У селі Перемога Баришівського району я мав хату-мазанку, де літом можна працювати письменникові. У сусідньому селі керував радгоспом колоритний українець, якого забрали до Києва в обком партії. Однак він приїздив сюди на вихідні, й ми зустрічалися на риболовлі в Лук’янівці, де він раніше директорував і знав навіть сільських дітей, що купалися неподалік.

А тоді Плющ приїхав попрощатися, бо його направляли на навчання до Москви в Економічну академію при ЦК КПРС, на стаціонар. Уже у Верховній Раді він згадував, що за той час прочитав усього Леніна та навчився професійно грати в преферанс. Навіть хвалився, що жив у Москві дуже добре, бо у вірменів вигравав коньяк, у киргизів — вуджену баранину, у молдован серед зими — яблука й виноград, у грузинів — мандарини й лаваш, а з росіянами грав лише на чорну ікру, і їв її ложкою...

Та раптом стрімка партійна кар’єра Плюща дала різкий збій, що в ті часи міг назавжди повернути його в село бригадиром. Він приїхав на зимові канікули до Києва зі своїм однокурсником із Грузії. Статус слухача партійної академії, що готувала, як правило, секретарів обкомів, був дуже високим, за ним залишалися всі привілеї. Міг будь-коли викликати із обкомівського гаража черговий автомобіль, що і зробив Плющ, щоб показати другові чари вечірнього Києва. Ясна річ, що перед цим він проявив українську гостинність, що мало чим поступалася грузинській. Товариш забаг побачити бодай фундаменти Десятинної церкви, про яку сам господар чув лише краєм вуха.

Плющ звелів водієві проїхати по Десятинній вулиці, де тоді жив Щербицький і рух по якій було суворо заборонено, а будинок пильно охоронявся. Досвідчений водій заопинався: не поїду, і квит! Але він не знав крутого норову Івана Плюща, який виріс без батька. Та ще й перебував під «загальним наркозом».

— Я сказав: газуй! Його нєту дома. В Москвє на плєнумє. Газуй!

Він таки змусив водія проїхати по забороненій Десятинній. Цей проїзд, звісно, зафіксували охоронці-кадебешники, записали номери, легко довідалися, хто замовляв машину, і на «високий стіл» лягла гаряча доповідна. Івана пропустили через партійні жорна, зняли з «довольствія» і кар’єрних перспектив. Єдина радість — не відкликали з академії. Мабуть, забули.

Тим часом Плющ повернувся до Києва з академічним дипломом, його вечірня автопрогулянка Десятинною трохи потьмяніла, призабулася, і винуватця послали на виправні господарські роботи... директором плодоовочевого тресту під Києвом. Іноді я чув від районного керівництва, що трест постачає «вождям» свіжі овочі на стіл і запасає їхні погреби на зиму. Він володів сильною селянською інтуїцією, хоч і не був запрограмованим кар’єристом, просто мав тонке чуття, не принижуючись, опинитися у потрібному місці та в потрібний час. (Крім вулиці Десятинної у 1978-му!). І дуже швидко опинився на посаді заступника голови Київського облвиконкому.

У перші дні Чорнобильської трагедії я добровольцем поїхав у Зону. І на якійсь, одній із численних тоді нарад, у Зеленому Мисі, зустрів голову Київського облвиконкому Івана Плюща. Він був у сірій чорнобильській спецівці, захисна маска теліпалася на грудях. Рум’янці ніколи не покидали його щік, а зараз вони заливали все обличчя, але це вже були не природні, а радіаційні рум’янці. Він запитав мене, чи маю проблеми, бо на прохання голови Спілки письменників Загребельного він попередив обласних штабістів, щоб видали перепустку «всюду» на машину письменника. Я відповів йому: «Одна проблема, Іване, Чорнобиль». І ми розсталися, бо він супроводжував якогось верховода з Москви.

Наступна наша зустріч була вже після перших демократичних виборів 1990-го в Українському парламенті, в якому Іван Плющ виконає справді історичну роль. Тут він став публічним, і мільйони українців бачили й чули його крізь побільшувальну оптику, особливо після того, як його обрали спікером, після Кравчука. Зверну вашу увагу на важливий епізод: коли два керівники Верховної Ради Івашко та Кравчук поїдуть до Москви на партійний з’їзд, а Плющ залишиться на господарстві — буде прийнято Декларацію про державний суверенітет України. Іван поспішав, поки не повернулися секретарі ЦК. І встиг!

