Теми ефективного використання земель сільськогосподарського призначення, їх збереження для майбутніх поколінь для забезпечення населення планети якісними продуктами харчування є актуальними завжди. Про це ми ведемо бесіду із Олександром Іващенком (на знімку), знаним науковцем, академіком Національної академії аграрних наук України.
— Почнімо з головного: чи є у нашої землі господар?
— На жаль, мушу сказати, що справжнього немає. Переживши радянську епоху, коли у людей почуття господаря цілеспрямовано руйнували, ми занурилися у псевдоринкову стихію. Спритні люди енергійно зайнялися «прихватизацією» народного добра, у тому числі й землі. Сьогодні маємо аграрних лордів, що вхопили сотні тисяч гектарів родючих земель, і, відповідно — мільйони пенсіонерів зі своїми клаптиками, які необхідно здавати в оренду. Багатий орендатор дивиться на землю-годувальницю лише як на засіб отримання власних прибутків. Йому не болить, що на території тривають активні ерозійні процеси, що охопили понад 43% загальних площ орних земель країни.
А дрібному власнику, позбавленому доступу до ресурсів, навіть за бажання складно конкурувати з цими земельними лордами.
— А як реагує держава на таку ситуацію?
На державному рівні нікого по-справжньому не турбує постійне падіння вмісту гумусу в орному шарі, зниження родючості ґрунтів. Протягом останніх десятиліть Міністерство аграрної політики і продовольства України віддає перевагу, передусім, торговельним оцінкам галузі: який валовий збір кукурудзи чи пшениці і скільки насіння ріпаку чи соняшникової олії цього року можна буде продати на експорт. Підхід бізнесово-комерційний, а не державницький. Лунають горді рапорти: «Продали на експорт стільки-то десятків мільйонів тонн зерна кукурудзи, пшениці, ячменю, сої тощо. Країна на першому чи на третьому місці у світі за обсягом експорту». Вибирають найпростіший і неефективний для суспільства шлях — продають сировину на експорт. До того ж переважно зарубіжним зерновим трейдерам, яким державні та соціальні інтереси країни просто чужі.
А як переробляють сировину, як отримують додаткову вартість, як формують нові робочі місця на селі і яку здійснюють соціальну політику — це нікого не хвилює.
Не розумію, чому турки успішно торгують на світовому ринку борошном, а ми вдома не здатні спромогтися розмолоти власне зерно, бо торгуємо ним як сировиною? Чому на експорт іде майже весь обсяг валового збору насіння ріпаку, а не продукти його переробки, які значно дорожчі? Якісна вітчизняна соняшникова олія іде на експорт як сировина, її успішно купують, фасують і продають за вищою ціною ті самі розумні турки? Невже пляшка для фасування олії вдома є непереборною проблемою, яку досі не можуть розв’язати експортери?
Виникає сумнів у результативності і професійних здібностях персоналу вітчизняних відомств, що працюють на зовнішньому ринку.
— Ви вважаєте, що структура українського експорту має бути дещо іншою?
— А хіба не так? Голландці щороку отримують від експорту аграрної продукції понад 100 мільярдів доларів. Порівняємо з вартістю вітчизняного експорту аграрного сектора економіки. Результати невтішні. Звідки такі суми прибутків у голландців? Секрету немає: вони не торгують сировиною! Що є в структурі їх аграрного експорту? Все те, що заслуговує на споживання і застосування: якісні сири, молочні, м’ясні продукти, насіння, саджанці, продукція біотехнологічних центрів.
У Нідерландах немає чорноземів. Корми вирощують на осушеному морському дні. Невже виробництво якісної тваринницької продукції та її переробка у них дешевша, ніж у нас? Але вони успішні на ринку, а нас з нашими продуктами переробки на ринку немає — ні на внутрішньому, ні на зовнішньому.
— Добре, голландці успішні, але що робити нам? Як досягти такого успіху? Ми маємо вітчизняні зерно, ріпак, сою, інші види кормів, проте у нас тваринництво чомусь непопулярне.
— Мабуть, не від надлишку бізнесового розуму в державних мужів українці мають пити халтурне молоко з китайського порошку, їсти «молоковмісні продукти» з пальмовою олією...
На жаль, ніхто з людей влади у країні і не докладає реальних зусиль, щоб зробити вітчизняний ринок цивілізованим... Здається, все просто: для початку треба мати стандарти і забезпечити контроль за їх дотриманням. І тоді наше тваринництво матиме хоча б перспективи.
А поки що повний спокій в органах влади, хоча вітчизняне тваринництво на межі зникнення. Кому це вигідно, запитаєте... Нечистоплотним бізнесменам це вигідно: український споживач нікуди не дінеться — купить те, що продають...
Але ситуація може дуже різко змінитися. Дуже різко, якщо врахувати, яких обертів можуть набрати євроінтеграційні процеси. Власне, чого ми і хочемо. Та до цього треба добре готуватися.
— Отже, проблема не тільки в якості землі?
— Маєте рацію. У фінів земля не краща за нашу, проте аграрний сектор економіки дуже успішний. Їхній успіх визначається суспільством, правилами життя, законами, неухильним їх дотриманням абсолютною більшістю громадян. І, безумовно, владою.
