Первинні документи українських архівів засвідчують і прямо, і опосередковано: втрати під час Голодомору справді становлять щонайменше сім мільйонів, а остаточну цифру ще треба встановлювати.

Про це вже неодноразово наголошувалося і на тих конференціях чи симпозіумах, які організовує Український науково-дослідний та освітній центр вивчення Голодомору (Hrec in Ukraine), що спонсорується канадським меценатом українського походження Костянтином Темертеєм. Однак до широкого загалу дана інформація не доходить, оскільки матеріали цих наукових зібрань досі не вийшли в світ.

Хіба що пощастить з публікацією своїх виступів учасникам останнього міжнародного наукового симпозіуму «Епоха Голодомору у мовній та концептуальній картинах світу», який вищезгадана інституція організувала в Києві, бо в його програмі не передбачалася дискусія про втрати українства в 1932—1933 роках.

Але оскільки організатори запроектували спеціальні сесії на теми «Нові академічні знання, міжпредметні зв’язки, інноваційні методики у викладанні теми Голодомору: як це працює» і «Викладання у середній і вищій школі теми Голодомору — геноциду українського народу: нові змісти сучасної освіти», то автор цих рядків уважав, що актуальною буде і тема «Смертність 1924—1934 років в УСРР як джерело для вивчення геноцидних ознак Голодомору 1932—1933 років».

Проте організатори симпозіуму зазначену тему відкинули, обґрунтовуючи тим, що питання про підрахунок жертв Голодомору не обговорюватиметься.

Справді, протягом двох днів симпозіуму не було жодної згадки про кількість жертв ні у виступах науковців, ні в імпровізованому шкільному уроці. Наприклад, була доповідь «Осмислення та омовлення травми Голодомору в свідченнях очевидців Конгресу США з Українського голоду: від травматичної пам’яті через «знаючи як» до «знаючи що», де десятки разів повторювалося слово «травма», але яка вона була для українства — також жодного слова.

Про що ж говорили? Про вже написане в художній літературі щодо Голодомору, про атаку на українську мову в той час...

Але й були несподівані новації, що не стосувалися заявлених програмних напрямів роботи симпозіуму. Скажімо, який стосунок до його проблематики має інформація про кулінарні смаки радянського клоуна Юрія Нікуліна в кінофільмі «Діамантова рука». Але саме таку доповідь виголошує поважна докторка історичних наук: «Травматична» їжа у пізньорадянському кіно (середина 1960-х — середина 1980-х рр.».

Також не є актуальною для симпозіуму запропонована гостею з Польщі тема про «Донбаський дискурс у фільмах Дзиги Вертова, Ігоря Мінаєва і Сергія Лозниці». Хіба Вертов показав голодних українських селян, яких не брали на шахти Донбасу, завозячи тим часом робочу силу з Росії та Білорусі?

Зрештою, аналіз проведених Hrec in Ukraine різних заходів засвідчує, що ця інституція намагається уникати справді важливих для опрацювання українською історичною наукою проблем Голодомору 1932—1933 років. Тому нею і було відкинуто запропонований виступ, оскільки він спростовує спроби окремих науковців не тільки применшити кількісні втрати Голодомору 1932—1933 років, а й розмивати його геноцидний характер, що проявляється, скажімо, у включенні до нього 1934 року і творенні міфу про голод 1928—1929 років в УСРР.

А справа в тому, що, крім директивних документів більшовицької влади, якими її дії підпадають під визначення Голодомору 1932—1933 років як геноциду, важливим підтвердженням цих злочинних акцій є статистика смертності в УСРР в 1924—1934 роках, що дає можливість на основі порівняльного аналізу показати її різке зростання вже в 1932 році й катастрофічне в 1933-му.

Наприклад, якщо в селі Чапаєвка Таращанського району Київської області в 1931 році було зафіксовано 41 смерть, то в 1932 — 67, а в 1933 — 883, тобто в десятки разів більше порівняно з показниками дворічної давності. У цілому ж по Таращанському району смертність порівняно до 1931 року збільшилася в 1932 році на 163,3, а в 1933 — на 773,7 відсотка (див. таб. №1).

Така тенденція спостерігається також і в Переяславському районі Київської, Первомайському — Миколаївської, Криничанському — Дніпропетровської, а також інших областей, де збереглися записи актів громадянського стану. Таким чином, запровадження «чорних дощок», вилучення продовольства, заборона виїзду за харчами, інформаційна блокада Голодомору перед світом і відмова від продовольчої допомоги Заходу обернулися величезними втратами cаме в 1932—1933 роках в Україні.