Перед цим до нього було здебільшого іронічне ставлення: комуняка, та ще й недорікуватий — «мікрохвон у заднім проході», «не впихайте невпихуєме, бо воно не лізе», «депутат, не помню хвамілії, той, що у піджаці, відійдіть від мікрохвону, займіть своє місто»... Хоч сьогодні — це вже фольклорна класика, а тоді — дядько з хутора.

У липні 1990-го Рух організував свято Козацької слави в селі Капулівці під Нікополем, на могилі кошового Запорізької січі Івана Сірка. Україна потребувала радості, торжества, відчуття єдності. З усіх областей відправлялись на південь Січеславщини колони автобусів із синьо-жовтими прапорами, патріотичними піснями, агітаційними зупинками в містах та великих селах. Із Запоріжжя, куди ми з Іваном прилетіли літаком, їхали машиною до Капулівки. Плющ явно нервувався — йому доведеться виступати. Нагадаю, що це лише липень 1990-го. Ще УРСР. Ще верховодить компартія.

Тисячі усміхнених людей довкола кургану-могили Сірка, поміст-трибуна вгинається від бажаючих виступити, галичани виспівують упівських пісень. У натовпі прошелестіло: «Плющ, Плющ! Покажіть Плюща. Хай іде до мікрохвона». Виступили нардепи й багато рухівців з усієї України.. Але ж всі чекали виступу Плюща. Він тут найвищий владець. Що скаже?

Виступив він сіро, невиразно і по суті — неправильно: закликав Рух не загострювати ситуацію, знаходити спільну мову (не відомо — з ким і в який спосіб і для якої мети?). Його мало не засвистала радикально налаштована громада. І він це розумів. Поник, знітився. Я з рухівською охороною ледве провели його крізь щільний натовп до чернігівського намету, до земляків.

В Івана були хворі ноги, і він з полегшою впав на клумак з ковдрами і став розтирати гомілки. Під наметом глузливо прозвучав голос:

— Включіть первий мікрохвон! Включіть вторий мікрохвон!

— Лариса Павловна, кончайте, скіко можна? — додав другий голос.

— Ич, яка популярність серед народу! — сказала моя дружина Галина, що приїхала з чернігівцями і ночувала в цьому ж наметі. Всі зареготали й стали різати та ласувати тутешніми кавунами.

Та чи не найзнаменитішим був козацький похід через Запоріжжя, сонне, провінційне, продимачене рудими димами металоплавильних домен, зросійщене. Я знав його добре, бо мав направлення після університету в українську обласну газету. Навіть обкомівські ідеологи були «привозними» з Московії. І раптом багатотисячна колона людей у вишиванках, з синьо-жовтими прапорами, з піснею про червону калину, що зажурилася, рухається через дамбу Дніпрогесу проспектом Леніна. Порожніють балкони з ґаволовами, зачиняються навіть кватирки. Проходячи повз обком партії, заспівали «Ще не вмерла...» У Плюща боліли ноги, то його рухівці підібрали в машину.

Мені врізалася в пам’ять деталь: південна спекота, якби допастися, то можна випити відро води, а нема. Йдемо в колоні, співучі жіночки з Тернопілля пороззувалися, ідуть босоніж по гарячому асфальту попереду мене. Я на ходу даю автографи. Навіть... на пачках сигарет. Заґавився і наступаю на сухожилля п’яти молодиці. Бризнула кров. Я завмер, чекаючи заслуженої лайки або й ляпасу. Жінка різко обернулася, блиснули болем і злістю очі. І раптом:

— Пане Яворівський! Якщо хочете – можете наступити і на другу п’яту...

Учасники свята збиралися у центрі Запоріжжя, біля штучного водоспаду, під який молодь кидалася в одязі. Ясна річ, що не всі запоріжці зачиняли кватирки, багато їх приєдналося до нас, запрошували після мітингу на гостину. Зустрів я тут і мого давнього друга Степана Кириченка — українця, як казала моя мама, «до ґудзиків». Раніше він очолював обласне управління культури, його викликав до себе перший і запропонував написати «рептильку» проти критикованого тоді «Собору» Олеся Гончара. Степан знав, чого це йому коштуватиме в Запоріжжі, але навідріз відмовився.

Ми з Драчем вели мітинг, і Плюща до слова вже не запрошували, боялися свисту. Та він напросився сам. Ну як відмовити? Я лише шепнув:

— Це не пленум обкому, Іване. Засвистять...