А ще і голландці, і фіни не цураються власної аграрної науки і всіляко сприяють її розвитку.
Не може бути і мови про ігнорування результатів напрацювань надзвичайно авторитетного у Європі голландського аграрного наукового центру у Вагенінгені. Державні і приватні структури сприяють швидкому і широкому впровадженню напрацювань науковців у виробництво. Щедре фінансування аграрної науки в Нідерландах, яке було протягом останніх 400 (!) років, триває і нині: фінансова підтримка науки тут становить понад 8% ВВП країни.
— А що ми маємо в Україні?
— Враховуючи, що за часи незалежності вітчизняна наука, у тому числі й аграрна, жодного року під керівництвом різних урядів не отримала фінансування навіть на рівні 0,5% ВВП (реально було лише 0,26—0,39%), запитання на високому державному рівні до вітчизняних науковців про кількість отриманих Нобелівських премій можна розцінювати як не дуже тактовний жарт.
Ще одна проблема. Світоглядна. Наукові рекомендації і поради в Україні просто ігноруються. Вони, з точки зору виробників, чомусь нібито не відповідають вимогам часу. А, головне, їхнім власним уявленням про шлях до успіху. От і засіваємо понад 5 млн. га кукурудзи, майже таку само площу соняшника, на поливних землях по 5—8 років беззмінно висіваємо сою... Бо треба заробляти!!!
— То, виходять, що для таких горе-господарів немає значення, що буде далі із землею?
— Про що ви кажете? Доходить до того, що вже навіть не засівають поля, а лише збирають комбайнами врожай падалиці та падалиці по падалиці соняшника. Такими «новинками» «збагачують» агрономічний досвід орендарі орних земель на півдні та сході країни. Урожай таких угідь невеликий: 3—7 центнерів насіння з кожного гектара, проте і затрат фактично жодних. Вигідно.
Що буде з землею за такої «агротехніки і турботи» — орендареві байдуже! Візьме в оренду землю в іншому місці. Виснажену і спаплюжену площу просто залишить власникам паїв. У гонитві за заробітками горе-господарі свідомо відмовляються від науково обґрунтованих сівозмін і різних наукових рекомендацій. Науковці, бач, «відстали» від розуміння аграріїв і, взагалі, лише заважають своїми порадами. Можна заробити більше грошей і без них. Вони тепер дивитимуться й орієнтуватимуться на Захід, там є сучасна наука. Наука там справді є. Є там і чіткий порядок у користуванні землею, а також контроль за балансом поживних речовин і рівнем родючості ґрунту.
— У чому суть такого порядку?
— Поясню на прикладі. У США, Франції застосування тонни діючих речовин мінеральних добрив забезпечує формування приросту врожаю 36—37 тонн зерна.
В Україні, де часто наукові рекомендації виробники ігнорують і їх не дотримуються, відповідно отримують приріст до 14 тонн зерна.
За використання тонни сполук азоту збільшення зерна становить: у Франції 21,2 тонни, у ФРН — 20,3, в Україні — «аж» 11,1 тонни. Зате в нас на орних землях кожен сам собі господар і може застосовувати мінеральні добрива так, як сам того бажає.
Інший приклад. У ФРН без відповідної агрономічної освіти і чіткого виконання наукових рекомендацій власник не має права господарювати на орних землях. В Україні хто має гроші і землю, той усім і розпоряджається. Великі агрохолдинги взагалі є територіями, де діє власна влада й агрономічні закони. Їм ніхто не указ.
— І все-таки що робити? Як змінити ситуацію в Україні на краще?
Передусім створити у країні чіткий, прозорий та ефективний механізм впровадження наукових розробок і стимулювання таких зусиль. Так, як у Канаді, Нідерландах, США... Там інноваційний шлях розвитку сільського господарства не тільки декларується, а й підтримується. Підтримується і сама наука, і система впровадження новацій, відома у нас як система сільськогосподарського дорадництва...
У нашій країні нині діє принцип: сам розробив — сам і впроваджуй. За які кошти здійснювати впровадження, панове чиновники? У науковця середня заробітна плата на 400 гривень нижча від середньої по країні! Вдумайтеся!!!
Не будемо вже казати про затрати на просування наукових розробок, рекламу та іншу діяльність на ринку.
А підприємець, навіть якщо й має кошти, навряд чи ризикуватиме власними коштами на впровадження чогось нового. Ось і вся система вітчизняного впровадження наукових розробок.
Інша річ — зарубіжні фірми, що торгують, наприклад, насінням. Тут і реклама, і «індивідуальна робота» з відповідними державними чиновниками, від яких залежить наявність «зеленого світла» на ринку, тут і сучасний маркетинг з менеджментом. На всі етапи впровадження у країні фірми виділяють потужні кошти. Ринок реалізації насіння всі затрати поверне сторицею.
Але де тоді буде українське насіння?! Що буде з українськими насіннєвими організаціями?!
