27 травня 1929 року у селі Трач на Прикарпатті народився  видатний український письменник Роман Іваничук

Чи можна уявити рідну літературу на зламі двох століть без творчості Романа Іваничука? Таке запитання скоріше декларативне! Його історичні романи переконують, що навіть у непростих умовах тоталітарного режиму, коли панувала компартійна сваволя, безглуздя якої в Україні набуло форми так званого маланчукізму, серед нашого письменства були творці, послідовні національним традиціям. Звісно, майбутній майстер пера зазнав впливу батька, який віддавав свої сили вихованню памолоді в мальовничому селі на Коломийщині.

Пошуки езопівського коду

Не минуло безслідно навчання Романа Іваничука в повоєнному Франковому університеті, де ще панував дух послідовників того, кого називали Великим Каменярем, хоч з повним правом його можемо назвати Творцем Національного Ідеалу. У праці «Поза межами можливого» він писав: «Ідеал національної самостійности в усякому погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомости цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо цими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки».

З університету Романа Іваничука вигнали, бо не мав бажання поповнювати лави комсомолу. Окрім того, як знаємо, чимало спричинилися «навуходоносори» з числа декого з однокурсників, про яких письменник згадає в своїх мемуарах, хоч і пожаліє, бо не називатиме прізвищ. Довелося відбувати військову службу. Однокурсник письменника, згодом відомий літературознавець, Іван Денисюк змальовує тодішню атмосферу вишу: «За що ж усе-таки віддали студента в солдати на чотири роки? Бо був чесним, принциповим, ненавидів підлість, донощицтво, кар’єризм, брехню і фальш. Не кривив душею й не пристосовувався до сталінського деспотичного режиму. А той режим доживав свою останню п’ятирічку. Після вбивства Ярослава Галана у вузах почалися погроми. До четвертої години ранку на терористичних зборах вирішували, хто «класовий ворог», якого треба конче викинути за борт і роздавити».

Солдатську службу відбував у тому краю, який стане тлом для його славетного роману «Четвертий вимір».

На щастя, вдалося повернутися в студентську аудиторію. Керував вишем справжній український патріот академік Євген Лазаренко, вчений європейського рівня. Клопотав за поновлення Романа в університеті поет Дмитро Павличко. Вже наступного року в студентському альманасі з’являється новела студента Іваничука під назвою «Скиба землі». Навчання у Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Ірини Вільде, а також у письменника-модерніста Івана Керницького, що перебував тоді в діаспорі, дало свої плоди. Молодого новеліста схвально оцінила письменницька громада міста Лева. Надрукована новела «Бузьків огонь» уже остаточно утвердила його статус як талановитого прозаїка.

Закінчивши університетські студії, Роман Іваничук упродовж трьох років виховує учнівську молодь. Уявляю майбутнього автора історичних романів учителем у містечку Щирець, що неподалік від Львова. Прямо за річкою Щиркою на високій горі — церква, про яку розповідають легенду. Коли наближалися ординці, мешканці заховалися в храмі, не знали, що серед нападників були яничари, які знали нашу мову; вони запевнили переляканих людей, що лихо минуло. Лише відчинилися вхідні двері — до церкви увірвалися лиходії й учинили різанину, аж по підлозі рікою полилася кров.

У самому центрі містечка, біля іншого храму, окупанти поховали вбитих облавників, які видавали себе за визволителів, хоч вони лише визволили галичан від статків, набутих тривалою працею. Дещо нижче, як міг почути молодий учитель від декого з місцевого люду, — інший цвинтар, поховання без могил: з енкаведистської катівні витягали за ноги й кидали в болото замучених мешканців з навколишніх сіл. Жодного хреста! Навіть каменя з написом про жертви! Безумовно, Роман Іваничук дізнався про трагедію села Сайків, в якому чужинські карателі напали на повстанський загін, а відтак спалили половину сільських хат. За іронією долі подія сталася 17 вересня 1944 року, цебто на п’ятиліття початку так званого золотого вересня, що тепер спливав ріками крові.