Він своїм борзнянсько-баришівським суржиком, збиваючись, у кількох реченнях, які йому важко далися, виклав однозначно, що Україна вже обрала дорогу і впевнено «движеться» до самостійності. І це правильний шлях. Йому довго і бурхливо аплодували, і кругловиде, як місяць уповні, обличчя, цвіло.

Нас таки запросило молоде подружжя на обід у будинок поблизу. Виявилося, що в сусідньому, «обкомівському» живе ідеолог обкому, народний депутат, якого всі ми знали як лютого українофоба, — Причкін. Біля його будинку бовваніла велика трансформаторна будка. Моя Галина притьмом вийняла з сумки помаду, яку я привіз їй з Америки, і написала на будці великими літерами: «Причкін — яничар».

Згодом Плющ іноді повторював, що саме на козацькому святі остаточно розпрощався з тим, що вивчав у Московській академії.

Ще один епізод, коли Плющ вже головував у парламенті.

Президент Кравчук того дня від’їздив до Москви, де вирішувалося питання вступу України в СНД? Рішення мала прийняти Верховна Рада. Кондовий комуніст з Одеси Боделан вимагав поставити це питання на голосування. Плющ пообіцяв після обіду. Почалося вечірнє засідання. Головуючий поставив якийсь «довгограючий» закон з дискусією, що зайняла півтори години. Боделан жорстко «нагадує» Плющеві про СНД. Той його заспокоює: «Поставлю об’язатєльно». І ставить на обговорення... затвердження списку молодих вчених-стипендіатів Ради. Надає слово охочим почесати язики. Був такий полтавець Іван Степенко, який часто повторював: «Іван Степанович, скажіть так, щоб і я пойняв». Виступив і він. Залишилося дві хвилини до закриття засідання. Боделан лютує біля мікрофона. Плющ і надає йому слово:

— Об’ясніть вашу пропозицію, депутат Боделан... — ніби не знає, про що йдеться.

Той починає про важливість вступу України...

— Вісімнадцята година! Час вичерпався. Сесія почнеться завтра рано, в десятій годині утра! — відчеканив Плющ.

Кравчук поїхав без рішення Ради, і Україна так і не вступила в цей «міні-Союз».

У 1992 році в Ріо-де-Жанейро в Бразилії відбувався світовий екофорум за участю лідерів держав. В касі Ради не було ні долара. Поїздка під загрозою. А це перший форум світового рівня, в якому могла взяти участь щойно проголошена державою Україна. Озвалася діаспора. Багатий українець Богдан Мисько з Америки зголосився оплатити відрядження. Наша делегація сформувалася у складі тодішнього міністра екології Юрія Щербака, голови екологічного комітету Юрія Костенка та голови комітету з питань Чорнобильської катастрофи Володимира Яворівського на чолі з головою Верховної Ради Плющем, бо президент Кравчук чомусь не міг. Ми полетіли першими. Плющ мав прибути за два дні і виступити на форумі на тему Чорнобильської трагедії. Наших посольств ще ніде не було. Все мали робити самі. Ми поселилися в найдешевшому готельчику, поруч із знаменитим пляжем Копакабана. Для Плюща винайняли кращу кімнату з коридорчиком (він називав «сіни»), бо за протоколом йому належав охоронець, треба було розмістити і його.

Найняли мікроавтобус і поїхали зустрічати голову делегації. Летовище було в стані надзвичайного режиму, бо прилітали високопоставлені особи — Буш, Коль, Валенса, Руцкой (віце-президент Росії окремим літаком)... Нашого посольства в Бразилії ще не було, вся союзна дипломатія крутилася біля Руцкого. Іван прилетів звичайним рейсом із охоронцем Миколою. Довго-предовго стояв на паспортному контролі, довго чекав валізу і вийшов злий, набурмосений. Він уже трішки звикав до значимості своєї персони в Україні, хотілося і в Бразилії. Я, аби зняти Плющеву «високовольтність», сказав:

— Ти, Іване, прилетів в одному літаку з Колем.

— З яким Колем? Що ти городиш?

— А он Коля навіть валізку несе. Твій охоронець.

Іван соковито реготнув, і ми поїхали до готелю.

Плющ поза Україною — це інша особистість, про яку можна писати яскраві повісті. Не знаючи жодного слова англійською, він запекло торгувався в Австралії, в Еміратах, у Бразилії, купуючи сувенірну майку чи кокосовий горіх, чи фірмову бейсболку. Продавці швидко здавалися, щоб лиш одчепитися.

