Селище Антоніни Хмельницької області. Найцікавіша будівля залишків резиденції Сангушків-Потоцьких — колишній гараж на дев’ять автомобілів. Тепер у ньому — селищна рада.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.

 


Окрасою селища досі залишаються дві брами, що були в’їздом до резиденції.

Фото автора.

Острівці забутої історії

«Голос України» відновлює рубрику «Острівці забутої історії», у якій розповідатимемо про малі міста і села України. Прокладаючи туристичні маршрути й плануючи відпустку, найчастіше думаємо про Київ, Львів, Одесу. Проте у нашій країні є безліч архітектурних принад та неймовірних історій, пов’язаних з маловідомими селами та містечками, які варто знати. Саме з ними ми вас і познайомимо у цій рубриці.

До селища Антоніни, що в Красилівському районі на Хмельниччині, діставатись хоч і не дуже проблемно, проте і не надто комфортно. Хоча від обласного центру сюди не більш як сімдесят кілометрів, та поїздка на громадському транспорті може тривати майже дві години, а білети туди і назад коштуватимуть приблизно півтори сотні гривень. Треба дуже захотіти побувати саме там, щоб, звернувши з головної траси, дістатися селища.

Чи варто це того?

Так. Особливо якщо пощастить натрапити на когось із місцевих істориків чи краєзнавців, котрі з великою любов’ю ставляться до своїх Антонін і можуть годинами розповідати дуже цікаві історії. Вони навіть двотомник видали про свою малу батьківщину.

Про те, де їх шукати, можна запитати в місцевій бібліотеці чи школі. Хоча навряд чи звичайний подорожній звертатиметься по допомогу до приватних осіб. А от з такими туристичними послугами, як екскурсії, гід і відвідини музею, буде складніше. Хоча теоретично все це є. На дверях музею Потоцьких навіть висять розцінки за вхід і за послуги. За 5—10 гривень тут обіцяють навіть індивідуальну екскурсію. Але вся біда в тім, що потрапити в музей не вдається.

Чоловік, який прибирав перед будівлею, пояснив, що екскурсію варто замовляти заздалегідь, зателефонувавши працівникам музею. А взагалі-то останній нині не працює. Із великої зали його, начебто, мають переселити у менші кімнати, і там поки що триває ремонт. На цьому, так би мовити, офіційна туристична частина і закінчується. Далі можна походити вуличками селища і зробити кілька фото.

Ми ж скористаємося допомогою старих знайомих, котрі готові розповісти про місцеві цікавинки.

Як щезли Голодьки і з’явились Антоніни

Перші згадки про Голодьки, саме так поселення називалося спочатку, належать до 1593 року. Майже століття воно належало роду Заславських, потім на півстоліття перейшло до рук Любомирських, а далі ще сімдесят років було власністю князів Сангушків.

Це типова історія для багатьох сіл цього краю. Але далеко не всім вдалося розквітнути так, як Антонінам. Розпочалось це при Ігнації Мальчевському, який разом із дружиною Антоніною отримав від її сестри Барбари Сангушко це село у довготермінове користування.

Новий власник виявився людиною дієвою. При ньому невеличке село почало перетворюватись на справжню європейську резиденцію. Ігнацій побудував у Голодьках не просто родинний маєток, а палац. Поруч заклав парк з екзотичними деревами та оранжереями. Його алеями можна було не тільки гуляти, а й роз’їжджати дорогами, прокладеними для карет.

Новий розкішний маєток Ігнацій назвав іменем своєї дружини. І з часом воно передалось усьому селу. Так щезли Голодьки, і з’явились Антоніни.

Це було далеко не єдине майно, що належало тодішнім мільйонерам Сангушкам. Вони були власниками понад сорока фільварків, які на той час оцінювались більше як у два мільйони золотих рублів. Сума просто фантастична. Більшості сіл із цього спадку так і не вдалося досягти великого розквіту. Але не Антонінам.

