Пенсіонерка Ольга Василівна Б. з Рівного дуже засмучена тим, що в місті, наче гриби після дощу, під приводом офісів з розповсюдження різних лотерей виростають приховані підпільні ігрові зали. Адже на власній сім’ї спізнала, що таке ігроманія, як затягує вона людей.
— Її можна порівняти з наркоманією та алкоголізмом, — вважає жінка. — Бо, потрапляючи в її залежність, люди виносять з квартири все, щоб купити «дозу», алкоголь чи зробити ставку.
Болото ігроманії затягнуло й її онука Віктора. Спочатку ніхто із сім’ї й не здогадувався про шкідливе «хобі», аж поки з квартири не почали зникати цінні речі. Намагалися серйозно поговорити з Віктором, але марно. Не зробив висновків навіть тоді, коли його дружина з маленькою донькою покинула його, переїхала до батьків і подала на розлучення. А невдовзі він прийшов побитий, у синцях, зі зламаним ребром.
— Донька хотіла, було, викликати правоохоронців, але Віктор став категорично заперечувати. Розповів, що у нього серйозні борги, яких він наробив, граючи в азартні ігри, — каже рівнянка. — Побиття було попередженням для нього: мовляв, не віддаси борги, «наїдемо» серйозніше. У нашої сім’ї не було ніяких заощаджень, цінні речі вже було винесено Віктором, такої великої суми нам ніхто не позичив, знаючи наші більш ніж скромні статки. Ми були розгублені. Моя донька взяла на себе кредит у банку, щоб син віддав борги.
— На якийсь час, як нам здалося, Віктор втихомирився: ходив на роботу, давав невеличкі кошти в сім’ю на харчі, — продовжує жінка. — Думали, що він уже позбувся залежності від ігор. Ми виплачували кредит, жили на наші з дідом пенсії, економлячи на всьому. Але знову в нашу домівку наскочила біда — така само. Віктор тихцем знову вліз у борги, щоб робити ставки. Його знову відлупцювали. Цього разу вся сім’я намагалась привести його до тями: мовляв, немає чим розраховуватися, бо ще кредит не виплатили. Донька десь домовилася в іншому банку про кредит: частиною коштів погасила борг перед іншим банком, а частина пішла на покриття Вікторових боргів. Нашій сім’ї стало геть сутужно. Я у свої сімдесят чотири роки взялася підробляти: почала мити підлогу в під’їзді, щоб хоч на хліб було.
— Але онук не взявся за розум. І знову більший кредит, частина якого пішла на погашення попереднього, а частина — на Вікторові борги. Ми всі влізли в борги по вуха. Тим часом онукова дружина подала на аліменти, бо дитину потрібно було за щось утримувати. Бідність надійно оселилася в нашій квартирі. Здавалося б, куди гірше. Але то були лише квіточки... Ми затримали оплати за кредитом (а то була солідна сума), і щоб розрахуватися, змушені були продати нашу двокімнатну квартиру. Залишилося трохи коштів, на які ми планували придбати хоча б однокімнатну. А поки підшукували варіанти, найняли однокімнатну квартиру. Одного дня, прийшовши з роботи, донька не знайшла у схованці грошей, а лише записку від Віктора: їду на заробітки, щоб ми мали за що купити квартиру.
— До всіх проблем додалася й нова: переживання за те, куди подівся наш син та онук? Мій чоловік мав хворе серце — не витримав усіх цих стресів і помер, так і не дочекавшись ні онука, ні квартири. Віктор приїхав через рік (був у Росії на заробітках) без грошей, бо і там програвав зароблене. Навіть смерть діда на подіяла на нього. Бачачи, що в нас уже немає що брати, він знову подався у світи, як сказав, на заробітки. А ми з донькою і досі поневіряємося по чужих квартирах, — втирає сльозу Ольга Василівна, яка на схилі літ не має власного даху над головою через згубну звичку онука.
Жінка сподівається, що нова влада наведе порядок в ігровому бізнесі, який заборонений законом в Україні.
Рівне.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА (з архіву Голосу України).
