Автор книги Олексій Паталах в однострої Чорноморського козацького війська.
Фото автора та ілюстрації з книги «Станиці над Бугом».
Забутих героїв повернув військовій історії України херсонський краєзнавець та геральдист Олексій Паталах. Герої ті — з Бузького козацького війська, що постало в південних степах 1796 року, після знищення Запорозької Січі. Про це його книга «Станиці над Бугом», повна несподіваних відкриттів. Вона вийшла в київському видавництві Tempora.
Як українців іноземцями підмінили
Сучасні українські науковці оминають тему бузьких козаків, перебуваючи в полоні уявлень, насаджуваних казенними історіографами ще Російської імперії. Зокрема, авторитетні історики ХІХ сторіччя Євдоким Зябловський та Аполлон Скальковський в унісон твердили, нібито до війська йшли хто завгодно, лиш не українці — серби, волохи, болгари, греки, арнаути (албанці). І постало воно, мовляв, посеред пустирища, під проводом польського емігранта Петра Скаржинського. Тож ніби й до минулого України військо має лише непрямий стосунок. Але Олексій Паталах «розкопав» в Обласному державному архіві Херсона підбірку сенсаційних документів — так званих сповідальних списків, що їх обов’язково пересилали до єпархіального управління священики всіх церков. В тім числі й «козацьких парафій». А там виявилися переважно «малоросійські» прізвища — Чигиринський, Цимбалюк, Никоященко, Рибалко та інші, створені від козацьких прізвиськ. За розрізненими відбитками геральдист навіть зумів відтворити печатки війська, навівши їх малюнки у своїй книзі.
Пошуки, що розтяглися майже на десять літ, привели херсонського дослідника до історії створення так званого Вербованого полку, на основі якого і формувалося Бузьке козацьке військо. Тоді назрівала чергова російсько-турецька війна. Для протистояння турецьким і татарським формуванням імператриці Катерині ІІ знадобилася легка кіннота та бійці, обізнані із тактикою маневреної війни. Тож довелося припинити переслідувати учасників розгромленої Коліївщини і заманювати їх в «охочі люди», обіцяючи землі, звільнення від податків, можливість жити з родинами звичним устроєм. Вербовані козаки приймали присягу в Миколаївській церкві Вінниці. А їхні хутори, що потім отримали назву станиць, розкинулися зовсім не на порожніх землях, а на території Бугогардової паланки Війська Запорозького. У Херсонському, Ольвіопольському, Єлисаветградському повітах їх було понад тридцять. Скажімо, станиця Матвіївка стояла якраз на території нинішнього Миколаєва.
Від Очакова до Парижа
Загалом бузьких козаків нараховувалося 5796 душ, з них не українців — тільки 1495, зазначає автор книги «Станиці над Бугом». І ті «арнаути» досить швидко українізувалися, що видно по записах церковних книг. У цих записах Абази у наступних поколіннях ставали Абазенками, Урсули — Урсуленками, Мунтяни — Мунтяненками. В тому степовому горнилі «кувалися» справді безстрашні воїни, що відзначилися чи не в кожному бойовищі між Туреччиною та Російською імперією. Згадки про них можна зустріти й зараз. Приміром, у Свято-Миколаївському соборі Очакова досі збережена меморіальна дошка на спомин про вбитих та поранених під час штурму фортеці в 1788 році. І там, поруч із згадкою про пораненого генерал-аншефа Олександра Суворова, є рядки: бузьких козаків загинуло дванадцять чоловік, поранено чотири чоловіки.
Аж чотири полки бузьких козаків згодом пішли на війну з Наполеоном, і там також вкрили себе невмирущою славою. У реляціях залишилися відомості про подвиг козака 3-го Бузького полку Карпа Молчанука (Мовчанюка). Коли під Бородіно кіннота Польського корпусу прорвала лінію оборони росіян, один із уланів майже домчав до командира артилерії генерал-майора Карла Левенштерна. Карпо перехопив наїзника і вибив його з сідла, врятувавши життя генерала, й отримав за це орден святого Георгія (солдатський Георгіївський хрест). Таких подвигів на рахунку бузьких козаків було чимало. Навіть до команди прославленого Дениса Давидова влилися 60 добровольців з 1-го Бузького козацького полку. І закінчив війну той полк аж під Парижем, де пішов в атаку просто на ворожу артилерійську батарею у передмісті Лавілет й успішно її захопив.
Московська відплата за вірну службу
Та хоч би якими були козаки хоробрими воїнами, імперська адміністрація завжди ставилася до них із пересторогою. Нащадки волелюбних січовиків та бунтівних гайдамаків не мали шансу піднятися у власному війську вище осавула — всіх старших офіцерів їм призначали «зверху». Козаків намагалися покріпачити або шматками відбирали в них угіддя. А коли війна з Наполеоном скінчилася, із вільними станицями над Бугом вирішили покінчити. Вже 1816 року всі полки Бузького козацького війська перетворили на регулярні уланські, а станиці — на військові поселення, з їх аракчеєвською муштрою. Звісно, козацтво цього стерпіти не могло, і розгорілося повстання. Та його жорстоко придушили, вилучивши бойові прапори, а найбільш активних протестувальників погнали під шпіцрутени. До страти засудили 64 повстанців, потім «милостиво» замінили її солдатчиною, завершує історію загибелі Бузького козацького війська Олексій Паталах.
Такою була московська відплата за вірну службу «братам по вірі».
Втім, загинуло військо, та непорушно стоять на могилах козацькі хрести, подекуди вціліли й споруджені станичниками храми. А головне — живі нащадки давніх козацьких родів. На Миколаївщині й досі мешкає їх чимало. Реліквій ці сім’ї здебільшого не зберегли, та пам’яті про своїх прадідів і степову козаччину не позбулися.
Херсон.
