Липень 1990 року. Мітинг за демократичну Україну.

Фото Олександра КЛИМЕНКА (з архіву «Голосу України»).

 


Народні депутати від Народної Ради Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Богдан Ребрик, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян після голосування за прийняття Декларації про суверенітет 16 липня 1990 року.

Фото Центрального державного архіву громадських об’єднань України.

Сьогодні — День ухвалення Декларації про державний суверенітет України

29 літ тому, 16 липня 1990 року, Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Цим актом український народ через 70 років після доби Української Народної Республіки та визвольної боротьби 1940—1950 років знову на повен голос заявив про своє прагнення до державної незалежності. «Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Верховна Рада постановляє: вважати 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне свято», — гласила ухвалена цього самого дня Постанова Верховної Ради «Про День проголошення незалежності України».

Від депутатів союзної республіки до парламентаріїв незалежної держави

Не буде перебільшенням стверджувати, що саме впродовж розгляду проектів Декларації, який у пленарному режимі тривав із 28 червня по 16 липня, обраний 4 березня 1990 року новий склад Верховної Ради УРСР здійснив стрімку еволюцію від народних депутатів союзної республіки до парламентаріїв фактично незалежної держави. І в цьому величезна заслуга представників національно-демократичної Народної Ради, які попри перебування в меншості (125 мандатів із 450), вже через декілька місяців зуміли переконати більшість народних депутатів підтримати ідею суверенітету та незалежності України.

Як зазначав учорашній дисидент і політв’язень, а в липні 1990 року — голова щойно створеної Республіканської партії народний депутат Левко Лук’яненко, звертаючись до представників консервативної комуністичної «групи 239», ще рік тому КПУ дивилася на синьо-жовтий прапор як на небезпечний прояв націоналізму і спрямовувала підлеглі сили на поборювання його, півроку тому КПУ не припускала, що представники Української Гельсінської спілки можуть стати народними депутатами і їм доведеться сидіти поруч із ними, а існування в СРСР багатопартійної системи здавалося вельми проблематичною справою. «Тепер це стало реальністю. І вельми скоро такою ж реальністю стане творення незалежних держав на руїнах великої російської імперії. А поки що наш консервативний блок опирається цій ідеї, як опирався досі всякій новій ідеї. Тим часом ідея самостійності України для українського народу була завжди зрозуміла і жадана, і тільки жахливий червоний терор примусив був його змовкнути та й то не зовсім. Отже, відповідно до історичного розвитку людства, попереду в України повна державна незалежність. Вітаючи дух свободи після довгого безправ’я, вітаймо національну свободу як ясний день після кошмарної довгої ночі», — заявив він 11 липня 1990 року.

Щоправда, згодом Л. Лук’яненко в розмові згадував: і сам не сподівався, що створення на руїнах Радянського Союзу незалежних держав буде настільки швидким. Тим паче що навіть після внесення цього питання до порядку денного комуністична більшість не приховувала: розглядає можливе ухвалення Декларації як вимушений крок перед підписанням нового союзного договору. Та навіть з урахуванням цих намірів реальна робота над проектом Декларації розпочалася лише після того, як 12 червня 1990 року «старші брати» під час першого з’їзду народних депутатів Російської Федерації ухвалили Декларацію про державний суверенітет Росії. Ще одним чинником, який пришвидшив розробку документа, стало відбуття великої делегації народних депутатів на чолі з Головою Верховної Ради і водночас Першим секретарем ЦК КПУ Володимиром Івашком до Москви для участі у ХХVIII з’їзді КПРС. Тож після того, як на вимогу опозиції парламент проголосував за відкликання народних депутатів—делегатів з’їзду для невідкладного розгляду Декларації, В. Івашко наді-слав листа, що складає із себе повноваження Голови Верховної Ради, і далі засідання вів Перший заступник глави парламенту Іван Плющ.

Суверенні, але в межах оновленого Союзу

Поданий Президією Верховної Ради УРСР проект Декларації цілком очікувано відображав позицію КПУ, за якою Україна розглядалася як «суверенна держава у складі Союзу з іншими республіками». 28 червня 1990 року, коли розпочалося пленарне обговорення проектів Декларації, народний депутат Сергій Дорогунцов під час представлення проекту президії попри висловлений реверанс, що поняття державного суверенітету пропонується визначити як «верховенство самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність республіки у зовнішніх зносинах», значну увагу приділив майбутнім стосункам в межах «оновленого Союзу». Зокрема, в розділі, присвяченому підписанню нового союзного договору пропонувалося зазначити, що тільки народ УРСР та обрана ним Верховна Рада можуть визначати державний статус України в Союзі та тільки вони можуть делегувати Союзу повноваження, що належать УРСР як суверенній державі, або повернути собі ті чи інші повноваження. Для забезпечення суверенних прав України в межах Союзу пропонувалося записати, що «Конституція Союзу та закони, що вносять до неї зміни, набувають чинності на території республіки тільки після ратифікації Верховною Радою УРСР» та що будь-який нормативний акт союзного органу державної влади, який виходитиме за межі визначених союзним договором повноважень та порушує суверенітет УРСР, вважатиметься недійсним. Також застерігалося право вільного виходу України із Союзу.

