«Свята відданість народній справі, мужнє лицарське завзяття в бою»

​
Лист-доручення Головного Отамана С. Петлюри. 24 вересня 1918 р.

Ім’я С. В. Петлюри добре відоме широкому загалу, його діяльність досить часто героїзують чи, навпаки, занадто демонізують. Тому в пошуках об’єктивної інтерпретації історичних подій варто залучати архівні документи — мовчазних свідків минулого.

В Центральному державному архіві громадських об’єднань України зберігається «Колекція документів «Український музей у Празі», яка містить значний обсяг відомостей про життя та діяльність С. В. Петлюри. Частина документів стосується особисто Головного Отамана, інша — причетна до нього опосередковано.

Початкову освіту молодий Симон, у віці тринадцяти років, почав здобувати в церковнопарафіяльній школі, а продовжив, з 1895 р., в Полтавській духовній семінарії. Уже в 1900 р. Симон Петлюра вступив до лав Революційної української партії (РУП) — першої політичної партії на українських теренах в складі Російської імперії, яка об’єднала, хоч ідеологічно й неоднорідну, але патріотично налаштовану молодь. А в 1901 р., за приналежність до таємного українського гуртка, його та частину інших семінаристів було виключено з освітнього закладу, і в якийсь момент над молодим Петлюрою нависла загроза арешту.

Це призвело до вимушеного «переїзду» Симона Васильовича на Кубань, до м. Єкатеринодар. Тут він спочатку вчителював, а пізніше став співробітником археографічної експедиції Федора Андрійовича Щербини — відомого вченого, історика, статистика, члена-кореспондента Петербурзької академії наук (із 1904 р.). З 1903 р. С. Петлюра розпочав кар’єру публіциста.  За дорученням РУП С. Петлюра у власному житлі організував невеличку підпільну друкарню, яка виготовляла агітаційні листівки. Та наприкінці 1903 р. Петлюра був викритий та заарештований.

Навесні 1904 р. його випустили під заставу, що дало змогу Симону Васильовичу негайно виїхати спочатку до Києва, а потім, під ім’ям Святослава Тагона, далі — до Львова. Саме в цій західній колисці української культури майбутній голова Директорії розвинув активну діяльність, познайомився з Михайлом Грушевським, а також долучився до лав Наукового товариства імені Шевченка, де почав активно публікуватися на сторінках видань Товариства, щоправда, використовуючи псевдоніми. У 1911 р.

Петлюра переїхав до Москви, де працював бухгалтером у страховому товаристві «Россия», а також редагував часопис «Украинская жизнь». Тоді ж Симон Васильович уклав шлюб із Ольгою Опанасівною Більською, а в 1911 р. у подружжя народилася їхня єдина дитина — донька Леся.

Попереду була буремна революція, події якої так схожі на полотно, насичене алегоричними й символічними помахами пензля художника. Ось на дворі травень 1917 р., коли С. В. Петлюра, котрий на той момент був делегатом Першого Українського військового з’їзду, обраний головою Українського генерального військового комітету. Це був вищий керівний орган українського війська, що діяв, як на всіх фронтах, так і в тилу, під гаслом визнання автономії України та сприянню Українській Центральній Раді. Новий помах пензля історії ознаменував обрання Петлюри Генеральним секретарем військових справ, на цій посаді він доклав зусиль задля створення українських збройних сил, а також сприяв передислокації на територію України українізованих військових частин із теренів Росії. Але 31 грудня 1917 р., як прибічник рішучої боротьби з більшовицькою загрозою, вийшов зі складу уряду через конфлікт з Володимиром Винниченком, головою Генерального секретаріату Української Центральної Ради, котрий звинувачував Симона Васильовича у конфронтації з російською Радою народних комісарів. Наслідком цього став від’їзд С. В. Петлюри на Лівобережну Україну. Тут він розвинув активну діяльність у формуванні добровольчих загонів, які об’єдналися під назвою Гайдамацького коша Слобідської України. Дане воєнізоване формування проявило себе в боях за Київ та в боротьбі з місцевим більшовицьким збройним повстанням, яке розпочалося в ніч з 28 на 29 січня та тривало до 4 лютого 1918 р. В результаті чергових непорозумінь з керівництвом Української Народної Республіки Петлюра залишив військову службу, а з квітня 1918 р. очолив новостворену Всеукраїнську спілку земств. У цей самий час на теренах України, немов черговий шар фарби на полотні історії, постала нова державна формація, яка, обстоюючи традиційні цінності одноосібної влади, намагалася подолати загрозу більшовизму, — Гетьманат Павла Скоропадського. С. В. Петлюра, хоч, беззаперечно, й поділяв антибільшовицькі погляди, але чітко протиставив себе новому державному устрою, став ідеологом та керівником радикально налаштованого проти нової влади підпілля. Так, у липні 1918 р. він був ув’язнений за підозрою у приналежності до заколотників.