Спікерство Івана Плюща було піком його слави і його кар’єри. Він умів філігранно провести потрібне Україні і мульке для комуністів рішення, жартом погасити войовничі пристрасті в залі: «Годі, батьку, торгувати, бо вже нічим здачі давати», «Я стільки з’їв сала, що стидно свиням в очі дивитися», «Присядьте, шановна, воно і пройде...» Він тонко розумівся на людях, швидко і безпомильно вираховував справжню мету, з якою до нього прийшли. Саме при його спікерстві почало творитися самостійне українське законодавство, ринкова економічна та культурна політика, реорганізація радгоспів і колгоспів (таких рідних Плющеві), початки декомунізації. Йому прощався суржик і недорікуватість, він ставав прообразом українця, який хоче жити в новій, справедливій і самостійній Україні.

І саме в цей період, від цього успіху в Плюща почалася легка форма запаморочення. Він пішов на президентські вибори (проти Кравчука, проти Кучми, якого просував у прем’єри, бо той «добре грає у преферанс та не п’яніє») і зайняв ганебне передостаннє місце з 1,2 відсотка. Найвища посада в країні для нього була закрита назавше. Висхідна Івана Плюща зламалася, і він почав залаштункову, почасти інтриганську, але тонку і таємну політичну гру, роблячи ставку на своїх висуванців.

Приводить у велику політику банкіра Віктора Ющенка, нелегально підтримує донецький клан в особі Звягільського, шукає шляхи до свого можливого прем’єрства, оскільки всенародні вибори для нього закриті. Це може статися за президента Ющенка. Тимошенко раптом дає дорогу Вікторові, заявляючи про готовність «прати білизну в його штабі, тільки голосуйте за нього!» Розчулений кандидат у президенти пише письмову гарантію прем’єрства Юлі. Знову невдача. Коли Плющ просив у Ющенка посаду прем’єра, той послався, що дав слово Юлі. Мовляв, домовтеся з нею. Вона відмовила, і Степанович став її запеклим ворогом до останнього свого подиху. До речі, саме Плющ зозла вніс і широко опублічив ідею — об’єднання «Батьківщини» із Партією регіонів. Це була єзуїтська ідейка, щоб скомпрометувати Юлю. Були в нього після цього дрібніші посади, була Зірка Героя, було відро орденів, було депутатство, була провальна спроба із Юрієм Костенком створити політичного «кентавра», була підпільна дружба з... Януковичем. Вже знаючи про свою невиліковну хворобу, під чаркою він розповів нам з Бортником, як з Януковичем літали на Алтай до... батька президента. Так-так, Плющ стверджував, що високо в горах Алтаю пас овець Федір Янукович. Оскільки він за німців був старостою в рідному білоруському селі і його заслали на шахту в Єнакієве. Він знову скоїв якийсь злочин. Щоб уникнути покарання, Федір покинув вагітну дружину і втік на безлюдні вершини Алтаю. Він уже нічого не пам’ятав, а, може, й прикидався, але справді не знав, що син став президентом України. Плющ брехати не вмів і не любив.

Усе це було в житті Плюща і, врешті, була дуже важка онкологічна хвороба, яка його так вимучувала, що він хапався за пістолет, який у нього двічі встигали вихопити і заховати.

Ось такий неформальний, людський портрет одного з яскравих лідерів Відновлення Української Державності Івана Плюща вийшов у мене. Додам лише суттєвий штрих: бізнесмени часто президентові чи спікерові для закордонного візиту заносили «конверта» на кишенькові витрати. Всі знали, що Плющ не бере, ще й висварить.

В останні роки він перечитав усього Пантелеймона Куліша, бо той жив і похований під Борзною, на хуторі Мотронівка. Так перейнявся його творчістю, що створив благодійний фонд Куліша і повністю відновив садибний комплекс класика.

Плюш був. І Плющ є. Вже в українській історії.

Довідково

Володимир Яворівський — український письменник, громадсько-політичний діяч. Народний депутат України 1-го, 2-го, 4-го 5-го, 6-го, 7-го скликань, один із засновників Народного руху України. Член Демократичної партії України (у 1990—1999 рр.), був її головою з грудня 1992-го по березень 1999-го. З вересня 1996 року по липень 1999-го — голова Комітету Державних премій України імені Тараса Шевченка. Голова Національної спілки письменників України з жовтня 2001-го по листопад 2011 року.

На знімку: 4 квітня 2011 р. В. Яворівський на засіданні Погоджувальної ради в парламенті.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.