Обговорення перетворилося на маніфестацію незалежності

У представників Народної Ради було розуміння, що їм не вдасться провести свій документ, тож внесення альтернативних законопроектів розглядалося ними як можливість для агітації та вдосконалення запропонованого президією проекту Декларації. Зокрема, народний депутат Сергій Головатий пропонував чітко записати, що на території всієї республіки дотримується верховенство Конституції і законів УРСР, та виключити з проекту Декларації положення про новий союзний договір.

Народний депутат Юрій Гнаткевич назвав свій проект не Декларація, а «Ухвала про державну незалежність УРСР». Він нагадав, що Україна у своїй історії двічі — у 1654-му та 1922 році — укладала договори з Росією, проте нічого доброго з того не вийшло. 

Ю. Гнаткевич також підтримав вилучення з проекту президії пункту про новий союзний договір та наголосив, що «спочатку потрібно проголосити незалежність, самостійність української держави, а вже ця держава матиме право укладати договори».

Найрадикальнішим був проект Декларації народного депутата Степана Хмари, в якому пропонувалося денонсувати союзний договір 1922 року та відновити незалежну Українську державу. На відміну від поданого президією проекту, де просто констатувалося, що «у 1922 році Українська республіка разом з радянськими республіками (Росія, Білорусь та Закавказзя) об’єдналася у Союз РСР на основі союзного договору», С. Хмара наголошував, що «союзний договір 1922 року де-факто став наслідком військової анексії Української Народної Республіки більшовицькою РРФСР та був підписаний створеним окупаційною владою маріонетковим урядом УРСР, який не мав на це уповноваження від українського народу. Виходячи з цього, С. Хмара запропонував денонсувати союзний договір 1922 року, а економічні стосунки з іншими республіками здійснювати шляхом укладання прямих угод. Також він наголосив на необхідності негайного створення власних Збройних Сил, органів держбезпеки, прокуратури, митної служби, незалежної фінансової системи, інституту республіканського громадянства, а також пропонував змінити назву держави на Українську республіку, підтвердивши при цьому державний статус прийнятої у 1918 році УНР національної символіки — синьо-жовтого прапора, герба-тризуба та національного гімну «Ще не вмерла Україна...».

Фактично С. Хмара запропонував піти шляхом, який на той час уже пройшли Балтійські республіки та Грузія, які в деклараціях проголосили відновлення своєї державної незалежності. Тож, називаючи свій проект Декларації Маніфестом незалежності, він підкреслив, що до створення нової Конституції та перетворення України на повноцінний суб’єкт міжнародного права «ми не можемо навіть ставити питання про укладення будь-яких політичних союзів з будь-ким».

Оскільки до 28 червня такі виступи з найвищої парламентської трибуни ще не лунали, то представники «групи 239» сприйняли за-клики С. Хмари вкрай неоднозначно. Проте далі до його голосу приєдналися інші народні депутати і поступово ідея незалежності України вже не викликала такого несприйняття.

Зокрема, до теми УНР також звернувся народний депутат Володимир Шлемко, який заявив, що після знищення суверенної Української держави більшовики утворили маріонеткову УРСР, яка й підписала нелегітимний союзний договір 1922 року.

«Пропоную створити парламентську комісію, яка б детально вивчила все, що пов’язано з цим договором, і представила свої висновки сесії Верховної Ради, а ми повинні керуватися Четвертим універсалом 1918 року, який проголошував незалежність Української Народної Республіки», — сказав він та підкреслив, що запропонований президією проект Декларації передбачає підписання нового союзного договору, що дискредитує саме поняття суверенітету.

Народний депутат Іван Заєць заявив, що наша держава — Українська Народна Республіка — склалася під час визвольних змагань 1917—1918 років на основі здійснення українською нацією її невід’ємного права на самовизначення. Тому, на його думку, включення до Декларації положення про союзний договір без ухвалення нової Конституції та утвердження України як повноправного суб’єкта міжнародних відносин призведе до повторення 1922 року з усіма його негативними наслідками.

