Григорій Сердюк під час презентації своєї книги.
Фото автора і з архіву автора.
Коли у Полтавській обласній бібліотеці ім. І. Котляревського нещодавно представляли книгу Григорія Сердюка «Величний подвиг Козельщинського краю», це дійство було найменше схожим на традиційну «лекційну» презентацію. Вийшла задушевна зустріч автора з давніми друзями, соратниками, однодумцями, нащадками героїв його твору та, власне, земляками. Тож не обійшлося без спогадів і роздумів не лише над написаним і прочитаним. Тим паче, що «дописувати» сторінки нашої недавньої минувшини, пов’язані з подіями Другої світової війни, вочевидь, доведеться ще не одному поколінню співвітчизників...
Із лютим ворогом земляки билися на всіх фронтах
Бо, як з’ясувалося, замало повсюдно поставити пам’ятники й обеліски з викарбуваними на них іменами полеглих воїнів і влаштовувати біля них урочистості один раз на рік. Прикро, та сьогодні повз такі обеліски проходить дедалі більше людей, яким увічнені там прізвища практично ні про що не говорять. Адже в кращому разі вони знають щось про окремих маршалів і генералів та ще про своїх близьких родичів-учасників тієї війни. Хоча навіть у невеликих селах на подібних обелісках — десятки й сотні прізвищ земляків, котрі разом із тими, кому пощастило повернутися додому, вигнали окупантів із рідної землі й здолали «коричневу чуму ХХ століття» — нацизм. Яким був внесок кожного у ту безпрецедентну за кількістю подвигів і жертв Перемогу?
На це питання з проекцією на долі своїх земляків — уродженців і мешканців селища-райцентру Козельщина та довколишніх сіл — уже впродовж багатьох років шукає відповіді педагог і краєзнавець Григорій Сердюк. Тож записує спогади, знаходить документи в архівах, систематизує публікації інших авторів. За цей час зібрав унікальне досьє на майже «рідних» йому фронтовиків. Частина тієї збірки лягла в основу згаданої книги, яка з’явилася на світ завдяки фінансовій підтримці місцевого фермера Сергія Сушка та його сина Миколи. У ній уміщено 140 розповідей про учасників боїв із гітлерівцями. При цьому автор, звісно, не оминув і певних узагальнень та статистичних даних, які також вражають.
Адже боронити свою землю й країну від фашистських окупантів з одного лише Козельщинського району вирушили майже 15 тисяч його мешканців. Із лютим ворогом і його сателітами вони билися на всіх фронтах — від Тихого океану до Берліна. Понад шість тисяч земляків не повернулися з тієї війни, проклавши шлях до перемоги своїми життями. За таких обставин учасники зустрічі в літературній вітальні бібліотеки наголошували: який же блюзнірський і цинічний має вигляд сумнозвісний постулат від кремлівського карлика Путіна про те, що російський народ переміг би гітлерівський нацизм і без українців... Зрештою, у творенні міфів про ту війну кремлівські «небожителі» та їхні підручні переплюнули найзатятіших фантазерів.
Міфи і реалії великого побоїща
Один із таких міфів стосується початку великого побоїща, до розпалювання якого були причетні й німецький людожер Гітлер, і кривавий радянський диктатор Сталін. У не менш агресивній сьогодні Москві досі воліють брати за «точку відліку» 1941 рік. Однак у своїй книзі Григорій Сердюк наводить загальновідомий факт: після таємного «переділу Європи» між двома згаданими людиноненависниками на Козельщину привезли тисячі (!) взятих у полон «неблагонадійних» іноземців іще задовго до витвореної сталінським «коротким курсом» історії «години Ч». Саме тут, на території відомого Різдвяно-Богородицького монастиря, у 1939-1941 роках діяв концтабір, за колючим дротом якого утримували майже 10 тисяч поляків і 4 тисячі молдован. Сліди тих бранців Кремля шукають і досі...
А чого варте свідоме применшення заслуг українців у розгромі ненависного ворога спочатку радянськими, а потім російськими ідеологами й істориками. У книзі «Величний подвиг Козельщинського краю» є розповідь про одну з найвідоміших жінок-героїнь Другої світової Марію Октябрську. Саме вона після того, як її чоловік, полковий комісар Ілля Октябрський, іще 9 серпня 1941 року загинув смертю хоробрих у бою під Києвом, вирішила відомстити фашистам за його смерть. А коли у військкоматі відмовилися видати вдові «перепустку» на фронт, вона продала своє майно, зібрала всі заощадження родини і за ці кошти (50 тисяч рублів) придбала... танк Т-34, який назвали «Бойовою подругою». В його екіпажі відважна жінка стала механіком-водієм і гусеницями свого танка буквально чавила в окопах десятки фашистів, нищила їхню зброю та техніку. Доки не отримала смертельне поранення в запеклому бою під Смоленськом...