Райський куточок приваблював європейців

Маєток розбудовували покоління за поколінням власників. У парку були прокладені алеї для прогулянок, з’явились доріжки для карет. В оранжереях буяла невидана рослинність, серед якої мешкали павичі, фазани, лебеді. А у стайнях з’явилися навіть верблюди.

Антоніни стали місцем для екскурсій не тільки для вельможних сусідів, а й для європейської знаті. Поштові листівки із зображенням їх красот продавались у європейських столицях, і гості частенько навідувалися сюди, щоб переконатися на власні очі, що все це саме так.

Місцеві жителі досі переказують легенду про те, як з тамтешнього саду був зібраний букет з небачених квітів, котрий антонінська графиня подарувала на балі самій імператриці. Та була настільки вражена його красою, що передала садівникові п’ять тисяч золотих рублів. І це поклало початок виникненню місцевої сільської знаті. З часом тут з’явиться чимало кваліфікованих фахівців.

Електрика, перші авто і навіть літаки

1838 року Євстахій Сангушко передав розкішний маєток як весільний подарунок онуці Марії, котра вийшла заміж за нащадка роду Потоцьких. Подарунок був щедрим. Адже тоді в маєтку жило майже сім тисяч кріпаків. Для порівняння: населення теперішніх Антонін — приблизно 2,4 тисячі.

Але й нова молода пара доклала чимало зусиль для розвитку і розбудови свого родинного гнізда. Тут була зібрана величезна бібліотека на 20 тисяч книжок. Вона стала найбільшою не тільки на Волині, а й однією з найкращих у тогочасній Польщі. В палаці зберігались унікальні колекції старовинної зброї і кінського спорядження. Сюди були привезені десятки коштовних килимів від найкращих майстрів світу.

1895 року Антоніни успадкував син Юзеф Потоцький. З ним туди прийшла нова епоха капіталізму. Розкіш і багатство, які залишили йому у спадок предки, він доповнив найновішими європейськими ідеями.

Юзеф не збирався жити у цьому маєтку — це мала бути лише літня резиденція. Але яка! Її облаштуванням зайнявся французький архітектор Арно. Він розбудував палац, відреставрував бібліотечні зали і побудував грандіозну в’їзну браму з шести білосніжних колон із гербами Сангушків та споріднених з ними родин. Вони і нині прикрашають центр селища.

Продовжував розростатись і парк. Нові рослини не тільки замовляли в чужоземних садівників, а й привозив сам господар, котрий любив подорожувати. На сорока гектарах росло півтори тисячі екзотичних рослин. Парк залишився й дотепер. Але тієї екзотики в ньому вже давно немає. Хоча кажуть, що є одна тодішня рослина — пармські фіалки, котрі зацвітають рано навесні.

А от нащадок левеняти, якого пан привіз із сафарі, є у тому парку й досі. Розказують, що під час полювання у Судані на графа напала левиця. Її довелось убити, але потім мисливці побачили, що вона захищала мале левеня. Тож граф привіз сироту додому, і він став домашнім улюбленцем. А на згадку про подію була виготовлена скульптура левиці з дитинчам, котра й досі стоїть у саду. Цікавість до флори і фауни була не просто родинною забавою. Юзеф Потоцький став членом Паризького акліматизаційного союзу і вивчав, чи зможуть на Волині прижитись страуси, верблюди, навіть слони й американські бізони. В перспективі думав і про цілі ферми таких тварин. А тоді підприємницька жилка підштовхнула його влаштовувати знамениті полювання на вепрів, на які з’їжджалось чимало знаті, і на розведення племінних арабських скакунів, котрих граф поставляв для командного складу австрійської армії. Тогочасний мурований манеж і приміщення стаєнь збереглися. Скакунів там немає.

Зате діє місцева дитяча спортивна школа.

Підлоги викладали монетами

Усе, що з’являлося в маєтку, коштувало немислимих грошей. Про багатства Потоцького досі ходять легенди. Кажуть, він навіть хотів викласти золотими монетами підлогу у своєму кабінеті. Мало того, їх мали вкладати ребром, щоб не ходити по зображенню викарбуваного на них польського герба. Це у десятки разів збільшувало кількість необхідного «будівельного» матеріалу, і, кажуть, саме ця обставина зупинила роботи.

