«Надлюдина» пізньорадянського часу в героях і сюжетах сучасного роману, або Не «Кулінарними смаками єдиними...» у серйозній розмові про Голодомор

22 червня 2019 р. «Голос України» опублікував статтю Володимира Сергійчука «Про кулінарні смаки радянського кіно замість серйозної розмови про велику трагедію українства» з критикою: 1) позиції групи демографів, що їх останнім часом найчастіше презентують українські науковці Наталія Левчук, Олександр Гладун та американський дослідник Олег Воловина, стосовно демографічних втрат населення України від Голодомору 1932—1933 рр.; 2) достовірності факту голоду 1928—1929 рр. в Україні, який встановила директорка Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору (HREC in Ukraine) Людмила Гриневич у своїй монографії «Голод 1928—1929 у радянській Україні». — К.: Інститут історії України НАНУ, 2013. — 435 с.; 3) вибору оргкомітетом тематики проведеного у Києві 7—8 червня 2019 р. міжнародного наукового симпозіуму «Епоха Голодомору у мовній та концептуальній картинах світу».

Не будучи фахівцем у галузі демографії, залишу цю частину дискусії колегам; через відсутність будь-яких аргументів на користь спростування фактів, наведених у монографії Людмили Гриневич, цю тему теж залишу поза увагою, натомість детально зупинюся на тематичному наповненні форуму.

Узяти участь у міжнародному науковому симпозіумі «Епоха Голодомору у мовній та концептуальній картинах світу» (7—8 червня 2019 р., Київ) мене спонукала увага оргкомітету до розвитку міждисциплінарних студій з цієї проблематики. Окрім того, що оргкомітет має повне право обрати тематику форумів на власний розсуд, такі студії давно на часі. Це якісно новий — методологічно, тематично і фактографічно — напрям не лише голодоморних студій, а й досліджень усієї комуністичної цивілізації та наслідків її побудови для українців як політичної нації.

Доповіді колег — істориків, літературознавців, філософів — та плідні дискусії дали чимало матеріалу до роздумів та спонукали до написання серії статей з висвітленням мого дослідницького бачення шляхів і засобів, застосованих більшовиками, для перетворення Третього Рима на Третій Інтернаціонал. Зокрема, у царині боротьби з релігією, нищення церкви та залучення натомість літератури і літераторів до процесу створення для спролетаризованого і зденаціоналізованого суспільства політичних переконань, «історичних» спогадів, «пролетарської» культури та філософії і стилю повсякдення «будівника комунізму». Ба більше, симпозіум став нагодою запропонувати колегам до обговорення мій власний абсолютно новий концептуальний підхід до вивчення та аналізу радянського комуносоціалізму — розглядати його ще і як рукотворну цивілізацію-підроблених-Завітів.

Що, на мій погляд, слід розуміти під цивілізацією-підроблених-Завітів? Реалізацію успадкованого від літератури і богослов’я «Серебряного века» — звісно, так, як його зрозуміли більшовики, — Завіту-Культури-Революції, який мав прийти на зміну епосі Старого і Нового Завітів. Ніцшеанську ідею «надлюдини» російська література зрозуміла як можливість створити собі нового бога — Революцію. Поети та прозаїки «Серебряного века» від початку 1900-х рр. відчули оце ніцшеанське «Бог умер» як «богооставленність». Перебуваючи під впливом традиції російського апофатичного богослов’я і будучи відстороненими від політичного чину, вони узялися до літературного конструювання бога (богостроительства) та Нового Євангелія. Після 1905—1907 рр. стало зрозуміло, що новий бог — це революція, створена з ніцшеанських «семи демонів». Світові він виявиться з Росії, в іпостасі жорстокого виродка, ідіота, чиїм творінням («надлюдиною») постане шахрай і паразит. До початку Першої світової війни (1914—1918 рр.) рукотворний бог-Революція в іпостасі ідіота та «надлюдина» в іпостасі шахрая і злодія, а також образ митця, що беземоційно постає над добром і злом, перетворилися на основні сюжети російського роману.