Вже після свого звільнення Петлюра керував антигетьманським виступом новоутвореної Директорії УНР. Під тиском повстанських сил 14 грудня 1918 р. П. П. Скоропадський зрікся «булави».

Владу отримала Директорія, яка проголосила відновлення УНР. Хоча спочатку вона й була тимчасовим революційним органом, але після повалення Гетьманату постала у формі верховного державного органу Республіки. У складі Директорії УНР С. В. Петлюра відповідав за формування та реалізацію таких напрямів державної політики, як військова та морська справа,  охорона здоров’я та культура. Водночас українська армія на чолі з Петлюрою вела бойові дії не лише проти більшовиків, а й збройних сил під командуванням А.  Денікіна. Окрім того, на теренах Волині відбувся конфлікт з польським військом. На межі 1918—1919 рр. С. В. Петлюра сприяв процесу утворення єдиної соборної України, який завершився Актом Злуки ЗУНР та УНР 22 січня 1919 р.

У ті складні часи українська Республіка потребувала змін, тому не дивно, що після виїзду В. К. Винниченка за кордон була прийнята постанова Директорії УНР від 9 травня 1919 р., в якій ішлося: «За вихідом зі складу Директорії В. К. Винниченка, обрати Головою Директорії — Члена Директорії Головного Отамана Українських Республіканських Військ С. В. Петлюру». Про цю подію український народ дізнався зі сторінок «Вістника державних законів для всіх земель Української Народної Республіки» (37-й випуск від 8 жовтня 1919 р.).

Разом із тим кривава війна тривала, і її жертвами були не лише вояки по обидва боки фронтів, а й мирне населення, над котрими чинили наругу та грабежі. Одним із стійких міфів, які сформувалися довкола імені С. В. Петлюри, були чутки, стосовно його сприяння єврейським погромам та утискам. Не зникли вони навіть після страти отамана Івана Самосенка, винуватця погромів у м. Проскурові. Не зникли і після вбивства самого Симона Васильовича… Та чи було це так? Адже, зокрема, існують архівні свідчення, які заперечують дане твердження. Приміром, в Центральному державному архіві громадських об’єднань України зберігається документ під назвою «Євреї та Українська Республіка». Це — стенограма зустрічі С. В. Петлюри із представниками єврейських громад України, яка відбулася в Кам’янці-Подільському 17 липня 1919 р.: «…До Головного Отамана С. Петлюри з’явилася делегація від єврейського населення в особі равина Гутмана, представників: Кам’янецької Єврейської Громади — Клейдермана, Сіоністів і Громади — Ольтмана, трудового єврейського населення — Крайза, робітничої партії Поалей-Ціон — Драхлера, представника Бунда і з’єднаних соціялістів — Бограда. Головний Отаман звернувся до делегації, заявивши, що він прохав Міністра Внутрішніх Справ і Міністра Єврейських Справ, щоб до нього прибула делегація від всього єврейського населення, а не від партій, щоб переговорити про бажання Головного Отамана і про бажання представників єврейського населення, як найкраще упорядкувати мирне співжиття цих двох народів. Бесіда була не політичною, але зовсім одкинути політичний мент є неможливим. Большовизм існує: це є хвороба. Але большовизму не буде, тому що він не має коренів, особливо на Вкраїні, де 84% населення – це селяни. Протиєврейські виступи є результатом роздратування, викликаного провокацією. З провокацією я буду безмилосердно боротися. Як з погляду державного, так і з погляду військового. Козаки, котрі грабують, з людей військових перетворюються в простих бандитів. Козаки це вже розуміють і самі вживають проти цього заходів. У зв’язку з розвитком наступу нашої армії я буду вимагати від державних інспекторів і військового начальства рішучих заходів в боротьбі з погромами, заявив Отаман Петлюра … Головний Отаман заявив, що він готовий з задоволенням вислухати кожного. Першим говорив на єврейській мові равин Гутман: Релігійні звичаї вимагають, що коли бачуть Голову народа, то говорять молитву:

Благословен той, хто відділив від своєї чести чоловікові. За часів царизму у нього такого випадку не було і він не зміг би висловити цю молитву, бо вони цілком опоганили божество. Тепер він висловлює молитву з легким серцем, бо напрям діяльности і склад Уряду демократичний, при котрім єврейському народові буде легко жити. Найкращим доказом цього являється те, що Україна являється першою країною, в котрій єсть єврейський Міністр… Крайз, з’ясувавши, що він являється представником єврейських ремісників і дрібних крамарів – цього єврейського селянства в місті … вказав, що вони стоять міцно на принципі української самостійности і незалежности України … ».