Хоч як прикро, до цього часу в містечку все залишилося таким, як було за часів вчителювання видатного письменника. Лише в енкаведистській катівні місцеві ентузіасти відкрили музей, який розкриває нелюдські тортури, що випробовували на невинних людях зайшлі душогуби. Щоправда, на безіменному цвинтарі стоїть березовий хрест, а енкаведистське поховання так і залишилось у центрі поселення, попри протести місцевої організації «Меморіалу».

Алегоричне розвінчування москалізації

Як розповідав письменник, до написання історичних романів його спонукав літературознавець Григорій Нудьга. Нетитулований академік, якому доводилося працювати молодшим науковим співробітником у науковій установі, радив Іваничукові створити художню історію українського народу, щоб виховувати в земляків почуття національної гідності. Тодішні історики не могли, а деякі й не хотіли виходити поза рамки відомої компартійної постанови до 300-річчя «возз’єднання» України з Росією, хоч Росії на той час ще не існувало, а була Московська держава. Праці наших видатних істориків Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, Дмитра Дорошенка, В’ячеслава Липинського та інших не доходили до вітчизняного читача, їх таврували як «націоналістичні». Навіть через два десятиліття Іваничук зазначить: «Сьогодні, в час посухи на наукову історіографію, потрібен мислячий історичний роман».

Перший історичний роман «Мальви» (1968 р.) засвідчив поляризацію суспільства в час, який згодом панівна партія назве «застоєм». Громадськість, спрагла до історичних знань, зустріла твір Іваничука з особливим захопленням. Нічого дивного!

Письменник порушив питання, яке хвилювало не лише національних інтелектуалістів, а й пересічного читача, особливо памолодь. Серед національної спільноти ще жеврів вогонь, запалений шістдесятництвом, але вже відчувався різкий поворот у ставленні до неросійських народів у «імперії зла і брехні».

Як знаємо, того року вийшов роман Олеся Гончара «Собор», у якому також порушувалася така сама проблема. Проти обох творів, а також ще кількох розпочалася істерична кампанія компартійної номенклатури. У чому причина? Насамперед національна інтелігенція переконалася, що компартійна номенклатура проводить насильницьку москалізацію української людності, чому особливо посприяла кремлівська настанова про «вільний вибір» батьками мови навчання для своїх дітей. Як наслідок, навчання українською мовою значно звузилось. 

Передові письменники і публіцисти побачили в таких явищах нову форму яничарства, що в західній діаспорі отримало назву «москалізація». Аж через дванадцять років киргизький письменник Чингіз Айтматов у романі «І довше віку триває день» затаврує продукти подібного виховання манкуртами, але це вже буде час, коли компартійне керівництво кремлівських геронтоархів дихатиме на ладан. Пріоритет наших письменників, особливо Романа Іваничука, очевидний. Спочатку його роман мав назву «Яничари», але так він міг бути названий лише тоді, коли вийде у видавництві «Каменяр», уже після проголошення незалежності України.

Події в романі розвиваються ще до початку Хмельниччини, цебто про якусь «антисовєтщину» не могло бути мови. Що ж так перелякало компартійних ідеологів? Виявляється, що яничаризація українських юнаків і дівчат у Кримському ханстві й москалізація їх в СРСР як «імперії зла і брехні» мають чимало подібного. Отож слуги режиму зрозуміли, що процеси трьохсотлітньої давнини — це алегорія, яка викриває події незакінченої післясталінської «відлиги». Яничаризовані діти Марії (Соломія, Андрій і Семен) вже набули інші імена — Мальва, Алім і Селім. Мають рацію дослідники, які бачать у образі Марії багатостраждальну її батьківщину Україну, що іронією долі втрачала рідних дітей. За часів тоталітарного режиму їх посилали на роботу далеко від батьківської оселі, виховували з них москалізованих яничарів, що мали змосковщувати інші народи компартійної імперії, яка нині виродилася в путінську РФ.