Детальний аналіз російської та української літератур цього періоду, а також часів комуністичного будівництва — тема окремої розмови. У контексті заявленої теми зазначу лише таке. У 1918 р. комуністична революція остаточно вигнала з політики ідею Бога, а особистість «розжалувала» до маси. Комуністична цивілізація в межах СРСР творилася з претензією на здатність до саморозвитку блискавично — з 1917-го по 1939 р. Методами продукування законодавчих/підзаконних актів, застосування всеохопного державного терору, пропаганди, виховання, освіти та творенням специфічної культури (театр, плакат, література). Відкинувши Старий і Новий Завіти, Закон та Милосердя, комунізм приніс Завіт-Культури-Революції, за яким Революція створила «нову людину», «надлюдину» з новою філософією та стилем життя, творчості, звичайного робочого процесу.

Замість стати творцем і дати самому собі «своє добро і зло, самому бути своїм суддею і месником свого закону» радянська «надлюдина» мала бути абсолютно підконтрольною владі. Тобто позбавленою всієї приватної власності (від нерухомості та житла до авторських прав на інтелектуальний продукт чи мистецький витвір) та нормальних сімейних стосунків, а працювати мусила там і стільки, де цього потребувала держава. Незгодних позбавляли роботи, житла і ув’язнювали до концтабору (ҐУЛАҐу), застосовуючи покарання трудом, поєднане з «перековкой сознания». На невиправно незгодних чекали засоби впливу медичного та медично-педагогічного характеру, тобто започатковане у 1921 р. Феліксом Дзержинським за підтримки Володимира Лєніна примусове «лікування» у психіатричних лікарнях. Спеціальні статті з’явилися в Кримінальних кодексах РСФРР та УСРР відповідно у 1926 та 1927 рр.

Якщо за царату головним методом управління літературою і літераторами була гауптвахта, то Сталін поставив їх на службу режимові безпосередньо, вбудував у держслужбу. Якщо в часи «Вех» літератори найважливішою визнавали релігійність і домагалися увійти рівноправним партнером до політичного тандему держави і церкви, то тепер, перетворившись на робочу деталь державної машини, вони мусили дотримуватися партійності літератури. В іншому разі на них чекав ҐУЛАҐ або спецлікарня НКВС.

Після Жовтневого перевороту на місці Бога постав Вождь, він же — Інженер душ/Режисер-постановник масових театралізованих дійств, а «маси» відтепер мусили замість релігії спиратися на ідеологію та «залізну руку». До шахрая і злодія додався, сказати б, «офіційний», створюваний на партійне замовлення тип «надлюдини» серед різних рівнів влади — чекіст, партійний/комсомольський активіст, комнезамівець, безвірник. «Надлюдина праці» знайшла втілення в штучному, ієрархізованому ударницькому русі. Ударника та стаханівця як експериментальний зразок для наслідування влада створила для «великої зони ҐУЛАҐу» (промисловість, колгоспи, радгоспи). Для «малої» — просто ударника ґулаґівських фаланг чи рот тилоополчення, бо «колишні» не мали права на «високе» звання стаханівця.

Вождь/Режисер сам був позбавлений дару творчості, а тому потребував сонму літераторів і чужих текстів. Література (радянський ерзац церкви) досить швидко відрефлексувала, що комуністична цивілізація — безплідна. Але російська — санкціонувала нехристиянську «харизму» Йосипа Сталіна та канонізувала зло. Протягом 1929—1938 рр. Михайло Булгаков створив спеціально для нього євангеліє-від-сатани — роман «Мастер и Маргарита».

Українські поети та прозаїки від «заплітання гімнів червоному терору» (Василь Чумак, «Червоний заспів», 1919) досить швидко перейшли до «прокляття всім, хто звіром став» (Павло Тичина, «Замість сонетів і октав», 1920) та гасел «Геть від Москви!», «Відкрити всі вікна в Європу!» (1920-ті). Мало того, наприкінці 1920-х навіть так звані «офіційні» письменники вдаються до бунту на колінах і визнають у своїх творах, що примарна «загірна комуна» не варта була «убивства матері-України» (Микола Хвильовий, «Я—романтика», 1928). Комунізм, де б його не намагалися будувати силами російських більшовиків: у Європі, в Україні чи в Індії, — це катастрофа, а створена терором і літературно-мистецькою пропагандою радянська «надлюдина», свідомий чи з примусу «будівник комунізму» — «труп, що дихає» (Юрій Смолич, трилогія «Прекрасні катастрофи», 1928, 1930, 1933 («українська» частина трилогії).

