Фото надано автором.

Розташований заклад у центрі Черкас, в історичному будинку, де гостював у своїх друзів і шанувальників влітку 1859-го Тарас Григорович. Очолює «Кобзар» заслужений працівник культури України, музейник за покликом душі Ольга Шарапа (на знімку), прапраправнучка Тараса Шевченка по братові Микиті.

Пані Ольгу називають берегинею Тарасових слова і духу. Це їй із однодумцями належить ідея створення неповторного музею.

Спочатку були чотири кімнати

Про появу музею є що згадати. Адже було це за радянських часів. Ольга Михайлівна родом із Тарасової батьківщини, з Керелівки. Тепер це село Шевченкове Звенигородського району. Там працювала у літературно-меморіальному музеї свого знаменитого предка.

Понад тридцять років тому Ольга Шарапа задумала створити в Черкасах особливий музей — «Кобзаря», коли вже працювала науковим співробітником обласного краєзнавчого музею. Проштовхувала ідею разом із «Товариством книголюбів». Так з’явився спочатку новий відділ краєзнавчого музею.

— Нам відвели чотири кімнати у старій будівлі біля нинішнього Будинку природи, — розповідає Ольга Михайлівна. — Меморіальна дошка на ній стверджувала, що тут у 1859-му перебував Тарас Шевченко. Та коли я дослідила історію будівлі, викликала спеціалістів інвентарбюро, виявилося, що дім... 1913 року. А дошку почепили до 150-ліття Шевченка, просто вибравши чимстарішу будівлю.

Але де ж будинок, який привітав батька Тараса? Лише стара реклама, 1913 року, допомогла це з’ясувати: вона повідомляла, що в домі Цибульських відкрито перший електричний кінотеатр «Ампір», пригадує Ольга Шарапа. За часів Шевченка це дім по Хрещатику (є й у Черкасах свій Хрещатик), напівдерев’яний, півтораповерховий. Наприкінці ХІХ ст. перебудований на кам’яний, триповерховий. Коли приміщення дісталося музею — для цього звідси виселили перукарню та магазини, — воно було у плачевному стані. Довелося капітально реконструювати стіни, міняти комунікації, вичищати підвал. Відкрити музей до травня 1989-го, який ЮНЕСКО проголосила роком Шевченка, не встигали.

— Що ми зробили: написали на паркані великими буквами: «Кому не байдужа доля української культури — приходьте на суботник!». Потім саме ці люди зорганізувались у першу патріотичну громадську організацію на Черкащині — товариство «Заповіт».

Щоправда, зібрання «заповітівців» декого тривожили, на музей наслали пожежників, і ті виявили порушень за 16 пунктами. У 1991-му «Заповіт» закрили. Та всі початки партій демократичного спрямування в Черкасах пішли з «Заповіту», — констатує Ольга Михайлівна.

Вірші писав, як художник

І сьогодні музей «Кобзаря» збирає творчу еліту. Великі площі добротного підвального приміщення колишнього будинку братів Цибульських перетворено на затишну шевченківську вітальню. Тут бувають художні виставки, як-то традиційна «Молодіжна мистецька палітра», гостюють колекції приватні та з інших музеїв, представляють свої роботи скульптори, майстри декоративно-ужиткового мистецтва, презентують книги письменники, бувають співаки, музиканти.

Сьогодні у музеї зібрано приблизно 10 тисяч книг. Тут можна на власні очі побачити прижиттєві для Тараса Шевченка «Кобзарі», інші його книжки — раритети, видані у нас і за рубежем, переклади. Є шевченкознавча література, твори лауреатів Шевченківської премії. Колекція побутових речей із зображеннями на шевченківську тематику — гроші, значки, марки, посуд, одяг.

А тоді, 19 травня 1989 року, коли відкрили музей, у ньому були перші зібрані Ольгою Шарапою експонати.
— Мало не щотижня бувала у Києві, обходила букіністичні крамниці.

Розшукала харківського колекціонера й нашого земляка Євгена Артеменка, він мав колекцію «Кобзарів». У 1988-му ми придбали у нього все зібрання. Там був і перший «Кобзар» 1840 року, і «Кобзар», виданий 1860-го коштом Платона Симиренка.

У музеї є «Букварь южнорусскій» Шевченка, який він видрукував своїм коштом і розіслав по недільних школах України, є «Кобзарі», перекладені сорока п’ятьма мовами.

Сьогодні її мрія — придбати виданих у 1841 році «Гайдамаків». Хоч якби книга й трапилась, то чи купили б? Бо це десятки тисяч доларів, а фінансування музею останнім часом забезпечує лише мінімально його фізичне існування. Заклад вдячний меценатам, кільком уже вручили спеціально виготовлений знак: «За благодійність».

— Усі влади використовували Шевченка, — продовжує Ольга Михайлівна. — Понасмикували цитат на підтвердження начебто його «інтернаціоналізму», «атеїзму», «революційності». Одне з завдань, яке ставить перед собою колектив музею, — розвінчувати міфи. За радянських часів Тараса Шевченка «проходили» у школі так, що діти затямлювали «бронзове» кліше: з кріпацької сім’ї, навчався у дяка, бунтував проти царя, попів, боровся за права селян, із виду був понурим дідом — ходив у кожусі та смушевій шапці... Хоч насправді Тарас Григорович був віруючим, по-європейськи освіченим, веселим, життєрадісним, душею світських товариств. Любив співати: «мав голос приємного сріблястого тембру — тенор». Знався на театрі, класичній музиці і, як стверджують дослідники його творчості, грав на кобзі, торбані та бандурі. Мав бездоганний смак до одягу — ще б пак, художник вдягався модно, любив білі костюми і якось навіть купив собі єнотову шубу. А щодо «діда», то який із 46-річного неодруженого стильного чоловіка дід?!

Уперто замовчувалась його художня спадщина: бо тоді треба було б сказати, що він академік. Ще до навчання у Петербурзькій академії мистецтв був визнаним художником. На першому курсі одержав у конкурсі дві срібні медалі, тоді як золотих не дали нікому. Що йому першому в імперії присвоїли звання академіка гравюри. Свідченням, як його шанували в альма-матер, було й те, що, коли він, відкалатавши десять років заслання, повертається в Петербург, академія відразу надала йому житло.

У Тараса Шевченка понад 1200 картин. Професією художника заробляв на життя, висилав гроші рідним. Торік у музеї «Кобзаря» робили виставку його малярської спадщини: 42 комп’ютерні копії картин. У сюжетах на полотні виявляв себе філософом.

Скажімо, акварель «Церква Покрови в Переяславі»: на задньому плані величний храм, побудований гетьманом Іваном Мазепою, ближче міщанські хати, а на першому плані — свиня у калабані. Мовляв, яка була слава і на що перевелося... Шевченкознавець Василь Пахаренко наголошує, що Тарас Григорович вірші писав, як художник. А «Садок вишневий коло хати» — це погляд кінематографіста, де кожен рядок — кадр.

— До дня ювілею, — розповідає Ольга Шарапа, — ми зробили куточок історії музею. Діє виставка портретів Тараса Шевченка. За 30 років зібрано їх стільки, що ми видали вже шостий випуск листівок із репродукціями і відомих художників, і невідомих, але ці портрети висіли в селянських хатах. Вони — як намолені ікони. Кожен прочитає передбачення від Кобзаря — цитати з його віршів. У музеї можна сфотографуватись біля молодого Шевченка. Його ростова фігура — хард-постер — має велику популярність у молоді.

Черкаська область.