Тема статті може викликати заперечення та іншу точку зору з боку вчених, котрі досліджують проблеми адміністративно-правової реформи та адміністративного судочинства, які повинні орієнтуватися на реформу правосуддя відповідно до змін, внесених у 2016 році до Конституції України. Адже надалі залишається низькою довіра до органів правосуддя за умов зростання ролі судового взагалі та конституційного контролю, зокрема, за актами органів владних повноважень у нашій державі. Економічна діяльність, як ніколи, потребує введення режиму ефективності гарантій та подальшого правового регулювання в сфері забезпечення інвестиційних проектів та реального розширення захисту інвестиційного капіталу, який належить національним та зарубіжним інвесторам. Наявним підтвердженням того, як мало уваги до виправлення ситуації неконкретності та слабкого «стимулюючого» законодавства, є звуження законодавчих засобів захисту прав суб’єктів права інтелектуальної власності та інвесторів, на що повинна бути сконцентрована діяльність держави в особі органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Отже, на порядку денному законодавця має бути вкрай актуальне введення всіх засобів концентрованої уваги до стану захисного судового режиму для тих, хто має інвестувати капітали, нові технології, економічні проекти та ресурси з метою змінювати українську економіку.

Причини

Цілком справедливо починати наукові дискусії з аналізу причин такого становища інвесторів та суб’єктів господарської діяльності, коли завдання управлінських структур, існуючої законодавчої бази, зокрема, в сфері створення та правозастосування надійного правового механізму в сфері охорони майнових прав наявних та майбутніх інвесторів є сьогодні пріоритетним і важливим, як і для всіх суб’єктів господарювання. У правозастосуванні вже вкорінився один із постулатів, сутність якого означає, що державному органу або посадовій особі заборонено все, що не дозволено законом, особливо застосовувати обмеження у сфері інвестування в економіку інтелектуальних продуктів «ноу-хау». Особливо це застереження передбачає виконання завдань конкретизації правопорядку для створення сприятливого «клімату» заохочення нерезидентів господарської діяльності. Наведений постулат швидше вказує на неіснуючий правопорядок у державі, оскільки в реаліях вона мало переймається необхідністю застосування звуження обмежувальних заходів, коли потрібна спеціальна державна інвестиційна політика в  «інвентаризації» і запровадженні обмежень, узгоджень, заборон, подоланні управлінського бюрократизму, свавілля різного виду публічних органів у центрі та на місцях.

Для ілюстрації рейдерства права власників Коростишівської РСС та інвесторів протиправного позбавлення суддею Терлецькою-Байдюк господарського суду Житомирської області права володіння райспоживспілкою облаштованим ринком було рішення депутатів міськради міста Коростишева про заволодіння асфальтовим покриттям ринку та взяття на цій підставі на свій баланс майнового комплексу ринку, що й було підтверджено Рівненським апеляційним господарським судом.

Окремо слід вказати на негативну судову практику, яка вже доволі часто виходить за межі конституційних критеріїв дотримання правопорядку і зняття перешкод у сфері залучення і стимулювання інвестицій. Для ілюстрації наведемо приклад, коли автори статті — депутат Київради А. Шаповал та професор Д. Кушерець (газета «Голос України» від 15 червня 2019 року) ставлять питання про тринадцятирічну судову тяганину за право оренди в м. Києві приміщення для «Університету сучасних знань», в яке були спрямовані інвестиційні ресурси. В багатьох випадках органи правосуддя стають розпорядниками навіть майнових прав інвестиційних компаній, що взагалі неприпустимо, втручаючись у кадрову політику Національного банку України. Так, за повідомленням багатьох ЗМІ, в 2019 році суддя Баришівського райсуду Київської області позбавив ліцензії та заборонив своїм рішенням використання повітряного простору компанії Лоукосту «SkyUp» (суддя Литвиненко), а інший суддя — Коваленко з цього самого місцевого суду заборонив заступнику голови правління НБУ Н. Рожковій виконувати її посадові функції. Хіба це не зловживання своїми повноваженнями судді, як зафіксували ці факти ЗМІ, коли виконується чиясь воля, схиляючи суддів ігнорувати чинне законодавство? Сучасне адміністративне право не уявляє собі можливості запроваджувати методи «поліцейського права», що суперечить природі українського судочинства.

Криза

Є необхідність знайти науково обґрунтовані відповіді з питань кризової ситуації судової влади. Безперечно, ця тема сьогодні одна з гостро соціальних у суспільному рейтингу недовіри і невдоволення діяльністю суддів, які користуються новим «реформованим» статусом влади. Йдеться про пряму залежність від вкрай низького авторитету судової практики серед громадян-підприємців, юридичних осіб — господарюючих суб’єктів. Чим це викликано?

Насамперед від власне судової влади та корпусу суддів безпосередньо залежить справедливе правосуддя, щоб змінити клімат недовіри власників інвестицій, з якими прийшли або можуть прийти в Україну зацікавлені суб’єкти майнових прав (національні та зарубіжні інвестори). Не кращим чином виглядають і сучасні проекти законодавця для введення нових підходів у здійсненні заходів поліпшення інвестиційного «клімату» в Україні. Якщо звернутися до аналізу розроблених у Верховній Раді України заходів згідно з Постановою від 4 червня 2015 року №509-VIII «Про план законодавчого забезпечення реформ в Україні» в розділі IV передбачена «Інвестиційно-інноваційна політика». В цьому розділі «вражає» масштабність проблем, які передбачають заходи їх вирішення.