На тому, що союзний договір 1922 року був підписаний не з суверенною державою, а з анексованою територією, акцентував увагу й народний депутат Левко Горохівський. «У 1918 році в Бресті був підписаний мирний договір між урядом більшовицької Росії при посередництві зарубіжних країн, який визнавав українську державу самостійною. Але вже через кілька місяців Червона Армія вторглася на територію України», — нагадав він та закликав будувати стосунки з союзними республіками на основі двосторонніх рівноправних договорів.

«Враховуючи історичні події 1917—1920 років, а саме те, що Україна була суверенною, вихідним пунктом Декларації повинно бути відновлення незалежності в усій її повноті», — заявив народний депутат Володимир Колінець.

На тому, що запропонований президією проект Декларації фактично стверджує, що українська нація тільки нині хоче самовизначитися, та що в нас ніколи не було IV Універсалу УНР, наголосив народний депутат Микола Поровський.

Тож чим довше тривало обговорення, тим частіше лунали заяви про неприпустимість включення до Декларації положення про союзний договір та про необхідність денонсації договору 1922 року. Наприклад, 9 липня народний депутат Роман Лубківський підкреслив: щоб досягти порозуміння і згоди з російським та іншими народами, Україна має повернути собі правовий та міжнародний статус часів УНР і вже потім вирішувати, чи варто вступати з кимось у договірні стосунки. «Проблема виходу будь-якої республіки, отже, й України, зі складу СРСР, створеного внаслідок політичних комбінацій за моделлю царської Росії, не повинна нікого відлякувати», — переконував він.

На цьому тлі Левко Лук’яненко запропонував народним депутатам розглянути ще один короткий проект Декларації, пункт перший якого гласив, що «Українська РСР приступає до виходу зі складу СРСР». Для здійснення швидкого виходу з Союзу Верховна Рада мала ухвалити пакет законів, спрямованих на утвердження суверенітету українського народу на своїй території та зобов’язати Раду Міністрів УРСР забезпечити необхідні для втілення згаданих законів у життя заходи. На думку Л. Лук’яненка, це мало підготувати умови для проголошення республіки незалежною та перейменування УРСР на УНР із заміною колоніальної символіки на національну.

«Бочку меду мусили прийняти з ложкою дьогтю...»

Однак попри домінування представників Народної Ради під час обговорення більшість зрештою підтримала проект, який запропонувала президія. Але під час постатейного розгляду до нього вдалося внести значні зміни, зокрема, після запальних дискусій була підтримана пропозиція про зміну в назві Декларації «УРСР» на «Україну». А от прикінцеве положення, яке зазначало, що принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору, вилучити не вдалося.

Принагідно зауважимо, що прикінцеве положення Декларації про укладення союзного договору перегукується зі схожим положенням IV Універсалу УНР щодо федеративного зв’язку з народними республіками колишньої Російської імперії. Тож, як бачимо, і на початку, і наприкінці ХХ століття більшість представників політичного проводу України не наважилися одразу проголосити повну державну незалежність.

Згодом Л. Лук’яненко згадував, що якраз останнє речення Декларації про союзний договір він категорично не сприймав, тож деякий час навіть думав голосувати проти. «Але позитивний зміст був такий великий, що бочку меду мусили прийняти з тою ложкою дьогтю», — зауважив він.

Бо й справді, ухвалений 355 голосами «за» текст Декларації фактично містив усі атрибути державної незалежності: державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території, верховенство Конституції і законів України, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, передбачалося запровадження українського громадянства, власних Збройних Сил, формування банківської, цінової, фінансової, митної та податкової систем, власного держбюджету та, за необхідності, своєї грошової одиниці.

До речі

Державний Центр Української Народної Республіки у вигнанні, оцінюючи ухвалення Декларації про державний суверенітет України, у липні 1990 року зазначав, що у разі втілення цього документа в життя небагато лишилося б до здійснення повної суверенності і незалежності України. «Ми віримо, що вже в недалекому майбутньому український народ матиме змогу у вільній і незалежній Україні вибирати свою державну владу демократичним способом. А тоді, згідно з постановами Х сесії Української Національної Ради, Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі вважатиме свою роль закінченою і передасть свій мандат урядові в столиці незалежної демократичної держави — Києві. Тим актом буде привернено той стан, який ІV Універсал Української Центральної Ради і Акт Соборності Української Народної Республіки забезпечили українському народові і всім громадянам України», — йшлося у зверненні Державного Центру УНР.

Цей день настав 22 серпня 1992 року. Напередодні першої річниці незалежності України президент Української Народної Республіки у вигнанні Микола Плав’юк за присутності Президента України Леоніда Кравчука, Голови Верховної Ради Івана Плюща та Прем’єр-міністра України Вітольда Фокіна урочисто склав повноваження голови Державного Центру УНР та проголосив молоду Українську державу правонаступницею УНР.