Лауреати Народної Шевченківської премії Микола Тимошик і Марина Соченко.
Фото Едуарда Овчаренка.
У Києві, біля пам’ятника Великому Кобзареві, що навпроти Червоного корпусу Національного університету імені Тараса Шевченка, вчора стартувало Міжнародне літературно-мистецьке свято «В сім’ї новій, вольній». У його рамках — конкурси, творчі зустрічі з майстрами слова, презентації. Одна з головних подій заходу — вручення Народної Шевченківської премії, яка присуджується Громадським комітетом за вагомий внесок у розвиток української літератури та утвердження рідної мови. Цьогоріч її лауреатами стали голова Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка), письменник і публіцист, автор двотомного видання «Село» Микола Тимошик, народний артист України, бандурист, лідер гурту «Хорея Козацька» Тарас Компаніченко та заслужений діяч мистецтв України, художниця Марина Соченко. Дипломи лауреатів, срібні медалі та грошову нагороду двом діячам — Миколі Тимошику і Марині Соченко (Тарас Компаніченко нині на гастролях у Полтаві) біля пам’ятника Кобзареві вручив голова «Просвіти» Павло Мовчан.
— Дух Тараса Шевченка — це дух спротиву, — зазначив він. — Недаремно в мої студентські роки 22 травня, у день перепоховання Кобзаря в Україні, влада забороняла людям збиратися біля його монумента, незгодних відстежували працівники КДБ. Але ми крадькома приходили вшанувати Шевченка. Після того як мене тричі зафіксували у Шевченківському парку у день пам’яті генія українського народу, я був виключений з університету.
— Шевченко — це національний символ. Це — енергетична незборима сила, — наголосив, відкриваючи літературний фестиваль, голова Національної спілки письменників Михайло Сидоржевський. — Він ультрасучасний і таким буде завжди. Без Шевченка ми залишимося сиротами на геополітичному роздоріжжі. Великий Тарас входить до когорти найсильніших поетів світу. Слава Богу, що він у нас є, що у нас є Іван Франко, Леся Українка й інші майстри слова.
І Марина Соченко, і Микола Тимошик зазначають, що на їхні світогляд, життєву позицію та творчість Тарас Шевченко мав основоположний вплив. У його поетичних рядках вони черпали натхнення і сили. Кобзаря художниця називає своїм учителем. Ще одним її наставником на життєвому шляху був визначний художник, педагог, один з лідерів шістдесятницького руху Віктор Зарецький, який завжди казав: «Будеш працювати для України, будеш потрібна людям». Нині в творчому доробку його учениці — чудові полотна з життя українського села, кілька сотень портретів учасників Революції Гідності та російсько-української війни. За п’ять років після Майдану Марина Соченко провела понад 30 виставок, присвячених новітнім героям. Цьогоріч вона працює над новим масштабним проектом — розписує капличку на Аскольдовій могилі, де поряд з образом Матері Божої, покровительки України, постаті київських князів, козаків, вояків УНР і воїнів УПА, майданівців, «кіборгів». Щоб змалювати обличчя захисників України, художниця їздить на передову, працює в госпіталях.
— Моя праця — це і пошана, і увага до воїнів ЗСУ, це і реабілітація, адже мистецтво лікує, — каже Марина Соченко.
Біля пам’ятника Шевченку, до якого прийшли заступник міністра культури Юрій Рибачук, народний депутат попереднього скликання Євген Лупаков, дисидент Василь Овсієнко, художник Валерій Франчук, просвітяни, члени громадських організацій, читали Тарасові вірші. Лауреат Шевченківської премії, бандурист Василь Нечепа, вклонившись Кобзареві своєю піснею, наголосив:
— Тарас Шевченко і зараз живий, він десь ходить поміж нами, а в 1861 році поховали тільки його прозваніє. Він живий і помре лише з останнім звуком української мови.