Та більшовицька загроза виявилася більш масштабною, ніж вважали учасники вищезазначеної зустрічі, адже навіть тимчасова консолідація сил із Польщею на чолі з Юзефом Пілсудським не дозволила звільнити Україну від загарбників, а підписання Польщею 18 жовтня 1920 р. мирних домовленостей із більшовицькою Росією наблизило трагічну поразку Української революції 1917—1921 рр. Так, на самого С. В. Петлюру чекали спочатку табори для інтернованих українських вояків у Польщі, в яких він продовжував обстоювати інтереси України та її народу, але, зважаючи на домагання Москви видати його, змушений був постійно укриватися під чужими іменами. Зважаючи на те, що в певний момент більшовики вирішили діяти більш радикально, колишній голова Директорії спочатку оселився разом із родиною у Варшаві під ім’ям Володимира Редліха, звідки реалізовував політичне керівництво українськими військовими та політичними закладами, що на той час перебували на теренах Польщі, а пізніше вирішив виїхати до Франції, куди емігрувала значна частина представників уряду УНР. Наприкінці грудня 1923 р. С. В. Петлюра, під ім’ям Степана Могили, залишив Польщу та, долаючи шлях через Відень, Будапешт і Женеву, восени 1924 р. дістався французьких територій. В Парижі, маючи на меті консолідувати українську еміграцію, він ініціював у жовтні 1925 р. створення тижневика «Тризуб» та обійняв посаду головного редактора. Вся його тогочасна діяльність віддзеркалилася у гаслі «антибільшовицька позиція об’єднує всю українську еміграцію», котре вперше пролунало в інтерв’ю С. В. Петлюри Агенції «РУС-ПРЕС», яке відбулося ще в грудні 1923 р.

Прагнучи об’єктивного тлумачення подій, слід згадати, що неоднорідна українська еміграція мала неоднозначне ставлення до особи та вчинків С. В. Петлюри. Звичайно, в колишнього голови Директорії було багато противників, які, можливо, вважали саме його винним у поразці визвольних змагань 1917—1921 рр. 

Та 25 травня 1926 р. сталася трагічна подія, яка змінила все. Родина втратила чоловіка та батька, а Україна — гідного сина, адже в цей день було вбито Симона Васильовича Петлюру, котрий до останнього свого дня обстоював ідеали вільної соборної України. Так, полковник Армії УНР Микола Юхимович Чеботарів про цю чорну сторінку в українській історії писав: «Дня 25 травня о 2-й годині 10 хвилин убито в Парижу на бульварі Сен-Мішель Голову Директорії Головного Отамана Війська УНР С. В. Петлюру. Убійцем оказався Самуїл Шварцбарт... Нечувано в звірський спосіб виконав убійця свій вчинок, підступивши на віддаль пів метра до Головного Отамана, вистріливши три рази, цілячи в серце і потім, до впавшого на землю Головного Отамана, ця звірюка вистрілила ще три кулі, що попали в живіт. Убійця подає яко причини свого вчинку бажання пімсти за жидівські погроми на Україні. Розуміється, це ганебна брехня. І вже в коротці вияснено, що Шварцбарт виконав атентат по наказу большевицького Комінтерну, бо большевики побоювалися, що Головний Отаман заключив з Англією договір про новий похід на Україну, в якім мали брати участь не тільки Польща і Румунія, а і кавказькі держави. Таким чином Головний Отаман став жертвою ідеї нашої визвольної боротьби проти московської окупації. Убійство Головного Отамана зробило надзвичайно велике враження на всі закордонні держави і суспільства. Вся закордонна преса переповнена великими статтями про Головного Отамана, про Україну та нашу визвольну боротьбу. З осібна превелике враження викликала ця незамінима втрата на всю українську еміграцію. І тут треба підкреслити, що при домовині Головного Отамана з’єдналися всі партії та напрямки політичні: від лівих соціал-демократів аж до хліборобів в одну цілість, в один спільний фронт. Зі всіх центрів еміграції Варшава, Прага, Бухарест, Берлін, Софія, Константинополь надійшли безліч жалобних телеграм до родини небіжчика і Уряду, у всіх центрах відбулися жалобні панахиди і академії для вшанування пам’яті небіжчика».

Уряд УНР в еміграції, на чолі з Андрієм  Лівицьким, у своєму зверненні до українського народу, яке датоване 12 червня 1926 р., наголошував, що хоч С. В. Петлюра й пішов із життя, втім, його ідеї мають продовжувати жити: «Жертвенність, твердість та непохитність означають велику путь визвольної боротьби, на чолі якої стояв Симон Петлюра. Свята відданість народній справі, мужнє лицарське завзяття в бою осяяли його славою серед українського народу. А в очах ворогів нашої батьківщини ім’я його стало страшним та ненависним, бо воно було гаслом змагань народних, що прямували до національної та соціальної справедливості в незалежній республікансько-демократичній державі…» Своєрідним спадком для вояків Армії УНР стала затверджена Головною Командою Війська і Флоту Української Республіки 22 травня 1932 р. нагорода — Хрест Симона Петлюри. На неї могли претендувати всі вояки української армії за винятком тих, які «зрадили ідеї державності України, перейшовши до табору її ворогів» та «заплямували себе негідною українського вояка поведінкою чи переступами».

Максим Гречко, архівіст І категорії Центрального державного архіву громадських об’єднань України.