У минулі століття переносять читача романи Іваничука «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю». До речі, останній роман і ще один — «Четвертий вимір» оцінені Шевченківською премією. 

З орлиним поглядом у майбутнє

У романі «Четвертий вимір» характеризується «категорія пам’яті» як «четвертого виміру дійсності» (С. Андрусів). Два колишні чільні діячі Кирило-Методіївського братства Микола Гулак і Микола Костомаров зустрічаються через тридцять п’ять років.

Безумовно, між ними присутня пам’ять про третього «братчика» Тараса Шевченка, який вже навічно спочив на високій горі, що на березі рідного Дніпра. До арешту всі вони плекали високі мрії. Варто лише перечитати «Книги буття українського народу», основним автором яких був М. Костомаров. Письменник передає коротку характеристику кожного з них, коли вони ідуть до Печерської лаври: «юрист, чиновник канцелярії київського губернатора, елегантний, підтягнутий, в окулярах Микола Гулак; довговолосий, кострубатий і костолиций Микола Костомаров і Тарас Шевченко — у довгому сірому сурдуті з оксамитовим коміром, безвусий, з бакенбардами, граційний і веселий».

Після розгрому братства кожен пішов своїм шляхом. Гулак обрав «обітницю мовчання», що аж ніяк не тотожна бездіяльності. Хоч його переганяли з місця на місце — з Одеського ліцею до Ставропольської гімназії, а звідти до Кутаїської та Тифліської класичної гімназії, він не писав покаянних листів. Чого тільки не доводилося викладати? Географію, математику, фізику, космографію, грецьку й латинську мови... Царський бранець абсолютизує «закони своєї совісті», над ним тяжіє проблема четвертого виміру, який він пояснює: «Четвертий вимір — у тобі самому, у центрі твоєї душі, у закладених там принципах, від яких ти не відступаєш, і тільки з її надр можеш піти в безсмертя з доброю або лихою славою».

Мабуть, Микола Гулак свято дотримується програмного положення братства, що «встане Україна із своєї могили і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян» і «Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою (республікою. — О. Г. ) в союзі Слов’янськім».

Наш вигнанець мучився, роздумуючи про долю поневоленого народу. За його життя змінилося три царі, а «імперія стоїть міцною скелею, і в ній не змінилося нічого». Автор зазначає, що, на жаль, «залишаються у вимірах часу серед нащадків» не тільки творці, а й лиходії.

Інакше поводиться Костомаров. Він протестує, коли про нього написали в газеті «Кавказ» як про колишнього кирило-методіївця. Над ним тяжіє страх, через який він сказав під час слідства: «Каюсь». Порівняймо з афоризмом Тараса Шевченка «Караюсь, мучуся, але не каюсь». Поет не тільки залишився вірний колишнім поглядам, а й посилив їх, поставивши на перше місце визволення України, вже без згадки про Слов’янський союз, омріяний «братчиками».

Незадовго до проголошення незалежності України Іваничук написав романи «Шрами на скалі», «Журавлиний крик», «Бо війна війною» та інші твори. С. Андрусів так характеризує історичні твори письменника: «Людина в романах Іваничука духовно поріднена із символічно акцентованими простором і часом. Вона пронизана його плином, і він зумовлює її поведінку і її мету. Саме через сюжет випробування цієї мети людини й розкривається в цих творах, які є в певному сенсі ідеологічними романами випробування, де важливим жанрово-композиційним чинником виступає усвідомлення ідеї чи доростання до неї». Такий висновок підтверджує також політичний роман «Країна Ірредента» (2008 р.), в якому письменник відтворює вузлові пункти минулого століття, що дає змогу зорієнтуватися в нинішньому політичному хаосі, знайти правильний вихід.

Як людина письменник вражав своїм не показним, а вродженим аристократизмом. Він був типовим галицьким інтелігентом, який особливо цінує національну гідність. Такі інтелектуали готували наш народ до відновлення національної державності, разом з Іваном Франком вірили в торжество національного ідеалу.

Олег ГРИНІВ, професор.

Львів.