Микола Холодний... Колись, у 60—70-ті роки минулого століття, на які припадає пік розквіту творчості поета, він вирізнявся серед колег по перу бунтарством, оригінальністю і несхожістю ні на кого більше. І нині — по загадковій, за так і не з’ясованих обставин — смерті, навколо його особи, як і за життя, точаться всілякі плітки та безпідставні домисли.
Шкода, але для багатьох, надто ж для нинішньої молоді, творчість Миколи Костьовича Холодного — біла пляма. Десь чув, щось читав. Його не вивчають у школі. І хоч доля розпорядилася так, що він дуже мало видавався в Україні, тепер мусимо надолужувати, збирати по крихтах творчий спадок поета, доносити його до читача й видати нарешті бодай збірку вибраного. Та все якось не складається! Сьогодні ж особлива нагода згадати Миколу Холодного, адже саме цього дня без перебільшення великому українському поетові мало б виповнитися 80.
Хто ж він? Невизнаний літературний геній чи, як хотілося б комусь, літературно обдарований стукач-інформатор КДБ? І в цьому ми не можемо дійди згоди. Дехто каже, що, мовляв, нині це прізвище майже невідоме широкому читацькому загалу, а кілька десятиріч тому були часи, коли його знав кожен, хто бодай трохи цікавився літературою. Хоча навряд. Перебільшують-прикрашають. А от те, що ним дуже цікавилися, як прийнято було говорити, в певних колах, то це істина. І переслідували, і життя скалічили, і долю зламали. Та хіба йому одному?
Читаємо у одного з дослідників творчості поета: «...Прізвище Холодного стояло поруч з іменами найвидатніших поетів-шістдесятників, його сварили і проклинали з усіх партійних трибун, як «відщепенця» і «запроданця», його поезії переписувалися і передавалися з рук до рук у всій Україні, а постать поета була оточена щонайхимернішими легендами, які найчастіше виявлялися правдою... Микола Холодний — це спротив радянській системі... це вогненні слова, що пропікають самісіньку душу... це поезії, за які можна отримати до семи років ув’язнення. Слово його було настільки гостре і зухвале, що читач перед ним губився. Образи його були разючі й незвичайні, а метафори просто-таки шокували. Вони так розтинали й вивертали радянську дійсність, що залишалося тільки дивуватися, як цей поет зумів знайти слова, щоб висловити жах і абсурд комуністичного суспільства...»
Пахне небо ліками Коротича.
Пахнуть перса пальцями Драча.
Пахне Сингаївському у родича
самогоном дідова сеча.
Пахнуть вірші маками та вербами,
а на вербах пахнуть асигнації.
У непосидящого трудящого
пахнуть димом з печі облігації.
Пахне Вінграновський сивим бардом.
Всі пісні пропахли буряками.
Пахне Д. Васильович більярдом.
А в повітрі пахне Соловками...
Інший дослідник додає: «Радянська доба для нього була своєрідним творчим Ельдорадо. Куди не кинь погляд — холопство, офіційний дебілізм, розцяцькована прапорами і гаслами нужда. Безумовно, це його печалило. Але й надихало. Унікальність мистецької його натури полягала в тому, що дарованим природою щастям реготатися із самовпевненого і самозакоханого нікчемства він не поступився б нізащо й ніколи. Колючість його єства була не панциром, а кровоносною поверхнею його душі. При цьому не слід забувати, що душі національно свідомої, духовно зрячої і непіддатної страхові. КДБ першим переконався, що Микола його не боїться. Чому? Бо не вміє. Не навчений. І не здатний, як багато хто, навчитися...»
Йому заткнуть хотіла рота
Паралізована вода.
Але він проти жив і проти,
І від роботи до роботи,
Ходив, немов Сковорода (з самвидаву).
Багатьом і досі не дає спокою надзвичайна популярність поета. Не давала й тоді. А той факт, що коли 28 травня 1966 року, до п’ятдесятиріччя від дня смерті Каменяра, Микола Холодний біля пам’ятника Франкові прочитав два вірші: «Собаки» і «Монолог Івана Франка», його і ще кількох чоловіків схопили і запроторили на п’ятнадцять діб до Лук’янівки, змусив, можливо, декого триматися осторонь опального поета, якого, до того ж, у грудні 1965-го виключили з комсомолу і автоматично з п’ятого курсу філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка...
Усіх протримали 15 діб, хоч вони й оголосили голодовку. Холодного звільнили і навіть повернули паспорт, у якому вже стояв штамп: «Выписан». Наказали за двадцять чотири години залишити Київ. Підкорився й поїхав на Яготинщину в радгосп «Новоолександрівський» стерегти сад. Таким було визнання його таланту.
А вже 1969 року в США у видавництві «Смолоскип» імені Василя Симоненка під рубрикою «Захалявні вірші з України» виходить книжка «Крик з могили». Вона була спрямована проти національної політики КПРС. Це був прямий виклик. І хоч вийшла вона без прізвища автора, там були вірші, що вже публікувалися, і Холодного легко вичислили. Він раніше ті вірші читав на людях і не приховував їх. За цю збірку та за інші вірші, що вже ходили по руках, Миколу Холодного взимку 1972 року й заарештувало КДБ.
