Портрет Панаса Мирного роботи художника Миколи Підгорного.
Фоторепродукція автора.
Пам’ятник-погруддя письменнику встановили перед його будинком.
Вікторія Пащенко у знаменитій вітальні господаря.
Фото автора.
На зустріч із Панасом Мирним полтавців та гостей міста налаштовує навіть дорога до його дому. Адже перейменована на честь видатного земляка колишня Третя Кобищанська вулиця не надто змінилася з тих часів, коли нею крокував начальник першого відділу Полтавської казенної палати, дійсний статський радник, себто цивільний генерал-майор Панас Рудченко (таким було справжнє прізвище класика української літератури). Попри невпинне наближення до центру міста після освоєння його околиць вона залишається тихою, майже всуціль одноповерховою, з типовими для старої житлової забудови спорудами. У ці травневі дні, як і понад століття тому, полонить зір довколишнє буйноквіття. А неймовірним пахощам бузку акомпанують голоси жаб’ячого хору, що линуть зі ставка у садибі Панаса Мирного.
Довга дорога до земного «раю»
Цей, за його словами, «рай улітку», який раніше був дачею дворянина Віктора Яновича, чиновник високого рангу й письменник придбав у березні 1903 року. Тобто фактично у 54 роки, після понад тридцятилітнього наймання чужих квартир. Адже батьківський дім він залишив назавжди ще підлітком. Закінчивши повітове училище в Гадячі, син дрібного чиновника почав заробляти на хліб насущний самостійно. Спершу влаштувався писарчуком у місцевому суді, а потім, так і не здобувши вищої освіти, понад півстоліття(!), до самісінької смерті, працював на різних «канцелярських» посадах у Прилуках, рідному Миргороді (саме там він народився) та Полтаві.
При цьому всі кар’єрні сходинки долав тільки завдяки власній сумлінності в роботі. Не лише колеги та начальство по праву вважали його взірцевим чиновником. Хоча справді мирному за характером і темпераментом письменнику саме ота канцелярська рутина дошкуляла найбільше. Зрештою, стала осоружною, ненависною. Бо відбирала сили, здоров’я, а найголовніше — час для літературної творчості. Тож Панас Мирний писав свої вірші, оповідання, казки, статті, п’єси, повісті, романи, яких загалом налічується понад тисяча, тільки вночі. До того ж майже половина його творів залишилася незавершеною...
Однак у ті часи провінційному літератору, котрий писав офіційно забороненою фактично до 1905 року українською мовою, без отого чиновницького «приробітку» годі було сподіватися на елементарне виживання. Тим паче з дружиною-німкенею панського роду та вдачі й трьома дітьми... Та ще й за умов, коли з-під його пера з’являлися крамольні з точки зору царських цензорів «бунтарські» твори, підписані псевдонімом не лише через природну скромність автора.
У колі друзів, із якими «будив» Україну
Перед Панасом Рудченком, звісно, було безліч прикладів іншого застосування особистих здібностей і талантів для забезпечення родинного добробуту. Один із них показував старший брат Іван, більш відомий загалу під псевдонімом Білик як співавтор роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Той мав ще потужніший літературний талант, свого часу спонукав молодшого брата і до вивчення фольклору та написання власних художніх творів, і до нелегальної громадської діяльності задля виходу України «з тіні» Російської імперії. Зрештою, сам робив для цього немало, зазнавав переслідувань. Однак після здобуття певних чиновницьких вершин у Петербурзі відповідав звідти землякам, що про його колишнє українофільство й народництво треба забути...
Натомість Панас Рудченко залишився вірним даній ще в юності клятві служити рідному народу. І став не лише класиком нашої літератури, зачинателем у ній соціально-психологічного роману, а й велетом духу. Разом зі жменькою друзів, однодумців, соратників, які наприкінці ХІХ — початку ХХ століть найголосніше «будили» Україну в українцях. Майже всі вони влітку 1903 року прибули до Полтави на відкриття пам’ятника «батьку» нашого сучасного красного письменства й української літературної мови Івану Котляревському.
Урочистості з цієї нагоди почалися біля його могили, де Панас Мирний прочитав свій вірш із відповідною присвятою. Після церемонії відкриття пам’ятника не минулося без «найгучнішого» скандалу під час урочистого засідання міської думи. Він спалахнув після категоричної заборони влади виголошувати промови українською мовою тим українцям, які були підданими Російської імперії. Протестуючи проти таких утисків рідного слова, присутні просто виходили із зали...
Зрештою, надвечір гості звідусіль зібралися саме в будинку Панаса Мирного у тільки-но придбаній ним садибі. Тут вони фактично продовжили вже «безцензурне» засідання у вужчому колі однодумців. Згаданий будинок ніколи не руйнувався й не перебудовувався. Тож зберігся до наших днів разом із майже тисячею(!) речей, світлин, документів, рукописів, які належали славетному господарю.
