Фото Андрія Новосельського.
Директор розташованого в Дружківці Донецького обласного художнього музею Андрій Новосельський, попри його молодість, — людина вельми відома серед краєзнавців та істориків. У тому числі, завдяки серії створених ним фоторобіт, присвячених Донецькому краю, його пам’яткам і пам’ятним місцям. Та все-таки предметом особливої уваги краєзнавця є його рідне місто Костянтинівка.
— Андрію Михайловичу, коли прийшло до вас прагнення більше дізнатися про свою малу батьківщину — її історію, визначні пам’ятки та людей?
— Краєзнавством, і передусім історією рідного міста, зацікавився років дев’ять-десять тому. Але починалося все ширше, з історії. Спочатку мене цікавила історія як така — це було захоплення. А через історію, тобто від більшого до малого, прийшов до краєзнавства. Є ж різні шляхи до вивчення свого рідного краю. Буває, що спочатку хтось йде від малого до більшого, і так приходить в історичну науку. А у мене був свій шлях: зацікавившись історією, поступово переходив до вивчення багатьох її деталей, подробиць. Саме це й визначило мій подальший вибір навчання на істфаці, а згодом і мій професійний вибір.
— Чи вдалося відкрити у Дружківці галерею кращих полотен світу, про що йшлося кілька років тому, під час приїзду сюди Дмитра Стуса? Як загалом складається співпраця місцевих культурознавців із сином великого поета, який очолює Національний музей Тараса Шевченка?
— Стосовно галереї відомих полотен, то це — приватна колекція, яка до фондів обласного музею не належить. Її власник, який мешкає в Дружківці, захоплюється мистецтвом, і він насправді таку галерею створює у місті на приватній основі.
Дмитро Стус, справді, часто буває в Дружківці, саме тут ми з ним познайомилися, і відтоді підтримуємо партнерські відносини. Бував він і в Костянтинівці, де в музеї презентував виставку про свого знаменитого батька. Дмитро Стус активно співпрацює в Дружківці з міською бібліотекою, де був створений мультицентр, із місцевими краєзнавцями. У лютому цього року відбулася одна важлива подія і в житті Донецького художнього музею, а саме — передача музею картини відомого херсонського художника Жукова. Полотно, створене в цікавій техніці нанесення хлору на тканину, передав міністр культури України Нищук в музеї імені Шевченка, який очолює Дмитро Васильович, в чому велика заслуга його і колективу музею.
— Звернімося до Костянтинівки та її пам’яток, яких також чимало.
— З Костянтинівкою у мене пов’язані різні проекти. Краєзнавство, як відомо, передбачає під собою широку сферу інтересів. І, природно, архітектура міста, вона теж примітна в плані історії та краєзнавства. Все те, що візуально ми можемо бачити, ясна річ, мене теж дуже цікавило. Мені подобалися природа, заповідні місця краю. Природно, у мене викликали інтерес і архітектура, і історія, яка стоїть за кожною з розташованих в місті будівель. Багато з цих будинків уже не існують, незважаючи на те, що минуло років десять. Серія світлин присвячена якійсь художній стороні руїн, образності композицій.
Будучи студентом Харківської академії, яку закінчив цього року, я готував магістерську роботу «Ревіталізація об’єктів скляної промисловості». У моєму дослідженні йшлося про нове життя, яке можна вдихнути в історико-архітектурні об’єкти скляної промисловості. На момент, коли писав цю роботу, у мене в полі зору було 18 будинків, які теоретично підходили під проведення ревіталізації. А за час, коли завершив писати цю роботу, половини цих будівель уже не було. Адже частина з них уже перебувала в занедбаному стані, а деякі об’єкти, оскільки заводи на той час стали банкрутами, були просто розібрані на цеглу, на метал і все, що можна було цінного звідти витягнути. У тому числі це сталося з будівлями, що представляли історико-культурну цінність.
70-ті роки. Ця будівля була побудована як банк у 30-х роках минулого століття. Потім тут відкрився універмаг, і сьогодні будівля продовжує працювати як така.
2011 рік.
— Як би ви охарактеризували сьогоднішню Костянтинівку? Чи відчувається в ній колишній заводський характер?
— Певною мірою, так. Хоча відчувається це останнім часом дедалі менше. Раніше в місті працювали великі скляні виробництва, до них була прив’язана велика кількість людей, їхні сім’ї та інфраструктура, яка переважно розвивалася під патронатом заводу. Ті самі клуби були прив’язані до кожного заводу, неодмінно — стадіон, житловий квартал, набір інших соціальних об’єктів. Завод все це підтримував, і завод переважав в житті кожного жителя. А з часом, коли ці підприємства почали поступово закриватися, вони йшли в історію. Частина представників того покоління, що формувалося на тих підприємствах, і нині ще працюють. Але річ у тім, що масштаби вже далеко не ті, а деякі виробництва взагалі припинили своє існування. Так, заводу скловиробів уже немає. Від колишнього заводу «Автоскло» залишилася лише частина цехів. Свого часу його розділили між двома підприємствами, одне з яких зовсім нещодавно припинило роботу. Хімічний завод також нещодавно збанкрутував і в короткі строки розібраний. Скляний завод, який раніше був величезним за своїми масштабами, залишився у вигляді невеликого цеху, який модернізували. Основну ж частину підприємства вже розібрали, і, що дуже прикро, там було багато історичних об’єктів, у тому числі тих, які будували ще бельгійці. Швидко йдуть свідоцтва минулого.
У таких умовах історико-культурні об’єкти міста зберігають великий потенціал і в плані туризму, і в плані їх вторинного використання. Якщо провести ревіталізацію цих об’єктів, тобто зберегти їхню затребуваність, дати їм друге життя, їхнє використання може бути різним. Головне, щоб вони збереглися як історико-культурні пам’ятки. А всередині них може бути абсолютно будь-яка ідея реалізована, починаючи від музею відповідного профілю з відтворенням елементів виробництва, особливо старовинних технологій на базі заводських об’єктів, — аж до використання будівель у будь-яких комерційних проектах. Це може бути і готель у старовинному стилі або ресторан зі своїм колоритом. Внутрішнє використання може бути різним — головне, зберегти об’єкт як такий. Дуже важливо, що в процесі ревіталізації історико-архітектурний пам’ятник отримає офіційний статус.
Простежити історичну долю об’єкта в динаміці — саме таку мету поставив Андрій Новосельський в одному зі своїх творчих проектів. З особливою увагою краєзнавець поставився до долі тих об’єктів, які формували вигляд Костянтинівки на різних етапах її біографії. На нашому сайті golos.com.ua наводимо деякі з творів фотохудожника і порівняємо їх зі світлинами минулого, тобто звернемося до історичної ретроспективи.