Але назвати марнотратником Потоцького важко. Чималі кошти він інвестував у найновіші тогочасні досягнення науки і техніки. У палац були проведені електрика і телефон. Дехто з дослідників навіть припускає, що на подвір’я приземлявся літак. Для зручності поблизу села проклали... залізницю. А ще тут з’явився чи не перший в краї автомобільний парк — для дев’яти дорогих авто був збудований розкішний гараж.

Дивно про все це чути, коли згадуєш про нинішню дорогу до Антонін, переповнені маршрутки. І тільки зітхаєш, коли дізнаєшся, що завдяки європейському гранту не так давно в центрі селища вдалось встановити освітлення від сонячних батарей.

Тогочасний маєток був взірцем англійського шику, французької елегантності, голландської чистоти, німецької педантичності в господарюванні — словом, поєднанням найкращих європейських традицій. Що залишилось від того? Найбільше — спогадів.

Багатство стало обтяжливим

1919 року більшовицькі війська підпалили палацові підвали. Кажуть, палац димів майже два тижні. Згоріла бібліотека, картинна галерея, всі колекції, оранжерея. Дещо селяни виносили з вогню, потім ховали у своїх хатах. Згодом вони вирішили передати врятоване своєму пану у Варшаву. Але й там усе було знищене під час війни 1944 року.

Від палацу не залишилось і сліду. Тепер на його місці стадіон. А ще можна побачити, як місцеві жителі випасають кіз. Колишні технічні споруди збереглись. Але видно, що значна частина з них із окраси перетворились на тягар для селища. Адже новоствореній Антонінській ОТГ фінансово вкрай важко утримувати та доглядати за цими спорудами. А про реставрацію навіть не йдеться. Серед вуличок досі виблискують своєю коштовністю будинки, які Потоцький збудував для своїх управителів та робітників. Це навіть важко назвати будинками — швидше вілли, котрим могли би позаздрити і нинішні багатії. От тільки зберігати їх стає дедалі важче.

На в’їзді до селища над водоймою стоїть чи не найкраща двоповерхова будівля. Вона й досі гарна. І це попри те, що покрівля проіржавіла, стіни обшарпались, все у запустінні. З більшості квартир люди виїхали через аварійність приміщення, і тільки в кількох кімнатах продовжують жити. Все це виглядає доволі гнітюче.

Є ще один такий собі невеличкий палац у західному стилі у самому центрі. Це — колишній панський гараж. Пригадується, як з десяток літ тому він теж стояв пусткою. Потім його все-таки відремонтували. І тепер там — селищна рада та бібліотека.

Як не сумно, після Сангушків та Потоцьких Антоніни серйозно ніхто не розбудовував. Хоч і знищити їх теж нікому не вдалося. Тож залишки вцілілої архітектури досі використовують. Але повернути їм початковий вигляд так і не змогли. Місцеві жителі з посмішкою показують: ось панська штукатурка ще й досі тримається, а те, що потім добудовували та ремонтували, — весь час валиться і валиться.

І це не тому, що місцева влада не хоче кращого буття своєму селищу. Навпаки, тут прагнуть вдихнути у це давнє місце нове життя. Але, видно, одного бажання замало — не вистачає того багатства, що мали Сангушки і Потоцькі. Отож і тішаться тим, що за останніх кілька літ вдалось отримати завдяки різним європейським грантам кілька мільйонів гривень, котрі і використали на невеличкі проекти. Відчувається, що і з туризму теж хотіли би мати свій прибуток. Та поки що про це говорити зарано. Бо для цього потрібен такий потужний інвестор, якими віками були власники цього маєтку. А чи знайдеться такий?

Та Антоніни варто побачити хоча б для того, щоб зрозуміти, якою мінливою буває доля. І усвідомити, що навіть така, здавалося б, забита глибинка колись була справжнім шматочком Європи.

Хмельницька область.