Реліквії, що бачили майже всіх корифеїв
— Ті поважні гості майже 116 років тому заходили саме в ці двері, якими торкали оцей підвішений біля них дзвіночок, — розповідає провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного Вікторія Пащенко. — Тут, у передпокої, вони поправляли зачіски та одяг перед оцим дзеркалом і прямували до найбільшої кімнати — вітальні. А в ній на оці крісла, стільці й диван біля столу та вздовж стін сідали Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка, Василь Стефаник, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич й інші корифеї. Знаєте, якби сьогодні можна було прочинити двері крізь час і побачити в одному місці майже весь цвіт української культури та літератури, то, певно, дехто з нас знепритомнів би... А десятирічний син Панаса Рудченка Михайлик, який згодом стане одним із фундаторів і першим директором нашого музею, крутився поміж тих гостей, підносив їм чай і по-дитячому підслуховував їхні дорослі розмови...
У будинку й сьогодні все не просто дихає автентикою — воно її, власне, уособлює, персоніфікує та наближає до кожного з нас. Ось, скажімо, на цьому піаніно, яке належало дружині письменника Олександрі — фаховій викладачці музики, грали Леся Українка та Микола Лисенко. І ви можете зіграти, якщо володієте інструментом. Бо просто так «потринькати» музейники не дозволяють. Але піаніно в робочому стані й час від часу нагадує не лише про себе чарівними звуками...
Поруч із вітальнею розташовано святе святих обителі письменника — його кабінет, який водночас слугував для нього і спальнею. Ліворуч, на невеликому столику, лежить улюблена книжка господаря — «Кобзар» Тараса Шевченка. На канапі помічаємо теплий зимовий халат Панаса, придбаний ним ще тоді, коли парубкував. По центральній осі кімнати, біля вікна, — письмовий стіл, за яким народжувалися знакові твори. На ньому, крім канцелярського приладдя, що періодично змінювалося, стоїть чи не єдиний німий свідок творчих мук письменника практично над усіма літературними «дітьми» — настільна лампа. Без неї з огляду на спосіб і час писання точно нічого не народилося б... Праворуч біля власного ліжка господар замість традиційного килима прикріпив материну плахту.
Передовсім автентикою вражають сьогоднішніх відвідувачів і кімнати дружини та дітей письменника, їдальня родини з назавжди зупиненим після смерті господаря настінним годинником. Як і в часи Панаса Мирного, невід’ємною складовою цього «раю» земного залишається розкішний півторагектарний сад. Тепер його так само дбайливо плекають працівники музею. Хоча там досі плодоносять дві старі яблуні, на які музейники, за їхніми словами, «навіть дихати бояться», бо вони могли милувати око самого Панаса. Зрештою, внизу садиби, на березі згаданого ставка, крім традиційних верб ростуть два трьохсотлітні дуби, які точно «бачили» класика...
У саду письменника з’явився свій «Еней»
Кілька тижнів тому одну з алей саду продовжили п’ятьма саджанцями яблунь і груш. Посадили їх на честь п’яти героїв-полтавців, які загинули у зоні АТО, — Святослава Горбенка, Антона Грицая, Дмитра Коряка, Олександра Мочалова й Антона Цедіка.
Патріотичну акцію «Дерево пам’яті» зініціювали учні школи № 38 і ліцею № 1. Тендітні деревця вони висаджували разом із батьками полеглих воїнів, солдатами військової частини 3052 Національної гвардії, педагогами та працівниками музею. А перед цим учениці школи № 38 на окремих стрічках вишили фронтові позивні героїв-земляків. Тож ті деревця стали іменними, й у саду літературного класика з’явився навіть свій «Еней» (так називали побратими Антона Цедіка).
Та й у самого Панаса Мирного були свої рахунки з війнами. Саме на їхніх дорогах, у 1915 і 1919 роках, він втратив двох синів — Віктора й Леоніда. Потім, уже під час Другої світової, загинув і його внук Юрій, син Михайла. Тільки нещодавно, після наполегливих пошуків, працівники музею встановили, що командир танка, лейтенант Юрій Рудченко 6 грудня 1942 року поліг у бою з фашистськими загарбниками за село Гізель неподалік Владикавказа. Там, у братській могилі, поховали внука великого гуманіста.
Адже добрий, лагідний, незлостивий чоловік Панас Рудченко, за спогадами сучасників, навіть лаявся тільки поглядом... Хоча радянська пропагандистська машина десятиліттями ліпила з нього образ оспівувача й виразника «революційних устремлінь» народних мас. І, як то кажуть, упритул не помічала того, що письменник Панас Мирний вважав абсолютно неприйнятними терор, війни та, власне, будь-яке насильство навіть заради «великої мети».
