахував найбільш принципові пропозиції щодо реформування державної влади, висловлені в ході масових протестів на початку ц. р. громадянами, позиції владних інституцій, пропозиції кандидатів у Президенти України під час виборчої кампанії та новообраного глави держави, висловлені в його промові при складенні присяги, а також ситуацію навколо східних областей України, що склалася останнім часом через бойові дії. На основі такої Конституції можна було провести не тільки позачергові парламентські вибори, а взагалі оновити усі структури влади впродовж одного року на законній, конституційній основі, і водночас розпочати здійснення комплексу необхідних країні політико-правових реформ, яких суспільство давно зачекалося.

Цей проект отримав позитивну оцінку понад 2500 громадян з усієї України, які на зборах, проведених відповідно до закону про всеукраїнський референдум у м. Києві наприкінці травня 2014 року, схвалили текст оновленої редакції Конституції та утворили ініціативну групу у складі понад 1500 членів для організації збору не менш як трьох мільйонів підписів на підтримку вимоги про проведення всеукраїнського конституційного референдуму. На жаль, ЦВК відмовила у реєстрації вказаної ініціативної групи через формальні порушення вимог закону до оформлення документів про проведення зборів. Не в останню чергу через відверто антинародний характер закону про референдум і пасивну позицію чинної влади. Коли б належну увагу до громадянської ініціативи було виявлено владою одразу після обрання нового глави держави, уже у вересні 2014 року Україна мала б удосконалену й абсолютно легітимну Конституцію.

На жаль, цей шанс було втрачено, та за умови невідкладного ініціювання конституційного процесу шляхом реалізації народної ініціативи, за умови підтримки її Президентом України, можливість мати легітимну Конституцію України ще навіть у 2014 році досі існує. А з нею відкривається юридична можливість для реформування системи влади і реалізації тих домовленостей і компромісів, які досягнуті задля припинення війни і забезпечення мирного розвитку країни. Натомість антиконституційна «законотворчість» юридично не гарантує досягнуті компроміси, вона, навпаки, провокує на їх порушення.

На жаль, нашу державу недалекоглядні політики і «державники» за багато років завели в «патову» правову ситуацію, що виключає будь-який правомірний спосіб замість віртуальної Конституції отримати цілком легітимну реальну Конституцію за рішенням самих лише державних органів. Вихід з цієї ситуації відтепер знаходиться на більш високому рівні — на рівні рішення Українського народу, як єдиного джерела влади в Україні. Це рішення полягає в тому, щоб на конституційному референдумі за народною ініціативою ухвалити оновлену редакцію Конституції України разом з відповідним конституційним законом про введення її в дію, а надалі надати Конституцією повноваження змінювати Основний Закон України більш представницькій, ніж парламент, установчій владі — Всеукраїнським Установчим Зборам. Це убезпечить конституційний процес від нечесних спроб майбутніх можновладців використати референдум у своїх цілях для чергових маніпуляцій з Конституцією. 
Українському політикуму і громадянському суспільству пора нарешті зрозуміти: Конституція — це не забаганка гоноровитих юристів. Не подолаємо політичну хворобу правового нігілізму — втратимо державу.

Відтоді минуло п’ять років, а таке враження, що суспільство просто їх проспало під демагогічні гасла політиканів-«реформаторів»; а прокинувшись, бачить те саме: новий Президент України (знову в травні), бойові дії на сході України тривають, на політичному порядку денному — парламентські вибори і розмови про дострокове припинення повноважень недієздатної Верховної Ради України. А головне — немає легітимної Конституції, і ще більш необхідними стали масштабні політико-правові реформи. Справді, втрачені п’ять років...

Ситуація, в яку завели Україну олігархічні «керманичі» з їх невігласами-«реформаторами», вимагає швидких і рішучих дій, насамперед від Президента України, як глави держави. А це значно збільшує ризик наробити помилок. Тому кожний крок має бути сім разів відміряний, перш ніж різати. Як казали древні, «поспішай не поспішаючи». Важливо найперше вибудувати чітку послідовність перших кроків до реформ, взявши конституційність, науковість і демократизм за їх визначальні принципи.