Аналіз взаємовпливу історії радянського повсякдення на літературний процес і навпаки протягом усієї комуністичної епохи, окрім віддзеркалення форм еволюції радянської «надлюдини», дає змогу оприявити ще і вплив травматичного досвіду Голодомору на збереження українців як нації у ХХ ст. та перспективи національного розвитку у столітті ХХІ. У героях і сюжетах знакових для ХХІ ст. романів — Леонід Кононович «Тема для медитації», Сергій Сингаївський «Дорога на Асмару», Володимир Сердюк «Мистецтво вмирання» — віддзеркалено травматичний досвід Голодомору, його вплив на вітальність українців як нації.

Травма — наслідок шокуючих подій, які змінюють основи життя людини. Травматичний досвід репресій і Голодомору в Україні більшовики використали як «нульовий» цикл, основу і вектор руху, який об’єднує суму розрізнених дій. З одного боку, широкий спектр репресій мав залякати населення і спонукати до практично безоплатної, інтенсивної, на межі можливого праці, а з другого — створювався подібний до культу християнських святих культ «героїв революції» та «піонерів-героїв». У 1932—1933 рр. у пресі з’явилися статті про «піонерів — дозорців колгоспного врожаю», з 1934 р. — повноцінний культ вшанування пам’яті піонерів. Таким чином, спільнота «програмувалася» на ототожнення себе з реальним або уявним загиблим «героєм, мучеником», його родичами, свідками (реальними чи потенційними), з їхнім болем, консолідувалася цим «спільним болем», репресуючи в такий спосіб пам’ять про реальні події та особисті втрати там, де не вдається блокувати інформацію. Травма одночасно набувала статусу події, що змінила життя, та процесу, і починала в реальному часі моделювати ставлення до минулого, сприйняття сьогодення і майбутнього, вписуватися у повсякдення, ставати стилем життя, біографією та ідентичністю.

Сучасним письменникам вдалося блискуче «обжити простір німоти», сформований не лише шоковим станом жертв геноциду, а й кількома десятиліттями ретельного блокування інформації з боку влади для світу та всередині України, створенням для соціуму культури горя по-радянськи та русифікацією українців. Характерні особливості радянської «надлюдини», яку партія створювала застосуванням геноциду Голодом, спосіб і наслідки впливу посттравматичного стресового розладу (далі — ПТСР) на життя кількох поколінь, процес виходу з нього проявляється у метасюжетах сучасного українського роману всебічно і майже з історіографічною достовірністю. Літературне «озвучування» досвіду травми зробило можливим подолання згубних поколіннєвих проявів ПТСР.

Наприклад, Леонід Кононович у «Темі для медитації» (Львів: «Кальварія», 2004, 2006, 2014) серед іншого пропонує читачеві осмислити мотив помсти онуків тих, хто загинув чи пережив 1933-й, місцевим виконавцям Голодомору. Сам герой спочатку хлопчиком зазнав цькування з боку педколективу школи за обстоювання права говорити і мислити українською мовою, а пізніше — у київському університеті у 1970-х. Полишити навчання на третьому курсі його змусив арешт за читання і поширення літератури самвидаву. У 1967 р. для «перевиховання» незгодних та «буржуазних націоналістів» очільник КДБ СРСР запропонував розширити мережу спецлікарень до кількох сотень закладів по всьому СРСР. На долю головного героя «Теми», крім тюрми, випало отримати досвід річного примусового психіатричного «лікування» та поневірянь з тавром маргінала, без права інтелектуальної праці і надії на створення сім’ї після закінчення терміну ув’язнення.

Текст роману містить яскраві подорожі часовими пластами, від першої до останньої сторінки повертає героя і читача до подій 1933 р. Разом з українськими хліборобами переживається колективізація і Голодомор зі спробами позбавити їх разом із власністю й гідності; процес формування типу радянської «надлюдини» у жіночій іпостасі: сільських активісток 1930-х, чиїми руками Сталін відбирав селянський хліб, і комсомольських активісток 1970-х. Характерним є тип сексота КДБ у студентському середовищі. Це нащадок сільського активіста часів комуністичного будівництва, коли буквально за пару десятиліть зло втратило «хімічну чистоту»: окрім Йосипа Сталіна і Лаврентія Берії, на злочинців миттєво перетворювалися друзі та родичі. Через особисті причини однокласник і друг розправився з другом, ламаючи долю нашому герою та дівчині, у яку вони обидва закохані, руками спецслужби.

