117 ув’язнених мають до смерті відбувати покарання в ізяславській Замковій виправній колонії. Ще понад півтисячі засуджені за тяжкі злочини
Якби хтось навмисне хотів поєднати найбільш непоєднувані речі, то навряд чи придумав би щось парадоксальніше, ніж те, що можна побачити в цій колонії. Бо у святому місці зосередилось диявольське зло. Бо в Білому лебеді катували людей. Бо за похмурими мурами все-таки вирує життя. Бо теоретично кожен із довічників може вийти з цих застінків, але досі такого ще не траплялось ні разу...
І нині монастир бернардинів, який був закладений ще на початку XVІІ століття, вважається архітектурною домінантою Ізяслава. Розташований на високому лівому березі річки Горині, він проглядається звідусіль. Недаремно цю величну і красиву споруду свого часу назвали Білим лебедем. Костел, дзвіниця, каплиці, господарські будівлі — все тут зводилось на віки. І справді: стіни завтовшки в метр, а то й більше, витримали все. Через в’їзну Острозьку браму сюди потрапляли найповажніші гості. Для ворогів вона була закрита.
Тепер усе по-іншому. До в’язниці безперешкодно потрапляють засуджені та охорона. Всім іншим треба пройти через специфічну систему тамбурів. Як тільки клацає останній засув, опиняєшся у відокремленому світі, котрий живе своїм життям, за власними правилами і законами.
Але для випадкового відвідувача вони не дуже помітні. Принаймні на перший погляд. Чистота, акуратні, навіть мальовничі зелені куточки на тлі величних споруд монастиря, клумби, охайні побутові приміщення... Якщо заплющити очі, може здатись, що ти справді у благодатному місці. Але до реальності жорстко повертають грати, колючий дріт, зачинені важкі залізні двері, команди охорони...
Навряд чи за кілька годин можна зрозуміти справжній сенс цього життя за гратами. Хоча, пригадуючи кількарічної давності відвідини сусідньої колонії із значно демократичнішим режимом охорони, не можу не відзначити певні зміни, спрямовані на пом’якшення тюремних правил.
Приміром, довічники щомісяця мають право на зустріч із близькими. Під час відвідин колонії навіть довелось побачити, як вона проходить: усе під наглядом, усі — на відстані. Та для рідних — це справжня подія.
Щодо передач, то їх кількість ніяк не обмежена — було б тільки кому відправляти посилки до в’язниці. Так само практично не існує обмежень на телефонні розмови. Хоча саме цій категорії засуджених не дозволено мати свій телефон, проте вони можуть скористатись таксофоном.
Навіть щоденні прогулянки — це теж із графіку їхнього життя. Якщо додати до цього триразове харчування, нехай і не за рецептами високої кухні, та ще й практично повне державне утримання — на перший погляд, такому життю може позаздрити і безхатченко, і безробітний, якому не так просто прохарчувати себе, та ще й родину.
Але будь-які оцінки і висновки умовні. А всяке згадане право ще треба заслужити. І тут діє своя система цінностей, покарань і заохочень. Хто позаздрить тюремному життю? Всі, навіть засуджені до довічного ув’язнення, у найпотаємніших мріях бачать один день — коли виходять за мури Білого лебедя.
Звільнення можливе. Теоретично
У першій відчиненій камері — два молоді хлопці. Без дозволу охорони їм навіть не можна повернутись обличчям до відкритих дверей, але щойно його отримують, з цікавістю спілкуються з тими, хто з другого боку. За кілька хвилин розмови важко скласти уявлення про цих людей, принаймні зовні вони не справляють якогось негативного враження. Але кожен встигає сказати, що засуджений за подвійне вбивство. І додають: вчинили його через пиятику. Це начебто виправдання і має означати: у всьому, що сталось, вина не стільки їхня, як алкоголю. Після кількох коротких фраз двері зачиняються.
Теоретично кожен із довічників може сподіватись на звільнення, хоча права на помилування вони не мають. Лише після двадцятирічного відбуття покарання отримують змогу звернутись до Президента із відповідним проханням, і той може звільнити від довічного ув’язнення, визначивши конкретний строк покарання.
Поки що жоден із засуджених довічно із Замкової колонії на волю не вийшов. Навпаки, кількість в’язнів постійно зростає.
Коли п’ятнадцять років тому у країні вводився мораторій на смертну кару, вважалось, що загальне число довічників коливатиметься в межах півтисячі. Однак нині воно вже перетнуло позначку в дві тисячі. Як кажуть у пенітенціарній службі, Україна стала чи не єдиною країною в світі, де є навіть жінки-довічниці. Через зростання таких кількісних і якісних показників з’являються і нові проблеми: куди подіти всіх засуджених?