Читаємо в одного з авторів: «...На початку 70-х... настала пора, коли музам довелося замовкнути, а поетам — обирати: з ким ти — на боці ворога (радянської влади) чи на боці України? Ті, хто обрав перший варіант, зараз або заперечують саме існування такого вибору, або просто мовчать... Проте вибір цей таки був: ідеться про політичні арешти 1972 року, коли можна було легко уникнути в’язниці: покаятися у пресі, засудити «націоналістів» і спокійно жити собі далі. Не багато людей погодилося це зробити, та був серед них і поет Микола Холодний — 7 липня 1972 року в «Літературній газеті» (тодішня назва «Літературної України») з’явився його заклик до тих, хто «заплутався в тенетах українського буржуазного націоналізму»...
Зайве, мабуть, казати, що заява шокувала прихильників його таланту. Невже це написав Холодний?.. А, може, це провокація КДБ?! Подальший розвиток подій хоч і не підтверджував напевно, що це таки не фальшивка, але заронив великі сумніви у душах тих, хто не вірив у зраду. Холодного звільнили з-під варти. Припинили кримінальну справу. На добрі два десятиліття поет зник з літературних обріїв...
І хоч Холодний згодом «зізнається»: «Я помер 1972 року...», але в одному своєму інтерв’ю для сайту «Музей дисидентського руху», наприкінці 90-х, він категорично стверджує, що, мовляв, заяву в «ЛітУкраїні» КДБ опублікувало без його згоди.
Десь за місяць до ювілею поета сталася знакова подія. У Національній спілці письменників України київський журналіст Георгій Бурсов знайомив громадськість зі своєю новою книгою. «Микола Холодний. Публіцистичний портрет. Мозаїка» — так вона зветься. Звісно, хотілося б, щоб вийшла вона величезним накладом, однак автор видав її власним коштом, тому тираж, на жаль, більш ніж скромний.
В анотації до видання сказано, що 2006-го, за загадкових обставин, а за офіційною версією — «від серцевої недостатності», в своєму помешканні в Острі, що на Чернігівщині, помер поет Микола Костьович Холодний. Автор книжки, як він сам розповідає, не зміг змиритися з хибною, на його думку, і спотвореною версією смерті поета і провів власне розслідування, результати якого не збігаються з висновками фахівців, проте цілком заслуговують на увагу.
Треба сказати, що Георгія Бурсова з талановитим поетом-шістдесятником пов’язували довгі роки дружби і так само лише їм двом зрозумілий, дивний для оточення й водночас несподіваний для обох, раптовий і неочікуваний розрив та припинення будь-яких стосунків на ціле десятиліття, що припало на останні роки життя поета...
Ось як пояснює це Георгій Бурсов: «...Так сталося, що останні 10 років перед смертю Холодного перестали спілкуватися... Один другому не поступилися у чомусь... розійшлися. Було, правда, що на якійсь із зустрічей він підійшов і простягнув руку для рукостискання, я, каже, з усіма помирився, але я не відповів йому, про що шкодую. Розвернувся й пішов. Настільки був чимось ображений. Та все те меркне, все те настільки нікчемне порівняно з постаттю Миколи Холодного, що не хочу й згадувати. Але минулого не вернеш! Вирішив писати тому, що не раз і не два траплялося, що люди, які, знав це напевно, самі не без гріха, починали безпідставно обливати брудом і хаяти Холодного...»
Не будемо переповідати зміст дослідження, то справа невдячна, порадимо бажаючим прочитати його самим. Скажемо лиш, що книжка Георгія Бурсова мала б наробити шуму, однак так і лишилася непоміченою, а ті кількадесят прихильників творчості поета, які прийшли на презентацію, почули з вуст автора кілька зауваг про те, що Холодний ніяких покаянних листів не писав, а отже, стукачем не був. І найголовніше — Миколу Холодного вбили! Не дарма колись генерал КДБ сказав йому: «Забудь, что ти поет. Навсєгда похороні в сєбє ето названіє!»
Бурсов в одному зі своїх досліджень напише: «Чи не було забито до смерті в 2006-му році українського Гомера, бо серпом на горлі лежав багатьом землячкам упродовж усього свого життя? Може, невідома нам, написана Миколою Холодним, поема або ж біографічна повість чи роман і були тією мішенню, що привела найманців Сатани до його помешкання?.. Свідком смерті була Миколина остерська сусідка Марія, покази якої дивним чином загубилися, а сама вона невдовзі загадково померла...
...Прокуратура мовчала, слідство велося формально. Офіційний висновок традиційний, коли влада приховує свої злочини або злочинну недбалість слідства: «Помер від серцевої недостатності».