Вихід з ПТСР автор з перших рядків тексту передає блуканнями героя рідним селом, у мороці, на межі свідомого і підсвідомого, з витисканням з себе у третьому(!) поколінні містичного жаху, сформованого травматичним досвідом Голодомору в його бабусі. Символом очищення від цього жаху є видіння його прабабусь з відьомським даром і вогонь хатньої печі, що одночасно очищає, зігріває і дарує світло. З перших же рядків у тексті виразно постає і мотив перегляду безперечного слідування православній апофатичній богословській традиції у частині переходу від споглядання до дії. Замість помсти сільським активістам — виконавцям хлібозаготівельних планів, що у реальній біографії автора жили до початку 1990-х років, до героя приходить розуміння, що тільки він, попри захворювання на рак після поранення у війні на Балканах, залишився діяльним на руїнах постголодоморного українського села. Його ровесники практично спилися, навіть будучи власниками доволі успішного бізнесу. Щоб вижити, він мусив відпустити минуле, побороти рак, прийняти духовний спадок пращурів і найголовніше — повернути собі здатність любити.

У романі Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару» (Київ: «Кліо», 2016) зійшлися два горизонти досвіду. Комуністичне будівництво в Ефіопії з використанням голоду (загинуло від 500 до 1 200 тис. осіб) для упокорення суспільства (автор перебував там у 1984—1987 рр.) і вмираюча радянська цивілізація. Головні герої — киянин Андрій Волинський, військовий перекладач, нащадок тих, хто пережив 1933-й, маргіналізацію села і селян, витіснення української мови як «петлюрівської», та москвич, кадебіст Ельдар Нефьодов, син «ворога народу», що на середину 1980-х після відрядження до Афганістану встиг стати «новим русскім», предтечею «русского міра» в Україні. Обидва чоловічі образи — уособлення жертв комуністичного будівництва.

Офіцер КДБ Ельдар — яскравий приклад свідомого зрощення, такого собі самосинкретизму ідентичностей жертви і ката. Причому я-ката в ньому абсолютно поглинуло я-жертви. Убити, якщо це «в інтересах держави» чи в його власних, — для Ельдара не становить проблеми. Для нього, як і для співробітників ВУЧК—ДПУ—НКВС 1920—1930-х рр., це звичайна чекістська «робота». Використовувати ресурси держави як засіб для власного збагачення, не гребуючи торгівлею наркотиками чи зброєю, для нього не просто буденна річ, а право «надлюдини», наділеної владними і фінансовими можливостями. Свідоме переродження жертви на ката та паразитичне накопичення статків, принагідна демонстрація своєї приналежності до сильної влади — це власне і є для Ельдара способом подолати ПТСР.

Для нього «голод та війна — аварійні клапани цивілізації». Тому й не стримує роздратування від усвідомлення, що червоній імперії не вдалося відібрати в українців гідність такою мірою, щоб вони, після Голодомору «орали собі любісінько, співали про Галю й кохання», дякували за «подаровану» комуністами індустріалізацію, «онімілу» українську мову та повсюдний кадебістський контроль за письменниками з ризиком для них опинитися в спецзакладі, де «гуманна» радянська медицина лікувала «буржуазний націоналізм» галоперидолом. Чи не найбільше роздратування кадебіста-москвича викликає Андрієва шляхетність, гідність, внутрішня сила і сміливість йти проти течії, він класифікує ці його якості як «бандерівщину»: «Крок на захід від Києва — уже камінь за пазухою. На Волині — волина... В Карпатах — МҐ-34... А ще погорда, суко. О-о, яка погорда...» Тут видається, що характеристика «колонія за своїм розвитком стоїть вище від колонізатора», стосується не так «домашньої» розмови про Ефіопія vs Еритрея, як прихованого за нею латентного протистояння Україна vs Росія.