Наприклад, мало кого в Україні влаштовує існуюча судова влада, і є чимало бажаючих, в тому числі колишніх «реформаторів», негайно взятися за її реформування. Проте було б великою помилкою з боку Президента України (якому надано чимало повноважень щодо цієї «гілки» влади) одразу ж доручити цю справу комусь із них. Адже потребує змін уся недолуга система правосуддя, а це справа як мінімум трьох-чотирьох років. Це не означає, що у глави держави немає невідкладних питань стосовно судової влади. По-перше, чимало судів не укомплектовані кадрами суддів через безглузду кадрову метушню так званих доброчесних і кваліфікаційних комісій. Цим брутально порушуються права багатьох громадян, які місяцями й роками чекають розгляду їхніх справ у судах.

Здавалося б, хто, як не глава держави має гарантувати ці права? Однак «гаранту», як главі РНБО, більш важливо «навантажити» Вищу кваліфікаційну комісію суддів України (ВККС) питанням про «зачистку» адміністративного суду, який ухвалив «неправосудне» рішення. Але «гаранта» не повідомили, що у складі ВККС у половини її членів закінчилися повноваження, в тому числі у трьох призначених Мін’юстом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та Державною судовою адміністрацією — ще наприкінці минулого року, а у п’яти призначених з’їздом суддів — 28 березня 2019 року. Втім, ВККС ще «працює», приймаючи неповноважні рішення, які можуть бути скасовані судом.

Є потреба визначитися і з повноваженнями членів Вищої ради правосуддя.

Не можна не згадати й обіцянки «гаранта» — спочатку у березні, потім у грудні 2017 року — відновити в судовій системі військові суди та невідкладно подати до парламенту відповідний законопроект. У червні 2017 року в Інституті держави і права відбувся круглий стіл на тему військового правосуддя, в якому брали участь не лише вчені, а й представники адміністрації Президента, двох профільних комітетів Верховної Ради України і Генштабу ЗС України. Був схвалений навіть варіант проекту закону. Та в адміністрації Президента України не дуже поспішали виконувати обіцянку глави держави. Тому цей законопроект подав один із позафракційних народних депутатів України, на який одразу ж інший депутат від коаліції вніс альтернативний законопроект. Втім, за дев’ять місяців Комітет з питань правової політики навіть не поставив ці законопроекти в порядок денний, не реагує на звернення і спікер.

Отакі у нас «патріоти» і Верховні головнокомандувачі... 

Отже, новообраному Президенту України вистачить на перший час роботи з наведенням порядку в судовій владі. А справжні судові реформи вимагають їх концептуального осмислення і наукового доктринального обґрунтування, з тим, щоб система правосуддя була найперше чітко визначена в Конституції України і далі реформувалася виключно на конституційній, науковій і демократичній основі, з участю народу в ухваленні Конституції всеукраїнським референдумом. Тоді легітимність Президента України ніхто не піддасть найменшому сумніву.

Разом з тим розвиток конституційних положень йде через закони, а це справа парламенту. Від його якості залежить те, якими будуть ці закони. А без якісного законодавчого забезпечення не лише судова, а й будь-які інші реформи (адміністративна, місцевого самоврядування, пенсійна, освіти, охорони здоров’я, а особливо, економічні реформи), зрештою, взагалі будь-які питання правового регулювання, не отримають належного вирішення. У зв’язку з цим новому главі держави є ще одна велика ділянка роботи — провести ревізію усіх прийнятих парламентом цього скликання законів з точки зору гарантування прав людини та ініціювати змінення багатьох законів або перевірку їх на конституційність.

Та головне — змінити якість самого парламенту, здійснити пріоритетно парламентську реформу. Останнім часом модною є тема закону про імпічмент Президента України; проте, на моє переконання, набагато актуальнішими є закони: про вибори народних депутатів України на пропорційній основі; про Верховну Раду України; про закони і законодавчу діяльність; про референдуми. Без цих законів не буде якісного суб’єкта реформ, а без нього — і самих реформ.

Олексій ЮЩИК,

доктор юридичних наук,

професор,

народний депутат України ІІІ скликання,

Заслужений юрист України.