Зруйнований 4-ий енергоблок.
Фото: chnpp.gov.ua
У 1986 році Віталію Кравченку (на знімку) а було 24 і працював він начальником караулу пожежної частини містечка Буча, що під Києвом. Тож, коли вибухнув Чорнобиль, їх одразу підняли по тривозі. Але на під’їзді до АЕС через помилку водія екіпаж Віталія затримав міліцейський патруль. Ось так нестандартна обставина врятувала життя юнакові. А може, це була доля? Хай там як, а Віталій вірить, що останню таки не обійдеш.
Фото надано автором.
— З 25 на 26 квітня була саме моя зміна. Вечір — спокійний, жодних викликів, тож, залишивши на пульті чергового, ми з товаришами десь опівночі прилягли відпочити. Раптом о 2-й ночі тривога. Наказ був залишити для екстреної ситуації в місті один автомобіль, а решта з екіпажами і офіцерами з управління негайно мають вирушати до Чорнобиля. Інформація — там пожежа. Ми розцінили це як штатну ситуацію, бо пожежі в районі Чорнобильської АЕС траплялися часто. А оскільки об’єкт режимний, то й увага була завжди більша, інколи піднімали по тривозі на дрібні підпали, були складніші позаштатні ситуації. Думали і цього разу все обійдеться ще до того, як зберемося в дорогу.
Та вже коли почали їхати, розповідає Віталій, з повідомлень, що лунали по рації, можна було почути, що «розкрита активна зона реактора». Для більшості товаришів Віталія по службі це мало що означало, пожежники просто знали, що коли є об’єкт загорання, його треба залити водою чи піною. Проте у Віталія було деяке розуміння ситуації, бо мати його тривалий час працювала на заводі з дозиметричними приладами і з розмов у колі сім’ї уявлення про радіацію певне було. Утім, каже Віталій, якогось страху, коли їхали, не відчували, було напружене мовчання.
— А водії тим часом тиснуть на газ. Вириваємося вперед, а у дзеркалі — десятки машин, і земля під ними аж стугонить!
Картину, каже Віталій, досі забути не може.
І ось вони заїздять у Прип’ять, а далі — на ЧАЕС. Проте водій уже на емоціях і трохи збивається зі шляху. А поки їх наздоганяли і розвертали працівники ДАЇ, кілька машин встигло проскочити за ворота енергоблока, а щойно під’їхали вони, ворота раптом зачинилися. Бучанський екіпаж з іншими поставили в резерв. Саме кількахвилинне блукання При-п’яттю, каже Віталій, і врятувало їм життя, бо ті, хто перший прибув на аварію, отримали смертельну дозу одразу, когось згодом за-брали хвороби, а вони врятувалися. Тоді, стоячи в резерві фактично під реактором, вони добре чули переговори по радіостанції про те, що люди працюють без захисту, що там справжнє пекло...
Та хай там як, а пожежу тоді погасили і вогнеборців, що стояли в резерві біля ЧАЕС, станція вже не потребувала. Потрібні були інші спеціалісти для ліквідації аварії. Тож, отримавши свою дозу, вони вирушили додому. А оскільки опромінення виявилося таки серйозним, був наказ: тих, хто перебував на ЧАЕС у першу добу аварії, більше до робіт із ліквідації не залучати.
Проте так пощастило не всім. Віталій завдяки такому повороту після Чорнобиля переглянув своє життя. Пропрацювавши ще кілька років у пожежній охороні, він виїздить до Хорватії, там у місцевому університеті вивчає теологію, згодом працює в Боснії.
Каже, відкрилося інше вікно можливостей. І він ним скористався. Хоча варто нагадати, що це були роки, коли в колишній Югославії тривав воєнний конфлікт. Після повернення в Україну знайшов тут свою другу половинку, у нього народився син. Життя триває.
— Мені часто казали: от побачиш, що буде з тобою через 10 років чи через 20, а я з оптимізмом відповідав: буду 40- чи 50-річними чоловіком із тими хворобами, які притаманні цьому віку. Так і є. Взагалі всі ці перипетії з Чорнобилем, потім із буремними Хорватією і Боснією показали, що коли Бог не вбереже, то марно на щось сподіватися. Он скільки відомих і успішних людей, які мали мільярди, проте виявилися безсилі перед викликом долі. І жодні лікарі не допомогли.
А Чорнобиль, вважає Віталій Кравченко, — це покарання людям за безтурботне і варварське ставлення до природних ресурсів, до того, що було створено до нас і мало б залишитися після нас, а ми так безжально знищуємо.
