Сьогодні виповнюється 135 років від дня народження видатного українського музиканта Станіслава Людкевича (1879—1979). Свого часу він закінчив філософський факультет Львівського університету, вчителював, згодом прийшов у Велику Музику, відзначився як композитор, музикознавець, фольклорист, педагог, диригент, громадський діяч. 1964 року отримав Шевченківську премію за кантату «Кавказ» на слова Кобзаря (цей твір написано Людкевичем ще на початку ХХ століття). Уперше європейські музичні енциклопедії почали згадувати про нього ще 1926-го, а востаннє велика енциклопедична стаття «Людкевич» вміщена в Українській музичній енциклопедії, виданій зовсім недавно.
Він прожив трохи більше ста літ і навіть побував майже на всіх концертах, влаштованих до його ювілею 1979 року. Людкевич належав до тієї когорти європейських музикантів, які добре зналися на модерних течіях, але при тому свято шанували народну основу музики. Про таких людей приємно згадувати, і не тільки з обов’язку, а ще й через те, що вже майже нема того типу донкіхотівських інтелігентів, до якого він належав.
Людкевич був часом наївний, мов дитина, і водночас твердий, мов криця. Міг розгубитися в побутових пригодах, але навіть за найгірших часів мав мужність не виступати десь на партзборах з осудом колег, яких начальство наказало критикувати. Такі люди бувають поганими солдатами — але пісня «Чорна рілля ізорана» в його обробці стала найпопулярнішою українською солдатською піснею Першої світової війни. Він і сам носив солдатські чоботи, але сучасники запам’ятали його елегантний галстук-метелик.
Про Людкевича й досі гуляє немало добродушних анекдотів. Приміром, отакий. Композитор довго стоїть на вулиці в Стрию й чогось чекає. До нього підходять і питають: «Пане докторе, чого ви тут чекаєте?» Він відповідає: «Трамвая! А його все нема!» А в тому маленькому місті ніколи не було трамвая. Отже, музикант був геть неуважний до оточуючої банальної дійсності? Можливо, але при тім змолоду і до кінця життя пам’ятав усіх своїх студентів, яких мав дуже багато. А щодо дійсності — Людкевич ставився до неї трохи іронічно. Він завжди мав у кишенях кілька годинників, бо любив, як вони цокають. Якось бандити на вулиці відібрали один. Композитор прийшов додому веселий: «Я їх обдурив — не сказав, що у мене ще є!» Для нього це було дуже смішно, оскільки він не вмів когось по-справжньому обдурити.
Людкевич був красенем, і ним захоплювалося багато жінок, і він також захоплювався ними, але майже до кінця життя залишався холостяком. Причина (принаймні для нього) була дуже проста: він вважав жінок ідеальними створіннями, а ніщо ідеальне з побутом несумісне! Така позиція за нинішніх часів багатьом здаватиметься незрозумілою, якщо не смішною. Ми вже розучилися бути такими.