У цьому розділі передбачені 19 важливих напрямів і щодо внесення системних змін до законодавчих актів України відносно державної підтримки інвестиційної діяльності шляхом удосконалення механізму надання державних гарантій і багато інших стосовно участі малого й середнього бізнесу в інноваційних програмах, зокрема, забезпечення протягом одного року заміни існуючої системи регулювання підприємницької діяльності на європейську та багато інших важливих завдань. Але й досі, з 2015 року, ніяких практичних зрушень у виконанні спільних для коаліції завдань не виявлено, адже парламентські комітети залишили без уваги цей важливий циркуляр сприяння інвесторам.

Спочатку з’ясуємо, на які ключові проблеми важливо звернути увагу, на що вказує реальність застосування правових режимів, які склалися через нормативний порядок і суперечать інтересам інвесторів, котрі перебувають у прямій залежності від органів виконавчої влади і «агресивних» на свою користь органів місцевого самоврядування? Аналіз правового режиму, визначеного законодавством, підтверджує, що тенденція співвідношення нормативно введених дозволів та обмежень для інвесторів з кожним новим законом, змінами правового регулювання збільшується.

На практиці вже склався стереотип, що управлінська недооцінка політики сприяння інвестуванню для інвесторів позначається в тому, що їм не надаються пріоритети в дозволах отримувати від вкладених ресурсів законні прибутки, а договірні умови гарантій майнових прав, як правило, перетворюють суб’єктів інвестування капіталу на найслабкішу сторону договірного права. Якщо оцінити ретроспективу усунення на державному рівні дозвільних, банківсько-фінансових, податкових та інших перепон, то залишається без покращення, тобто не усувається, а продовжує діяти штучне стримування, а правовідносини публічно-правового характеру вказують на переважно негативні рішення судів проти осіб, які змушені звертатися до них щодо захисту проти порушень або бездіяльності апарату управління. Про це може свідчити той факт, що минули роки, поки держава спромоглася звернути увагу на підвищення захисту іноземних інвестицій, коли Законом України від 16 березня 2006 року №1547 була ратифікована Вашингтонська конвенція 1965 року, яка стосується порядку вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами. Наступний приклад стосується 31 травня 2016 року, коли з метою спрощення порядку залучення іноземних інвесторів і зниження рівня корупції при їх державній реєстрації тільки 31 травня 2016 року прийнято Закон України №1390-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо скасування обов’язковості державної реєстрації іноземних інвестицій». Стосовно судового захисту авторських прав фізичних осіб навіть важко моделювати ситуацію, яка в указаній постанові Верховної Ради України не знайшла належного розуміння щодо розв’язання важливих проблем. Перелік запізнілого реагування законодавцем на міжнародно-правові вимоги (стандарти) сприяння інвесторам можна продовжити.

Для об’єктивного критичного ставлення до судової системи, яка начебто пройшла в Україні етап чергової конституційно-правової реформи 2016 року, слід відзначити, що невиправленими залишаються ті ж проблеми в здобутті суддями суспільної довіри до здатності неупереджено виконувати свої функції, коли це стосується спорів інвестиційної сфери, яка охоплюється національним правопорядком.

Характерною особливістю конституційного правопорядку в Україні є діяльність органів судової влади за принципом «розділеного правосуддя», коли Конституційний Суд України входить до судової влади як «синонім» верховенства права, а система правосуддя має галузеву спеціалізацію у правозастосуванні при вирішенні правових спорів. Юрисдикція суддів загальної системи підпорядковується загальним законам держави, але Конституція України в матеріальному розумінні швидше розглядається як сукупність принципів і цінностей, які зв’язують державу і суспільство, залишаючи інвесторів — юридичних і фізичних осіб без реальної підтримки в сфері економічних та господарських відносин. Про цю обставину можна стверджувати, якщо проаналізувати правові механізми, які декларативно проголошують інструменти захисту, а насправді збільшується питома вага негативних рішень проти спорів публічних органів проти інвесторів, і це становить у 2018 році, за даними статистики, в місцевих судах у кількості понад 800 розглянутих справ.

Судова практика свідчить, що державна політика по відношенню до інвесторів, які перебувають в умовах застосування законів прийняття рішень органами виконавчої влади (посадовими особами), відбувається за статусом широкої компетенції та власної дискреції. Суб’єкти публічної влади практично уникають проводити інвестиційну державну політику заохочення щодо привабливості та сприяння залученню інвесторів при дотриманні принципу правової визначеності законів як умови їх стабільності і гарантії у сфері господарювання.

