Слов’янський Собор у Переяславі

Слов’янський Собор Білорусі, Росії та України — громадська організація, що існує вже тринадцятий рік, минулої суботи провела урочисте засідання у Будинку культури Переяслава-Хмельницького. Захід було присвячено 360-річчю возз’єднання України і Росії. Саме цим терміном — возз’єднання — позначали учасники Собору цю подію, а не приєднання чи й окупація, як пишуть деякі історики, що швиденько змінили свою позицію, або взагалі новоявлені. Учасники Собору вважають ту подію в історії східного слов’янства найважливішим етапом процесу збирання стародавніх земель Київської Русі, розпочатим ще Іваном Калитою.

Відкрив і вів засідання співголова Собору від України, відомий і авторитетний археолог, історик і громадський діяч, академік НАН України Петро Толочко (на знімку).

Він нагадав, що Богдан Хмельницький був не першим лідером Запорізького козацтва, який прагнув возз’єднання з Московською державою. До нього це робив видатний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний та знаменитий у нашій історії церковний діяч і просвітитель київський митрополит Іов Борецький. Зрозуміло, цього ж прагло і їхнє оточення. А це, хочеться додати, були такі витязі й духовні отці, що до них нинішнім вождям усіх, без винятку, партій і фракцій ой як далеко, щоб не сказати більше.

Та ще були тоді надворі не ті часи. І перший цар московський з роду Романових Михаїл, і батько його патріарх Філарет прекрасно розуміли, що держава Московська ще не зміцніла після тяжких років Смути і не готова до війни за Україну з Річчю Посполитою, а без цього б не обійшлося. І відважився на це Земський собор у Москві лише восени 1653 року.

Академік підкреслив, що справа не завершилася тоді Земським собором у Москві та Переяславською радою козаків і міщан. Вона, рада, тоді лише з ентузіазмом схвалила те рішення. А документально, як кажуть, на письмі, воно було прийнято раніше. Зверненням гетьмана і козаків до царя і рішенням Земського собору у відповідь на те клопотання. А боярин Бутурлін, його помічник Олсуф’єв та їхній почет прибули вже власне для здійснення хрестоцілувального акту. І об’їхали 182 міста, містечка й села, населення яких присягало Михайлові Романову. Отже, це був перший своєрідний середньовічний референдум, бо землі й нових підданих тоді приєднували в один спосіб — мечем.

Про ці й інші тогочасні, пізніші й сучасні реалії говорили на урочистому засіданні відомий російський громадський діяч К. Ф. Затулін, представник Білорусі М. М. Сергеєв, народний депутат України О. А. Царьов, а також Л. Г. Івашов, Н. М. Вітренко та багато інших.

Звісно, не всі промовці є докторами наук, не всі оперували історично-документальними фактами, інколи емоції били через край, але всі говорили щиро, тобто те, що думали. Серед цікавих думок варто відзначити інформацію про «підготовлений ще минулого року на Заході Балканський сценарій для України з узгодженим перехідним технічним урядом» і переліком частини його складу, про «намагання змінити код «свій — чужий» в головах населення України, за яким чужими мають стати громадяни Росії...» (Олег Царьов).

Звичайно, не все було з медом для України у складі царської Росії, а потім СРСР. Але наскокам за ясиром і майном російська армія вельми ефективно поклала край, і в роки Великої Вітчизняної «Коли б тоді Вкраїні на підмогу зі сходу не вернулись москалі» (Василь Симоненко) і тоді фашистські військові злочинці — кати українського народу загойдалися на шибеницях на нинішньому Майдані Незалежності. І сформувалася Україна в своїх нинішніх кордонах, а пізніше і Крим отримала...

Тож питання, з ким дружити, а з ким лише підтримувати ввічливо дипломатичні відносини, залишається актуальним. Чи з тими, хто в нелегкі часи підтримав Україну мільярдами коштів і перспективними спільними програмами, чи з тими, чиї урядовці й дипломати відвідують київський Євромайдан з пиріжками і без, що їм (урядовцям, а не пиріжкам) зовсім не личить. От, правда, з мільярдами в них сутужно. Іспанія, Греція, Італія давно ходять у ЄС з простягнутою рукою, так що не до солідних інвестицій в Україну, от якби купити якомога дешевше...

А Україна — перлина вельми коштовна. І без ограновування за допомогою друзів їй не обійтися. Сиріч, без інвестицій у модернізацію.

Україна — знову на роздоріжжі. Тягли її після Богдана гетьмани й полковники хто до турецького султана, хто до Речі Посполитої, хто до Московії. І була Руїна. Так і в 1917—1919 роках тягли її на всі боки, і лишилася вона без незалежності й під більшовиками. Так і нині. Хто куди.

Та світ нині змінився. Він інший, глобальний. І вибір перед нами — чи не остаточний. Цивілізаційний.

Щоправда, обираємо не ми. Обирають — за нас. Попередній Майдан увіпхнув нам у президенти ледачого Ющенка в неконституційному третьому турі виборів. Що прагне втнути нинішній? І кого планує віншувати? В якому турі? Які державні папери переписати?

Обійматися з нинішньою владою нікому не раджу. В школі демагогії її представники явно прогулювали уроки. На відміну від... здогадайтеся кого? Та зміна демагогів, вибачте, влади має бути легітимною. У кого сверблячка — засніть і прокиньтеся у 1917-му. У шкірянці і з маузером на стегні. Це збуджує, як зауважив ще Хемінгуей. 

Отже, думаймо, земляки. Думаймо кожен. В кого ще трохи лою в голові є. Думаймо з економічними викладками перед очима. І не покладаймося в цьому на уряд. Він навіть 360-річчя Переяславської ради не наважився на державному рівні відзначити. Певно, цнотливість завадила.

Довелося Слов’янському Собору діяти своїми силами.

Щоправда, привітання прем’єр М. Я. Азаров на адресу зібрання надіслав. Але були й вагоміші.

Слава Україні!

Слава Україні, яка не забуватиме уроків історії!

Слава Україні, яка має шанс разом з Росією стати вельми перспективним мостом між Сходом, що стрімко розвивається, і Заходом, що розвивається не дуже.