Однак саме він в одному з листів до відомого літературознавця Сергія Єфремова, згадуючи скандальні епізоди того «свята Котляревського» у Полтаві, зазначав: «Гірко робиться згоджуватися з Бісмарком, що не право, а груба сила та кулак має значення; а виходе, що так: як дужий — то тебе всякий і шанує... Ох, треба нам бути дужими — хоч духом дужими, щоб не пропасти». Цей заповіт класика своїм співвітчизникам-українцям, певно, мусимо пам’ятати завжди.
Чи треба осучаснювати класика?
А наскільки актуальними для нашого сьогодення залишаються його знакові твори? Позначені не тільки тонким і глибоким психологізмом, а й певними мовно-стилістичними «кучерявостями». Останні у чи не найвідомішому романі Панаса Мирного «Повія» ще на початку двотисячних років прагнув «нівелювати» відомий сучасний письменник, автор багатьох бестселерів Василь Шкляр. І навіть узявся осучаснити класичний твір, адаптувати його до потреб та смаків нинішніх читачів.
— Тоді Василь Шкляр звертався й до нас у музей, — пригадує Вікторія Пащенко. — Зі словами про те, що, мовляв, сьогодні «Повію» вже ніхто не читає, бо там немає сексу. Тож треба викинути з роману всі описи природи й додати отієї «читабельності». У відповідь ми написали письменнику гнівного листа. Та потім побачила в книгарнях і ту «Повію», яку відредагував пан Василь. Вона, звісно, потоншала і стала більше схожою на любовний роман. Хоча я особисто, як і раніше, вважаю, що втручатися в написане класиком ніхто не має права.
На такі закиди Василь Шкляр відповідав неодноразово. З наголосом на те, що роман Панаса Мирного він не переінакшував, а лише «стиснув» його за вимогами сучасного редагування. Та усунув певні мовно-стилістичні кострубатості й недоречності, з якими погодився б і сам автор... Таке «осучаснення» відомого роману, нагадаємо, відбувалось якісь півтора десятиліття тому. Нібито лише задля того, щоб його читали й сьогодні. Однак черг ні за класичною, ні за осучасненою «Повією» в наших книгарнях не помічаємо...
Зокрема й тому, що за цей час підросло покоління, типові представники якого добровільно, поза шкільною програмою, взагалі нічого, крім кількарядкових повідомлень на екранах своїх смарфонів, уже не читають. То що робити за таких обставин? Можна, звісно, «осучаснювати» роман і далі. Тоді треба випустити його тільки у мальованих коміксах. А може, ще й екранізувати за участю порнозірок? Тим паче, що сама назва і тема «Повії» для цього воістину благодатна...
На один роман не вистачило життя...
Такі пропозиції комусь цілком справедливо видаватимуться блюзнірськими. Та вони випливають із логіки бездумного слідування за невибагливими смаками й сумнівною літературною модою. І, здається, лише вкотре підтверджують необхідність залишити класику та її творців у спокої... Не плутаючи справжні, живі тексти літературних шедеврів, більшість яких не позбавлені вад і недоліків, з інформаційно-промоційними «блискавками», роликами, буктрейлерами про них, які можна і треба продукувати із застосуванням найсучасніших засобів. Щоб їх можна було завантажувати й у смартфони.
— Коли йдеться про «Повію», яку Панас Мирний писав майже все свідоме життя, мабуть, не можна не брати до уваги й реальні обставини появи цього роману, — продовжує Вікторія Пащенко. — Адже з тією жінкою, котра стала прототипом головної героїні, він познайомився в Гадячі у шістнадцятирічному віці й одразу написав поему «Продана». Після переїзду до Полтави випадково зустрів на вулиці гарно вбрану панянку, яка виявилася тією давньою знайомою... На той час Дуняшка була коханкою одного зі співробітників казенної палати. Письменник зустрічався з нею, розпитував про життя, щоб потім описати його у своєму романі. Щоправда, в кінці твору він умертвив героїню. Хоча насправді повія залишалася живою. І вже наприкінці власного життя Панас Якович гукав візника, їхав у село, в якому вона мешкала, й зупинявся біля її страшної хати. Звідти виходила не менш страшна баба, й вони довгенько про щось говорили. А потім, коли письменник сердився на свого візника, той «заспокоював» його погрозами розповісти жінці, «куди ви ото їздите»... Автор хотів переробити кінцівку роману, та не встиг — просто не вистачило життя.
Така «творча робітня», погодьтеся, докорінно відрізняється від тих, якими послуговуються немало сучасних письменників. Адже останні не цураються, даруйте, висмоктувати свої сюжети з пальця. А потім компенсують брак власного життєвого досвіду та глибини думки «густою» еротикою, нецензурщиною та іншими сумнівними звабами. Панас Мирний писав справді по-іншому. Бо так жив. І творив не задля власних прибутків, а для добра свого народу.
Полтава.