Але який стосунок має Герой Радянського Союзу Марія Октябрська до Козельщинського району та, власне, до України. Надто за умов, коли в багатьох російських «святцях» про «Вєлікую Отєчєствєнную» автори досі розповідають про Марію як про свою співвітчизницю, «русскую», без жодної згадки про її українське коріння. Хоча насправді Марія Гарагуля (таким було її дівоче прізвище) походила з багатодітної родини українських селян, окремих представників якої розкуркулили й вислали до Сибіру. Свого часу вона вийшла заміж за уродженця села Нижня Жужманівка Козельщинського району, курсанта військового училища Іллю Рядненка. Після шлюбу подружжя взяло прізвище Октябрських...
Переміг не одну смерть...
Під час Другої світової Героями Радянського Союзу стали і двоє безпосередніх уродженців Козельщинського краю — Іван Миленький та Семен Нагнибіда. Перший із них був льотчиком, повітряним стрільцем й особисто та в складі екіпажу знищив десятки одиниць бойової техніки і живої сили ворога. Другому — відважному десантнику — найвище звання присвоїли посмертно за винятковий героїзм при форсуванні Дніпра та розширення важливого плацдарму на правому березі цієї ріки. Ще двоє земляків — Денис Вітер і Михайло Кравченко — стали повними кавалерами орденів Слави трьох ступенів.
Один із героїв твору — фронтовик Василь Панасенко — серед полтавців, які відзначали День Перемоги у 2011 році.
Проте не менше захоплюють і розповіді про тих героїв книги, яких оминули найвищі нагороди. Один із них — уродженець села Улинівка Василь Панасенко, який завершив свій земний шлях 2015 року в Полтаві. Тож багатьом мешканцям обласного центру запам’ятався тим, що в День Перемоги приходив до меморіалу Солдатської Слави у військовому однострої старого зразка й, попри поважний вік, буквально заряджав присутніх життєствердним оптимізмом. Хоча сам, за зізнанням Григорію Сердюку, збирався помирати ще хлопчиськом... Адже страхітливий Голодомор не пережили його найближчі родичі. У 1932 році помер батько, наступного, 1933-го, віддали Богу душу ненька та дві сестри. Саме тоді хлопець вирішив, що настала і його черга залишати цей грішний світ. Уже навіть ліг у ночви перед хатою...
Та, дякувати Богу, те згасання помітили добрі люди й таки врятували юного земляка. Мабуть, якраз для того, щоб він переміг іще не одну смерть! Після дитбудинку та роботи в колгоспі вирушив на службу в армію й уже за кілька тижнів зустрів війну на Буковині, за його словами, «з однією гвинтівкою на трьох». Пройшов її, як то кажуть, уздовж і впоперек. Навіть після поранень і контузії дійшов до Берліна й розписався на стіні рейхстагу! А коли у 1946 році демобілізувався, отримав направлення на інший фронт — культурний, почав завідувати сільським клубом. Очолюваний Василем Панасенком заклад культури, як тоді казали, гримів на всю область.
— Добре пам’ятаю, як батя навіть удома майстрував декорації для вистав на сцені клубу, — пригадала дочка відважного фронтовика Неоніла Василівна. — І завжди казав нам, своїм дітям, щоб ми любили все українське. Та не лише говорив. Бувало, лежимо з сестрою на домашній печі, а він із такими само сільськими артистами-аматорами розігрують перед нами сценки за творами Шевченка, Котляревського, Старицького та інших українських класиків. То були репетиції майбутніх вистав.
Про подвиги рідних людей нагадують сімейні реліквії
До речі, на презентацію книги, в якій є розповідь і про її батька, жінка прийшла з онуком. І запевнила присутніх у тому, що подарований автором примірник стане ще однією сімейною реліквією, яку в її родині передаватимуть від покоління до покоління. При цьому продемонструвала інші такі реліквії — світлини з зображеннями ще молодих рідних людей та пожовкле й пошарпане вітрами часу «Ізвєщєніє», датоване 1946 роком. У ньому повідомлялося про те, що її дядько Григорій Махтейович Могила загинув на фронті через три місяці після мобілізації...
— А тому дядькові тоді виповнилося тільки 19 років, — продовжила Неоніла Василівна. — Документ, який підтверджував його смерть, я знайшла у шухляді бабусі. Сьогодні в селі вже не залишилося нікого з тих, хто пам’ятав Гришу. Та й що міг залишити після себе дев’ятнадцятирічний юнак? Однак, бачте, не загубилося «Ізвєщєніє», та й на оцих фото він залишається для мене живим... Вважаю, що наших полеглих героїв і тих фронтовиків, які відійшли у вічність у повоєнний час, ми повинні згадувати поіменно. Задля цього книга Григорія Сердюка робить неоціненну справу.
На її сторінках згадали, звісно, і тих звитяжців-земляків, які вже в наш час стали оборонцями й визволителями своєї Вітчизни. Майже дві сотні уродженців Козельщинського району — славного козацького краю — захищали та захищають Україну від терористів і загарбників на Донбасі. Четверо з них — Антон Маслій, Руслан Батир, Сергій Гладкий і Костянтин Рома — полягли на тій неоголошеній війні з російськими найманцями смертю хоробрих. Сучасні герої, на переконання автора книги, успадкували гени мужності й відваги від своїх предків.
Полтава.