У Михайлівському Золотоверхому соборі відбулася презентація книжки доктора церковно-історичних наук, проректора з наукової роботи Київської православної духовної академії протоієрея Віталія Клоса «Автокефалія Української Церкви: огляд від хрещення до Синодального Томосу». У монографії дослідник, спираючись на руські, візантійські, арабські джерела, простежує шлях Київської митрополії від її створення до сьогодення. Доленосною подією для усього українського народу, для української держави стало отримання УПЦ автокефалії, до якої вона йшла століттями.

— Питання надання статусу автокефалії (це слово грецького походження, що в перекладі означає «сам собі голова» або «сам керую») є одним із найважливіших в історії Православної церкви загалом й Української зокрема, — каже Віталій Клос. — А також має надзвичайно велике значення для розвитку держави.

Автор зазначає, що за Апостольськими правилами та правилами Вселенських соборів кожна незалежна держава має право на свою національну незалежну Церкву. Зокрема, у правилі 17-му Четвертого та 38-му Шостого Вселенських соборів зазначається: «...громадянським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ...».

— Церковно-адміністративний устрій має відповідати устрою державному, — каже автор книги. — Потрібно наголосити, що автокефалії не надаються, а проголошуються і пізніше визнаються іншими Помісними церквами. Право першою визнати автокефалію належить Церкві-Матері.

Однією з перших соборним рішенням наприкінці V ст. отримала автокефалію Кіпрська церква, у середині наступного століття — Церква Першої Юстиніани, що існувала на території сучасних Сербії і Чорногорії. Майже в той самий час стала самоврядною Синайська церква, у 487 році проголошується автокефалія Грузинської церкви, у X ст. — Болгарської. Змагання за церковну незалежність і державність Болгарії тривали століттями — до 1872 року. У переліку автокефальних Церков — Сербська (1219 рік), Елладська, Румунська, Албанська — ці Церкви проголосили свої автокефалії з появою незалежних державних утворень і були визнані з часом.

Завдяки уряду своєї країни 13 листопада 1924 року Томос про автокефалію отримала Польська церква — тоді у документах було вказано, що приєднання Київської митрополії, влада якої розповсюджувалась і на польські землі, до Московської церкви відбулося з порушенням канонів та правил.

— Вирішальну роль у проголошенні автокефалії завжди мали влада та громадськість, — зазначає Віталій Клос. — У 1918 році міністр Олександр Лотоцький на соборі перед єпископами проголосив: «Основна задача української державної влади полягає в тому, що в самостійній державі має бути самостійна Церква. Сього однаково вимагають інтереси держави і церкви. Ніякий уряд, що розуміє свої державні обов’язки, не може погодитись на те, щоб осередок церковної влади перебував в іншій державі... Таким чином, автокефалія української Церкви — се не лише церковна, але й національно-державна наша необхідність. Се конечна потреба нашої Церкви, нашої держави, нашої нації...».

За хрестителя князя Володимира Київська Русь була великою та могутньою державою зі встановленими адміністративними межами, які в певний період територіально перевершували навіть Ромейську імперію, а Київська митрополія перевершувала усі разом взяті східні патріархати — Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський.

— Якщо уявити собі Київську митрополію, то вона охоплювала частково або повністю території таких сучасних держав, як Україна, Білорусь, Литва, Польща, Росія, Румунія, — наголошує дослідник.

Під кінець правління Володимира тільки в стольному граді було кілька сотень церков, при них працювали іконописні майстерні, школи — з часом грамотність стає всеохопною, що видно з берестяних грамот у давніх містах і містечках. У Києві починають карбувати монети, що свідчило про високий рівень економічного та культурного розвитку.

— Русь мала всі необхідні передумови для того, щоб отримати автокефальний статус своєї Церкви відповідно до 34-го Апостольського правила, 17-го Четвертого та 38-го Шостого Вселенських соборів, — каже доктор церковно-історичних наук. — За свідченням «Хроніки» ігумена Феодосія Софроновича, у час хрещення Русі першим Київським митрополитом був святитель Михаїл, сирієць чи болгарин за походженням, який і збудував Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир (989 рік).