Наведена таблиця чітко вказує і на те, що ніякої катастрофічної смертності в 1934 році вже не було. Тим паче, що багато записів про смертність цього року стосуються саме 1933-го. І така тенденція спостерігається по всій Україні. Наприклад, книга записів про смерть Агайманської сільради Нижньосірогозького району Херсонської області за 1934 рік зафіксувала: з 87 записів — 55 датовані 1933 роком.

Те ж і на нинішній Черкащині. Село Матусів Шполянського району: померлі в 1933 році Лука Шевченко (15 травня) записаний 12 січня 1934, Харитон Шевченко (1 липня) — 12 січня 1934, Олекса Никогда (15 травня) — 12 січня 1934, Пилип Коваль (14 червня) — 23 лютого 1934, Федора Коваль (23 червня) — 23 лютого 1934, Устя Коваль (12 липня) — 23 лютого 1934, Олекса Крижній (15 травня) — 1 березня 1934, Микола Двожик (15 червня) — 2 червня 1934, Гапка Задирпушко (28 червня) — 19 червня 1934, Іван Задирпушко, Віра Чередниченко (1 червня) — 27 серпня 1934.

Велика Севастянівка Христинівського району: Іван Котик (17 вересня 1933) — 11 січня 1934, Мусій Задорожний (1 грудня 1933) — 11 січня 1934, Палажка Давигора (17 вересня 1933) — 11 січня 1934.

Заячківка Христинівського району: книга записів про смерть за 1934 рік фіксує 23 — 26 травня смерті за 1933 рік — з 10 серпня 1933 (№ 135) до 25 вересня 1933 року (№ 184) — 49 смертей.

Орадівка Христинівського району: Марина Мазуренко (7 липня 1933) — 27 травня 1934 року — запис № 363. Того і наступного дня в цьому селі записано 42 смерті за 1933 рік, 8 червня — 13 таких смертей.

Мліїв Городищенського району: 5 січня 1934 року зафіксовано смерть Марії Буркут (8 серпня 1933), 10 січня 1934 — Христі Поливод (27 липня 1933), Івана Тиховода (25 липня 1933), Марії Тиховод (16 липня 1933), Трохима Тимчика (10 липня 1933), Івана Тимчика (16 липня 1933), 11 січня 1934 — Івана Сидаша (3 липня 1933), Федора Сидаша (29 червня 1933), Саші Тимчика (1 липня 1933), Валентина Тимчика (17 липня 1933), Миколи Сидаша (5 червня 1933) — усього 19 жертв Голодомору 1933 року.

До 10 травня 1934 року продовжуються записи про смерті 1933 року в Мошнах Черкаського району — всього 53 особи.

Аналіз представлених порівняльних таблиць смертності в 1924—1934 роках, крім того, змушує звернути увагу й на такий несподіваний зріз: як у них відбивається картина введеного нещодавно до української історіографії такого нового поняття, як голод 1928—1929 років. Дані про смертність у різних регіонах УСРР не показують різкого її збільшення в 1928—1929 роках, як це мало місце в 1932—1933 роках. Навпаки, в переважній більшості ці показники в 1928—1929 роках є меншими в порівнянні до попередніх чи наступних років.

А ось яку порівняльну таблицю наводить академік Михайло Птуха в своїй праці «Нариси з історії демографії на Україні (вивчення смертності в УРСР в 1917— 1932 рр.»), посилаючись на досліди такого авторитетного дослідника, як Ю. Корчак-Чепурківський:

Смертність 1928 року різних вікових груп у порівнянні з 1926—1927 роками (див. таб. №2):

Таким чином, статистика смертності в УСРР в 1924—1934 роках дає можливість на основі порівняльного аналізу одержати надзвичайно важливі висновки щодо перебігу Голодомору 1932—1933 років і нехтувати ними у викладанні теми Голодомору-геноциду українського народу аж ніяк не можна. Тим паче такій інституції, як Hrec in Ukraine.

І ще одне: останнім часом українська діаспора в Канаді організувала маршрути спеціального автобуса, який відвідує різні регіони цієї країни, популяризуючи проблематику Голодомору 1932—1933 років. Добра справа, звичайно. Але на запитання екскурсантів, а які ж втрати українства під час цього лихоліття, організатори відповідають: мільйони. А скільки цих мільйонів — відповіді немає.

Тобто, то хай інші народи рахують кожного невинно убієнного зі своєї нації, а ми й далі, оглядаючись по боках, будемо скромно опускати очі, боязко промовляючи про невстановлені мільйони.

Схоже, що з появою Hrec in Ukraine цей канадський автобус переїхав і до України...

Володимир СЕРГІЙЧУК,

завідувач кафедри історії світового українства

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка,

доктор історичних наук.