Коли у центрі Замкової будували спеціальне приміщення із відповідним режимом охорони, теж не уявляли, що згодом його мешканцям доведеться серйозно потіснитись. І хоч, як запевняють у колонії, відповідних санітарних норм, коли на кожного ув’язненого має припадати не менше чотирьох квадратних метрів, дотримуються, у переважній більшості камер уже є по двоє чоловіків. При цьому вік засуджених — від 19 до 43 років. Тобто можна припустити, що тут вони пробудуть не одне десятиліття. І це значить, вільних місць найближчим часом не передбачається. Було б добре, якби нові засуджені не прибували. Але на це, судячи зі статистики злочинів, навряд чи варто сподіватись.
Життя зека було не дорожчим від пачки сигарет
Не можна відкидати того, що в країні зроблено чимало для лібералізації пенітенціарної системи. Це колись, за радянських часів, Замкова колонія вважалась однією з найсуворіших кримінальних тюрем. Переповідають, що її використовували спецслужби для проведення таємних екзекуцій над політичними в’язнями. Досі серед місцевих ходять оповідки про те, що життя зека коштувало не дорожче від пачки сигарет чи чаю. А охорона не гребувала жодними методами, щоб стравити між собою ув’язнених і так тримати над ними контроль.
Сьогодні такого тут не помітиш. Принаймні зовні. Хоча правозахисники час від часу все-таки згадують заклад, говорячи про те, що тут неодноразово спостерігалися протести засуджених проти поганих умов утримання, які переростали у конфлікти з адміністрацією. Останні, про які стало відомо громадськості, мали місце ще кілька років тому.
Але водночас не можна не згадати і той факт, що під час відвідин колонії представниками пенітенціарної системи із деяких європейських країн ті відзначали, що умови утримання тут навіть дещо м’якші, ніж у них.
Втім, ніхто не приховує: в’язниця — не територія відпочинку. Це місце, де відбувають покарання за злодіяння. І ставлення до ув’язнених справді неоднозначне.
З вироком не згодні...
У Замковій відбувають покарання злісні рецидивісти, у яких за плечима по кілька строків. Інколи такий їхній стаж вимірюється десятиліттями. Переважна більшість засуджених скоювала тяжкі злочини, включаючи вбивства, розбої і гвалтування. І вам ніколи не спаде на думку, що тихий сумирний чоловік, котрий з любов’ю доглядає тварин на тамтешній фермі (в колонії є і таке), свого часу зґвалтував семилітню дитину. Хто загляне в його душу: чи покаявся він за це?
А от іще одна історія. Минулого вересня молодий хмельниччанин впритул розстріляв із рушниці свою кохану та двох малих дітей. Не так давно за це його засудили до довічного ув’язнення.
Після оголошення вироку чоловік написав апеляцію, в якій попросив пом’якшити покарання, посилаючись на те, що визначене судом не відповідає тяжкості злочину. Мовляв, він щиро кається та жалкує про вчинене, навіть сам з’явився до райвідділу міліції...
До речі, про каяття. Не пройшло й півроку, як застрелив жінку, а перебуваючи в СІЗО, встиг одружитися з іншою. Напевно, його почуття були дуже щирими... Колегія суддів не змінила рішення міськрайонного суду, залишивши покарання у вигляді довічного ув’язнення. Можливо, вже найближчим часом Замкова колонія поповниться ще одним довічником. Чи зможе він там прийти до справжнього каяття?
Уже кілька років тут діє невеличка внутрішня церква, куди на службу Божу і на сповідь можуть прийти всі охочі. Кажуть, священик, як тільки розпочав тут служіння, вирішив полегшити душі довічників і прийняти їхню сповідь. Ніхто не знає, про що вони говорили. Можливо, і про таке, чого не було навіть у томах кримінальних справ. Напевно, вони справді каялись. Та число сповідників не дотягло і до десятка. Десь після п’ятої сповіді серце і розум священика не витримали, йому стало так зле, що довелось викликати «швидку» і відправляти чоловіка до лікарні.
Після почутого важко навіть уявити, яка потужна енергія жорстокості сконцентрована за цими мурами. Треба бути справді святим, щоб повірити у те, що колись вона все-таки зможе перейти в енергію каяття і добра.
Та це вже зі сфери духовного. Насправді шість із половиною сотень ув’язнених щодня живуть зовсім іншим життям. Сидять у загратованих камерах, їдять свою пайку, ходять на роботу в цехи. Радіють кільком сотням зарплати, з якою поспішають до місцевого магазину, щоб купити традиційний тюремний набір — чай, сигарети, мило. Когось іще чекають на волі. Для когось після трьох-чотирьох відсидок справжній дім і рідня — тільки тут. Його не обирають добровільно. Але так само не можуть самовільно залишити.
Цікаво, чи думав хтось із убивць, грабіжників, ґвалтівників і злодіїв про те, що кілька століть тому прекрасний білосніжний монастир був закладений як місце для спасіння людських душ? І їхніх у тому числі. Це мала би бути територія вічної любові. А її перетворили на зону вічності, де купчиться зло і злочин. Хто і що виявиться сильнішим?
Хмельницький.
Фото автора.
Древні споруди монастиря визнані пам’ятками архітектури, однак доступ до них не тільки відвідувачам, а й історикам та дослідникам закрито.