Уже за Ярослава Мудрого собор руських єпископів обирає на митрополичу кафедру свого — русича-українця святителя Іларіона, автора «Слова про закон і благодать». Він за літописом був «муж благ, і книжник, і постник».

— Поставленням Іларіона митрополитом Ярослав Мудрий спрямовував Церкву до повної незалежності, — наголошує Віталій Клос. — Слід зазначити, що дії Руської церкви в той час були цілком канонічними.

Наступним митрополитом з русичів був Клим Смолятич — «чорноризець, схимник і книжник».

— Подібні соборні обрання на Київську митрополичу кафедру руськими єпископами та поставлення русичів-українців відбувалися з певними перервами. Можна згадати обрання митрополита Кирила (1242 рік), митрополита Григорія Цамблака (1415 рік), священномученика Макарія (1495 рік), — наголошує автор книги. — І вже після свого обрання ці ієрархи отримували благословення із Царгорода. Після падіння Константинополя у 1453 році Київська митрополія стала де-факто незалежною, звернення до Константинопольських патріархів мало радше формальний характер.

З 1467 року першоієрархи Української православної церкви вже іменувалися «митрополит Київський і всієї Русі архієпископ». Останнє слово, закріплене патріархом Діонісієм, вказувало на автокефальний статус Литовсько-Руської церкви.

— 1448 року внаслідок самовільного обрання на соборі єпископів, архімандритів, ігуменів та всього православного священства Золотої Орди (Московія в той час перебувала у повному підпорядкуванні Золотої Орди) єпископа Рязанського Іони митрополитом «Київським і всієї Русі», що сталося за наказом Московського князя Василія, відбувся остаточний поділ єдиної Київської митрополії, — продовжує дослідник.

У 1620 році Єрусалимський патріарх Феофан, який майже рік прожив у Київському братському монастирі, на прохання духовенства, містян, козаків на чолі з Конашевичем-Сагайдачним відновив Київську митрополію і православну ієрархію. Митрополитом Київським і Галицьким став святитель Іов Борецький, якого за підтримку Запорозької Січі називали «козацьким митрополитом».

Московське князівство, хоч і платило данину ординцям, міцніло і 1686 року підступно захоплює Київську митрополію й підпорядковує її самопроголошеному Московському патріархату, що добивався визнання у православному світі 141 рік.

Цілі розділи книги Віталія Клоса присвячено темі неканонічного захоплення, анексії Київської митрополії, а також темі знищення прав та відмінностей Української церкви від Московської, що присвоїла собі навіть назву «Руська», та випомповування з України інтелектуальних сил. Автор зазначає, що тисячі випускників Київської академії були змушені (а дехто з власної волі) працювати на розвиток чужої північної держави — «від ієрархів до управлінь духовних консисторій, ними влаштованих, від вихователів царської родини до настоятелів монастирів, до ректорів, префектів і вчителів ними ж запроектованих шкіл, до кабінетних і друкарських учених, діловодів, приказних дяків і секретарів... і т. д. і т. д.». Серед цих інтелектуалів, що з берегів Дніпра поїхали піднімати Московщину, — віце-президент Синоду Феофан Прокопович, митрополит Тобольський і всього Сибіру Арсеній Мацієвич, архієпископ Бєлгородський і Курський Досифей Богданович-Любинський, митрополит Ростовський і Ярославський Димитрій Туптало, єпископ Тверський і Кашинський Афанасій Волховський, архієпископ Московський і Володимирський Йосип Волчанський, святителі Софроній Кришталевський, Інокентій Кульчицький. Віталій Клос зазначає, що цей список можна продовжувати.

Майже 300 років Київська митрополія перебувала під московським чоботом. Внаслідок імперської асиміляційної політики у 1917—1921 роках, коли розпочалися процеси відділення Української церкви від Московської та отримання автокефалії, серед вищого духовенства було мало тих, хто розумів та підтримував ці канонічні вимоги.