Село Орлівка, підпорядковане Костянтинівській сільській раді, межує з містом Сарни Рівненської області. Тож не дивно, що його жителі зовсім не почуваються віддаленими від райцентру, як це зазвичай буває в селах, та не помічають різниці між життям у місті й селі.
З якого б боку ви в’їжджали в Орлівку, таблички з назвою населеного пункту не помітите. Про початок його сповістить лише традиційний придорожній хрест. З першого погляду може здатись, що село досить маленьке. Утім, варто хоча б трохи зануритись углиб, як переконаєтеся, скільки старих будиночків і сучасних новобудов, в яких проживають 732 місцеві жителі, а також віддалених вуличок приховує. Саме з них мешканцям доводиться добиратись до магазину понад три кілометри.
Серед інших труднощів, що роблять життя в Орлівці не таким комфортним, називають незадовільний стан центральної дороги та відсутність тротуарів. Справді, дорогою до Орлівської ЗОШ їх немає, тому щодня батьки переживають за безпеку дітей, адже рух транспорту через вулицю Ковельську та село досить жвавий. Натомість декілька тижнів тому біля початкової школи встановили новий дитячий майданчик, тож подвір’я навчального закладу людне навіть улітку.
Ще одним улюбленим місцем відпочинку орлівців є кар’єр. Люди з гордістю розповідають, як доглядають за водоймою всією громадою. Нещодавно навіть проводили толоку. Утім, таке захоплення кар’єр викликає не в усіх, дехто з жителів досі вважає його незаконно облаштованим. До слова, за результатами дослідження Сарненського міжрайонного відділу лабораторних досліджень Рівненського обласного лабораторного центру Держсанепідслужби України купатись там не рекомендують.
...У післяобідню пору у фельдшерсько-акушерському пункті, що розташований у приміщенні комунального закладу «Обласна психіатрична лікарня c. Орлівка», відвідувачів майже не було. «У селі розпочався ягідний сезон, тож за амбулаторною допомогою звертаються нечасто, бо людям просто ніколи», — пояснила завідувач Наталія Гончар (на знімку). Вона очолює медзаклад із 2011 року. Ліками та всім необхідним для роботи з населенням забезпечені. Наталія Іванівна розповідає, що в селі чимало багатодітних сімей. Нині тут проживають 11 дітей до року та 258 неповнолітніх, а також спостерігаються чотири вагітні.
...Про сім’ю Бубликів розповіли односельці, а вже за декілька хвилин спілкування з її юними представниками стало зрозуміло чому. Вихованість, культура спілкування, взаємодопомога, працелюбність — те, що вдалось помітити в парубках відразу. У післяобідню пору В’ячеслав, Вадим, Максим й Андрій ідуть по чорниці вже вдруге за день. Зібравши вранці перший чорничний урожай, повернулись додому, щоб допомогти сестрам по господарству, зробити необхідні справи біля будинку, а тоді знову в ліс. Увечері везуть здавати ягоди в сусідню Костянтинівку — так вигідніше.
Олег і Світлана Бублики виховують шістьох синів і чотирьох доньок. У дівчат також ягідний сезон, щоправда, на подвір’ї: обривають вишні, закривають варення і компоти. З ними залишають і 6-річного Олега. «Бо він поки що збирає ягоди лише собі в рот», — жартує старший брат В’ячеслав.
...Сімдесятирічна Надія Пентило проживає в селі Орлівка все життя. Каже, що за ці роки зовсім не відчула суттєвих змін у селі. Працювала на фермі, але мусила покинути, тож отримала малу пенсію. «Я не могла доробити до пенсії, бо маю дитину з інвалідністю. Усі ж знали, які в мене обставини та як важенько її доглядати, але кому до того діло», — бідкається.
Надію Пентило застали в робочому процесі — гребли сіно з онуком Миколою, який, за словами бабусі, завжди їй допомагає. Тримають коня, бо без нього в господарстві не обійтись, та й іншим служить за якусь копійку.
«А я вже була раз у газеті, — ділиться жінка. Тоді її фотографували як матір, яка випроводжає сина на війну. — Руслан був там півтора року. Навіть поранення отримав. Поповиглядала я, попоплакала день і ніч. Але, слава Богу, повернувся, хоч і не таким, як був». Зараз із ним і проживає. Дочка також живе неподалік, тож часто до бабусі навідуються внуки, яких у неї восьмеро, й одна правнучка.
«До магазину нам важко добиратися. Бо біля нас жоден транспорт не їде. Така забита вулиця. А поки зайду за три кілометри, то назад не можу прийти, вже й хліба тоді не хочеться. На велосипеді їздить не вмію, то й сиди, бабо. Отак ми тут живемо. От колись я жила у великому селі, там крамниць багато, все є, а тут що? Добре, що в мене вельми хороша подружка Марійка по сусідству. То є до кого піти, поговорити», — каже пані Надія.
Сарни
Рівненської області.
Фото Василя СОСЮКА.