Те, що Андрій перебуває в стані посттравматичного заціпеніння, читач відчуває вже з перших сторінок роману. Простір у тексті залитий сонцем: Миколаїв, палуба круїзного лайнера «Шота Руставелі», на якому Міністерство оборони СРСР відрядило військовиків до Ефіопії з місією допомоги голодуючому населенню, Стамбул та Айя-Софія за його бортом, води Суецького каналу та порт Асеб на ефіопському березі. Але це — нежиттєдайне сонце, і Андрій дуже швидко відчув, чому так. Голод. Влаштований урядом Менгісту Хайле Маріама у боротьбі за побудову комунізму за сталінським «Кратким курсом истории ВКП(б)» і за сприяння СРСР.

Автор через Андрія, як свідок, ділиться досвідом очевидця свідомого творення голоду комуністами. Досвідом, який колись пережили українці в 1933-му. Тут і брехлива радянська преса в особі кореспондентів газети «Правда» та журналу «Проблемы мира и социализма», і расистське ставлення до голодуючого населення з боку радянських військових, і використання хліба як зброї, і безжалісне переселення ледь живих еритрейських селян до побудованих на кошти уряду селищ на кшталт радянських міст-садів 1930-х рр. З одного боку — це позбавлення повстанців підтримки селян, з другого — повний контроль за тими, хто виживе: їжу, житло, роботу і навіть хатнє начиння дала комуністична держава. Будівництво чергового селища для переселенців з Еритреї до «раю» соціалістичної Ефіопії, «вдячність» напівживих місцевих Радянському Союзу за «допомогу» московські журналісти документували, вимагаючи від ефіопів «забезпечити ентузіазм мас» у кадрі. Забезпечили: місцева міліція зібрала виснажених апатичних селян — здебільшого жінок — на мітинг та лише потому дозволила їм на камеру розвантажувати з радянських ЗІЛів мішки з канадійським зерном.

Усвідомити аналогію між голодом в Ефіопії та Голодомором в Україні, його наслідки, з якими стикався серед родичів, друзів чи колег, Андрієві вдалося не відразу. Однак автор передав процес виходу людини з ПТСР і переходу до активного життя через зустріч з українцями з канадійської діаспори самим ритмом тексту. Це «обживання простору німоти» від моменту виходу за кордон і «залізну завісу» СРСР відчувається мало не на рівні вібрації рядків. Воно бринить на таких частотах, що вухо не здатне вловити, але розносить резонансом посттравматичний анабіоз і герою, і автору з читачем. Від слів українки з Торонто Раї «це Голодомор, нам про таке розповідають у школі» Андрія охопило «дивне відчуття. Ніби хтось занурив йому в нутрощі руку й поворушив там пальцями».

Їдучи військовим перекладачем до начебто «мирної» Ефіопії, хоча й з примусу, Андрій сподівався здійснити мрію всіх радянських людей: заробити за час відрядження достатню кількість валюти (у так званих «чеках»), щоб придбати власне житло. Квартира хоча й була б максимально можливого для молодої радянської сім’ї двокімнатного формату, але на неї не довелося б кілька десятиліть чекати в державній черзі за місцем роботи. Що роблять радянські військові в закордонних «мирних місіях», якою ціною йому доведеться заробляти на власне житло, він зрозумів, лише опинившись серед голодуючих ефіопських селян і працівників міжнародної місії допомоги.

Насамкінець — роман у новелах Володимира Сердюка «Мистецтво вмирання» (Київ: Санченко: Електрокнига, 2019) — це своєрідна одіссея українця Далеким Сходом СРСР кінця 1980-х рр. У ньому сфокусувалися всі риси «будівника комунізму» пізньорадянського часу: на роботі і в побуті він схожий на «зацькованого пса з впалими боками, який огризається на всіх». Атомізований індивід без дому, без родини, без мети, без бажань, без мрій, без співчуття і болю у стані анабіозу все ж чіпляється за життя як вміє, а тому практично безперервно подорожує одночасно часовими пластами власної і колективної пам’яті та далекосхідними просторами.