Підсумовуючи, наведемо слова голови НСПУ Михайла Сидоржевського, сказані ним на презентації:
«...Я не літературознавець, не літературний критик, не дослідник творчості Миколи Холодного. Як читач, як людина, що намагається мислити, орієнтуватися у просторі й часі, розумію, що на 60—70-ті припадає вершина його творчості. А потім з різних причин йому не вдалося реалізувати те, що було закладено... Наскільки речі його талановиті, правдиві й гострі вражаюче... це пояснює, чому його тоді тіснили, не сприймали і переслідували. У 60 він вирізнявся від усіх... І, напевно, сучасним літературознавцям й критикам ще належить визначити місце Миколи Холодного у першій десятці провідних українських поетів.
Світ міняється, ми міняємося, країна міняється. І ніхто не знає, до чого призведуть ці метаморфози. Правда, огранена брехнею, виблискує як алмаз. Але ця правда буває настільки гострою, страшною й неприйнятною нашим звичним сприйняттям світу і наскільки вона може бути суперечливою і невигідною багатьом у тому числі освяченим, які ходять в ореолах слави, пошани й всенародної любові, одягши на себе вбрання патріотів. Саме все це відбувається навколо постаті Миколи Холодного.
Хотілося б подивитися, як колізії, пережиті Миколою Холодним, долали б ті, хто сьогодні намагається його критикувати, не знаючи всіх подробиць і деталей...»
Тож труно, труно, ти скажи мені:
це просто смертний епізод?
Чи це в неплановому імені
вмирає планово народ?!
Балада про чорну птицю
Трупи клав на вози
тридцять третій рочок...
Хоч бери та й гризи
комсомольський значок.
Жінка кинула чоловіка
і торби на горба.
Подаруй їй, Владико,
колосочка з герба.
Чоловік збожеволів
і пожежу вчинив.
До собачої будки
він дітей зачинив.
А за числами числа.
...Аж це полудня одного
чорна птиця повисла
над обійстям у нього.
Людським голосом запитала:
— Чи ви тута живі ще? —
Куля в відповідь просвистала —
пала птиця на попелище.
А на тім попелищі рушницю
Опустив чоловік.
Він застрелену птицю
до дітей приволік.
Наказав їм її зварити,
на вечерю запросив півсела.
А на ранок почули діти,
що то мати їхня була...
1963.
Собаки
«Провадиться перереєстрація паспортів на собак».
З оголошення біля київського стадіону «Динамо».
Собаки в місті мають паспорти.
Собак на дачах бачу поза містом.
У цих собак збудовані роти
Сучасно і за формою, й за змістом.
Вони навчені гавкати по-хатньому,
Війна з вовками — то не їхня тема.
Канарці усміхаються по-братньому,
У спів її вслухаючись дотемна.
Собаки мають грамоти й медалі
І нападають тільки за командою.
Невчених псів стає все менш дедалі —
Кому цікаво жити під верандою?
Собаки в місті з почестями мруть,
Прадавня слава в їхньому роду є.
Собак вночі до тюрем не беруть,
Як тих беруть, хто їх щодня годує.
А наша слава впала на порогах,
Пішла від нас десятою дорогою.
Сидять собаки у блискучих «Волгах»,
А мої друзі десь сидять за Волгою.
Хай буде ж славен український лоб,
Яким з-під чобота ми так чудово бачимо.
Стоїть безпашпортний
за хлібом хлібороб,
Стоїть і заздрить він життю собачому.
1964.
Вмирають поети — на смерть Володимира Сосюри
Вмирають поети в душі,
А потім в лікарні вмирають.
Ховають спочатку вірші,
А потім поетів ховають.
Поету копають яму,
Коли — знає тільки він сам.
В поезії білі плями —
Ще більше на серце плям.
Неначе потрапив не в свій город,
Нервово повітря ковта.
Поете, не той тепер Миргород
І Хорол-ріка не та.
Поетів вивчають діти
І слідчі десь цілу ніч.
Поетам дарують квіти —
Померлим, відома річ.
На цвинтар за місто, як сніг,
Вивозять на п’ятій швидкості.
Глузують із друзів їх,
Немов з історичної рідкості.
І ті над труною щось мимрять,
Кого так діймають турботи,
Що тільки поети вимруть —
Не стане для них роботи.
На Байкових зимних схилах
Падають сльози удавані.
І сняться поетам в могилах
На Півночі зими недавні.
І біли ведмеді, ватра,
Земляцьких кісток опилки.
Поетів не стане завтра —
Залишаться члени Спілки.
І як нам з-під криг тоді виплисти,
І хто нас запалить? Хто?
...Он знову на п’ятій швидкості
Помчало когось авто.
1965.
Сьогодні у церкві коні
Сьогодні у церкві коні
ночують і воду п’ють.
Сьогодні новим іконам
прочани поклони б’ють.
Сьогодні гвалтують рації
про мера шлункові болі.
Сьогодні зникають нації —
а світ очманів на футболі.
Сьогодні комусь на згадку
подарували літак.
Сьогодні у полі дядько
гнилий підібрав буряк.
Сьогодні жива колекція
побільша по той бік грат.
Сьогодні у клубі лекція:
«Людина людині — брат».
1961.