Ризики

Підкреслюючи як важливу проблему — державну підтримку і судовий захист прав інвесторів, слід звернути увагу на ризики і непередбачувані негативні наслідки, котрі виходять як від органів публічної влади та їх посадових осіб, але, й для об’єктивності зазначимо, і від законодавця. Достатньо звернутися до Закону України «Про санкції» від 14.08.2014 року, коли його застосування відображає прямий зв’язок обмежень із санкціями. Обмеження діють уже на першій стадії здійснення прав інвесторів та належного реагування з боку публічної влади, а санкції застосовуються лише у випадках порушень приписів цивільного та господарського законодавства. Обмеження і санкції діють шляхом ускладнення здійснення прав інвесторами, утисками на обіг кредитних ресурсів. Якщо всі інші підстави застосування правового режиму обмежень розглядати в загальному розумінні механізму правового регулювання між інвесторами та органами публічної влади, їх посадових осіб, то можна реально побачити таку ситуацію, коли інвестиційна діяльність ускладнюється існуючою системою дозволів, заборон та інших охоронюваних засобів, які вводяться у державі в загальному дотриманні правового порядку, що закономірно викликає судові спори. Як приклад слід вказати на справу, за якою відкрито конституційне провадження Ухвалою Великої палати Конституційного Суду України від 10 лютого 2019 року за поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про схвалення пропозицій щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій») від 4 жовтня 2018 року.

У справі, яку розглядає Конституційний Суд України за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про схвалення пропозицій щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» від 4 жовтня 2018 року № 2589-VIII, сутність спірних правовідносин полягає у такому. Оспорювана постанова Верховної Ради України була прийнята на основі електронної петиції, поданої до Верховної Ради України відповідно до статті 23-1 Закону «Про звернення громадян», відповідно до частини 1 статті 5 Закону України «Про санкції» від 14.08.2014 року. Попередньо проект постанови був розглянутий Комітетом Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони на своєму засіданні 3 жовтня 2018 року і рекомендований парламенту для підтримки прийняття проекту постанови Верховної Ради України «Про схвалення пропозицій щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)».

Рішення щодо застосування, скасування та внесення змін до санкцій стосовно окремих іноземних юридичних осіб, юридичних осіб, які перебувають під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, а також суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність (персональні санкції), передбачених пунктами 1—21, 23—35 частини першої статті 4 цього закону, приймається Радою національної безпеки та оборони України та вводиться в дію указом Президента України. Відповідне рішення набирає чинності з моменту видання указу Президента України і є обов’язковим до виконання.

За змістом частин 1—3 статті 5 Закону України «Про санкції» застосування санкцій відбувається внаслідок послідовної сукупності процедурних дій і рішень, які вчиняються органами державної влади, та передбачає три послідовні дії: ініціювання, розгляд і прийняття рішення, введення в дію.

Суб’єктами ініціювання застосування персональних санкцій визначені Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Служба безпеки України.

Рішення вводиться в дію відповідним указом Президента України, а набирає чинності з моменту видання указу Президента України і є обов’язковим до виконання. Рішення щодо застосування, скасування та внесення змін до санкцій стосовно іноземної держави або невизначеного кола осіб певного виду діяльності (секторальної санкції), передбачених п. 1—4, 13—15, 17—19, 25 ч. 1 ст. 4 цього закону, приймається Радою національної безпеки та оборони України і також вводиться в дію указом Президента України та затверджується протягом 48 годин з дня видання указу Президента України постановою Верховної Ради України. Доволі складний порядок не залишає можливостей для інших засобів, які могли би бути зрозумілими та більш конкретними.

Зі змісту вказаної Постанови Верховної Ради України «Про схвалення пропозицій щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» від 4 жовтня 2018 року можна зробити висновок, що вона стосується лише стадії ініціювання розгляду питань, носить проміжний рекомендаційний характер та не має самостійного значення, оскільки не породжує правових наслідків щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) щодо юридичних осіб, перелік яких наведено у додатку до цієї постанови.

Варто зазначити, що наразі жодних рішень за цією постановою Радою національної безпеки та оборони України не приймалося. Отже, ймовірність застосування персональних санкцій на підставі оспорюваної постанови є лише припущенням, що не може розглядатися як юридичний аргумент, коли відсутні фактичні дані її реалізації, і тому цей складний порядок має перевіряти Конституційний Суд України.

Вбачається за доцільне також враховувати правові позиції Верховного Суду, викладені в ухвалах від 29 жовтня 2018 року у справах №9901/838/18 та №9901/844/18. Зокрема, Верховний Суд, відмовляючи у відкритті провадження за позовами кількох телеканалів до Верховної Ради України про визнання протиправною та нечинною Постанови Верховної Ради України «Про схвалення пропозицій щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» від 4 жовтня 2018 року № 2589-VIII зазначив таке: «Об’єктивна відсутність правових наслідків у вигляді порушення прав та інтересів позивача свідчить про передчасність звернення до суду і відсутність юридичного спору, змістом якого є спір щодо прав чи обов’язків. Наведене виключає можливість розгляду справи судом, оскільки відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на «юридичні спори». Відповідно Постанова Верховної Ради України «Про схвалення пропозицій щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» від 4 жовтня 2018 року № 2589-VIII не може бути самостійним предметом судового розгляду.

Анатолій СЕЛІВАНОВ,

доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, заслужений юрист України.