— Ви — академік-секретар відділення рослинництва Національної академії аграрних наук України. За цикл наукових праць «Розробка та впровадження екологічно безпечних технологій боротьби з бур’янами» стали лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки. Як застосовуються сьогодні екологічно безпечні технології? Які тут загрози?
— Сучасні реалії дикого ринку... Інколи на південному сході країни орендарі засівають від 30% до 60% площ орних земель саме насінням соняшника. Результат — розмножили небезпечну рослину-паразита — вовчка, який істотно зменшує і так низькі врожаї.
Посіви сої, особливо на поливних землях без сівозміни, перетворюються на розплідники рослиноїдних кліщів і хвороб-бактеріозів. Навіть проведення 7—8 обприскувань акарицидами для захисту від кліщів не допомагає отримати високі урожаї сої.
У господарствах зі зруйнованими сівозмінами немає нормальних попередників для сівби озимих культур.
Сучасні орендарі земель відмовляються від сівозмін для отримання більших прибутків. Проте такий виграш віртуальний. Якщо вдалося один рік, то на наступний буде недобір урожаю комерційних культур і відповідно — падіння прибутків.
Досвід тисячоліть практики землеробства беззаперечно доводить, що раціональним є чергування посівів у часі і просторі: сівозміна є цінним надбанням, яке не втратило свого значення і сьогодні.
Науковими дослідженнями у різних ґрунтово-кліматичних зонах країни об’єктивно доведено, що посіви соняшника не повинні повертатися на ті самі площі раніше 6 років, сої 3—4 років, цукрових буряків — 4 років. Справжній господар землі, дбаючи про майбутнє, так і робить шляхом сівозміни.
Виникла гостра проблема в степу і лісостепу на посівах озимих колосових культур: масовий шкідник — хлібний турун (жужелиця) майже зникає з полів за умови дотримання сівозміни і відмови від розміщення посівів озимої пшениці по стерньових попередниках.
За дотримання науково обґрунтованих сівозмін немає проблем і з рослиноїдними кліщами і бактеріозами на посівах сої, зникає загроза пізнього «коренеїду» сходів на посівах буряків цукрових.
— Ви хочете сказати, що дотримання сівозмін — це додатковий прибуток? Тоді чому цього не розуміють аграрії-практики?
— Абсолютно правильно: прибуток від посівів з використанням науково обґрунтованих сівозмін стає стабільнішим. Так, вирощування культур у господарстві має бути рентабельним. Та господарство може реально заробляти кошти на реалізації урожаю 5—8 культур, а не однієї. Якщо навіть відбувається значне коливання на ринку закупівельних цін, то у фінансовій площині катастрофи немає. Недобір з продажем урожаю однієї культури буде перекрито реалізацією і прибутками від інших культур. Зате коли культура у господарстві одна, обвал ціни на неї — це фінансова катастрофа. Виходить, що сівозміни таки потрібні й у фінансовій площині!
У західних країнах сівозміни запроваджено на 100% площ орних земель. Діяльність виробників чітко регламентовано відповідно до рекомендацій аграрної науки.
Наприклад, у США показник впровадження сівозмін на всій площі орних земель становить понад 80%. Ось така статистика!
У другій половині 1930-х років — після екологічної катастрофи Великих рівнин — президент США Франклін Делано Рузвельт висловив мудру думку: «Народ, що не береже свою землю, знищує своє майбутнє». Цей вислів справедливий і для нашої країни сьогодні.
Засновник агрохімії Юстас фон Лібіх ще на початку XІX століття відкрив «закон повернення»: «Поверни землі те, що взяв у неї з урожаєм, або не розраховуй отримати стільки ж у майбутньому».
Якщо ми бажаємо мати високопродуктивне сільське господарство не лише сьогодні, а й у майбутньому, то всьому аграрному сектору економіки країни, всьому суспільству і державі необхідно повернутися обличчям до проблем орних земель і збереження рівня їхньої родючості.
Країні вкрай необхідна відповідна законодавча база й ефективний державний та місцевий контроль за станом і здоров’ям орних земель, активністю ерозійних процесів, балансом поживних речовин і особливо гумусу, лісовою, хімічною і водною меліорацією, впровадженням і дотриманням науково обґрунтованих зональних сівозмін, господарським і дбайливим ставленням до землі, що нас годує. За добре ставлення до неї вона, згідно з об’єктивними законами природи, завжди сторицею віддячить нам і наступним поколінням.
— А якщо говорити прагматично, мовою цифр...
— Хай буде так, мовою цифр. Якщо зміниться відношення влади до науки... Якщо влада... Та ні не так! Треба, щоб суспільство загалом зрозуміло, що наука є головним рушієм змін, запорукою суспільного успіху. Тоді буде у нас належна політика, належна підтримка науки. І від влади, і від бізнесу...
Але не будемо поки що заглядати у майбутнє, хоча це чи не найголовніше завдання науки.
Отже, мовою цифр: за умови реального і комплексного впровадження у виробництво наукових напрацювань лише науковців системи НААН тільки за останні 15 років сучасні показники роботи аграрного сектора економіки країни можна подвоїти. І це цілком реально зробити вже за короткий період часу.