Це подорож Одіссея без Ітаки, Одіссея, якому нікуди повертатися. Його життя — блукання безмежними просторами безплідної території цивілізації-підроблених-Завітів коротко і змістовно передає лауреат Всесоюзного фестивалю «Песня-72»: «Мой адрес не дом и не улица/ Мой адрес — Советский Союз». Цьому втіленню «надлюдини» пізньорадянського зразка не просто нікуди повертатися — герой не відчуває бажання цього робити: він не прагне мати і облаштувати власне житло, набути матеріальних статків, створити сім’ю чи здобути освіту і реалізуватися у професії, бо усе його життя «сегодня не личное главное, а сводки рабочего дня». Він — перекотиполе на руїнах комуністичної цивілізації, що на Далекому Сході СРСР наприкінці 1980-х встигла перетворитися на клоаку.

У своїй одіссеї герой одночасно є старим і молодим, живим і мертвим, «пошматованим зсередини». Точний діагноз цієї «пошматованості» свого часу встановив у щоденниковому запису від 1924 р. Сергій Єфремов: «Виїли з людей душу. Натомість нічого не дали». Володимир Сердюк передає цю метафору в одній з новел як одночасне усвідомлення героєм беземоційного відчуття живого процесу поглинання його підсвідомості зрощеною ідентичністю жертви і ката. Це живий відгомін процесу перетворення СРСР на наддержаву методом організації системи таборів ҐУЛАҐу. Беземоційне усвідомлення, як через тіло і розум героя ця гібридна ідентичність виявляє рефлекторну чинність у соціумі безпомилковим впізнаванням жертв, що їх можна безкарно зґвалтувати, як концтабірна практика «колимського трамваю» перетворилася на нормальну практику повсякдення. Герой фіксує це як прояв такого собі самосинкретизму, що проявився невідомо звідки, мов би без причин і витоків. Насправді причиною є те, що він — з покоління нащадків тих, на чиє життя припав згаданий процес втрати злом «хімічної чистоти». Однак, через стан анабіозу — спочатку від часу до часу, а ближче до фіналу дедалі наполегливіше — пробивається калейдоскопічна послідовність спогадів про досвід голоду та репресій за участь в УПА, про репресії за сміливість говорити і мислити рідною мовою (спочатку на Західній Україні у до- та повоєнні роки, а потім — наприкінці 1980-х — на Далекому Сході). Через анабіоз від часу до часу проривається і усвідомлення, що «вступ до партії — договір, скріплений кров’ю» і він його жодного разу не підписує.

Так само, як і згаданим вище письменникам, авторові «Мистецтва вмирання» вдається показати наживо процес виходу людської психіки з ПТСР через майже позасвідоме збереження власної гідності, рідної мови, здатності любити. Спираючись на ці три підвалини, герой з новели в новелу чіпляється за життя на чистому інстинкті. Спогад, що колись любив і втратив кохану, але мусить її відшукати на цьому світі чи в засвітах.

«Обживання зони німоти», оприявлення світу в українському слові у внутрішніх мисленнєвих формах, опритомнення і повернення здатності до слово- та світотворення у рідній мові. Нарешті — розкидане по різних новелах усвідомлення героєм того, що попри всі засоби цивілізація-підроблених-Завітів так і не спромоглася остаточно відібрати в нього гідність: «Хочеш їсти — будеш красти... Ти втрачаєш гідність, бо жебраєш». На чистому інстинкті цей «фауст» пізньорадянського часу не лише утримується від остаточного звиродніння, чіпляючись за власну гідність Людини — «у мене був паспорт, я був людиною», а й виявляє непереможну вітальність українця: «Ми досить стара нація, щоб уже почати аналізувати своє минуле, а аналізуючи, почати проживати історію знову».

Романи вийшли в різні роки — Л. Кононович «Тема для медитації», 2004; С. Сингаївський «Дорога на Асмару», 2016; В. Сердюк «Мистецтво вмирання», 2019, але метасюжети, пов’язані з «проговоренням» досвіду Голодомору в Україні, подолання травматичних наслідків, відбудова і комфортне облаштування власного дому, а ширше — всієї України — є універсальною основою цих творів. Відтепер вони працюють в українському та світовому культурному просторі, допомагаючи нам «відновити розбиті форми з самих себе», а світові будучи пересторогою, щоб «ніколи знову».

Тетяна ЄВСЄЄВА,

старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ,

кандидат історичних наук.