Полігон «Широкий лан». Червень 2014 року. Проводи бійців 51-ї бригади на фронт.
Із Ларисою я познайомилася в 2015-му. Волонтери з різних областей приїхали на курси стратегічних комунікацій, організовані при Академії оборони України. Дамочка в приталеному пальто й чобітках на підборах, яка граціозно дефілювала в бік корпусу, де відбувалися заняття, тягнучи за собою валізу на коліщатах, погано вписувалася в моє уявлення образу «великого» волонтера. Через кілька годин ми вже пили чай у їдальні, і я знала, що це Лариса Снігур — викладач англійської одного з вузів Миколаєва.
За її розповідями і справами вибудовувалася моя хронологія подій, переживань, емоцій, перемог і втрат крайніх п’яти років, які прожила наша країна й ми разом з нею — у тилу й на передовій новітньої історії Незалежності України. Уроки неоголошеної російсько-української війни у викладі без пафосу й бравади тендітної інтелігентної «училки», яка через особисті переконання і власний вибір не змогла залишитися осторонь того, що відбувається, допомогли багато що зрозуміти й запам’ятати в цьому гібридному параграфі гуманітарної дисципліни.
— Наша родина — я викладач вишу, чоловік — інженер-конструктор — представники колишнього середнього класу. Коли почалися події на сході України, вирішили частину своєї зарплати виділяти на допомогу армії. Допомагали знайомі, колеги, небайдужі люди. В 2014-му мої колишні студенти в Канаді та США почали збір коштів і речей для наших захисників. Так налагодилися зв’язки з українською діаспорою. Витрати були великі. Шукала гроші, де могла. Так познайомилася з людьми бізнесу. Довіряли мені й завжди відгукувалися на прохання, при цьому не бажаючи розголосу свого меценатства. Про всі отримані кошти обов’язково звітувала. Було боляче, коли якось один із відомих волонтерів кинув фразу на мою адресу: «Ти ж допомагаєш не за свої, а за чужі», — сумно усміхається Лариса.
Згадуючи той час, «дамочка з манікюром» зізнається, що раніше гайку від болта не могла відрізнити, а тоді довелося в усі нюанси самій вникати. Навіть міношукач на запит військових знайшла. Якось ощасливила підшефних дорогою фірмовою пилкою — такий реманент у перший рік війни цінувався на передовій у наших бійців. І на подяку одержала від них псевдо «Макіта» (марка подарованої пилки). Моя співрозмовниця зізнається: від такого компліменту вона, філолог, цінитель високого літературного стилю, була, м’яко кажучи, не в захваті. Але коли військові пояснили асоціацію з інструментом, мовляв, ти така ж дорога й надійна, як пилка, Лариса зрозуміла — це визнання! Мабуть, у нагороду від перших вражень, які витончена панянка справила на підшефних, позаочі вони почали її величати й «Феєю», і «Королівною».
У довгому списку підопічних Лариси першими були морпіхи, які навесні 2014-го після захоплення Росією Криму виходили з Феодосії, Керчі, Сакська авіаційна бригада...
— Ми довідалися, що в нашому миколаївському санаторії-профілакторії «Перемога» оселили кримських військових із родинами. З’ясували, що їм потрібно із речей, продуктів, засобів гігієни. Із дому все вигребли, купили, привезли. Хлопці були дуже розчулені та розгублені. Все запитували: «Це нам? Можна брати?» Після нашого візиту розповідали, як телефонували в Крим своїм, хто ще не виїхав, пояснювали, що тут, на материку, люди допомагають і все добре. Спочатку товариші по службі їм не вірили. Тоді в Криму російські «колеги», з якими служили пліч-о-пліч багато років і яких вважали побратимами по зброї, усіляко намагалися переманити українських офіцерів на свій бік, змусити зрадити присязі й залишитися в «їхньому Криму». Залякували, запевняючи, що київська хунта підготувала для них в’язниці та репресії... І саме ті дзвінки й розповіді тих, хто повернувся на велику Україну, про те, як їх зустріли й прийняли на батьківщині, допомогли багатьом тим, хто ще там перебував, прийняти рішення і виїхати з окупованого Росією півострова, — стверджує Лариса Снігур.
Однією зі своїх перших і вдалих волонтерських «спецоперацій» вона вважає організацію концерту на полігоні «Широкий лан» спекотного літа 2014 року. Туди вивели 51-шу бригаду, після трагічних подій під Волновахою, коли наших захисників уночі по-зрадницькому впритул розстріляла ворожа ДРГ. Це були перші масові людські втрати на Донбасі. І психіка військових, які до цього служили в мирній країні і не брали участі у збройних конфліктах у складі миротворчих місій, не була готова до такої реальності.
— Зателефонували мені в четвер пізно ввечері й попросили допомогти організувати концерт на суботу. Психологи не справлялися... Вранці наше дамське співтовариство завантажило в білий «Гольфик» якусь консервацію, продукти, мило, щітки й відвезло в бригаду. Ніколи не забуду обличчя бійців!.. А наступного дня зі студентами історичного факультету миколаївського педуніверситету ми привезли на «Ширлан» концерт. Він був схожий на виступи артистів на передовій під час Другої світової війни, як у радянських фільмах показували. Дівчинка читала вірш Сімонова «Жди меня», а чимало хлопців не приховували сліз. Потім 51-шу в Іловайськ відправили. Бійці розповідали: там під артобстрілами в окопах вони переглядали записаний на гаджети той наш концерт. Казали, він дав їм віру й сили вижити, — цим епізодом Лариса поділилася в один із перших наших «уроків історії». Більшу частину свого вільного часу вона тоді проводила у військовому госпіталі, допомагаючи забезпечувати поранених медикаментами, препаратами, необхідними для реабілітації.
Разом з мамою волонтерив і дванадцятирічний Георгій. Лариса згадує, як того першого літа війни купила синові для школи відро дорогого імпортного пластиліну. А хлопчик наліпив із нього фігурки героя популярного мультику «Angry Birds» і відвіз у госпіталь пораненим, які тоді вийшли з оточення з-під Амвросіївки... Минуло п’ять літ, а ті вироби в деяких палатах стоять досі.
Коли ми тільки познайомилися, я запитала Ларису, чому вона вирішила допомагати армії?
«Я не приховую, волонтерство особисто для мене не пов’язане з величезною любов’ю до Батьківщини. Це моя величезна подяка нашим захисникам і бажання, щоб моя дитина не бачила обстрілів. Батьківщина — це твоя родина. З турботи про родину починається турбота про ближніх. І все, що я робила ці роки, робила насамперед заради сина. Насправді, волонтерство — це для себе. Це мій чистий егоїзм, мій вибір і моя особиста справа», — замислившись, відповіла вона.
Минуло кілька років. І от Лариса знову в Києві. Її син виріс і вступив у НДУ ім. Шевченка на військового психолога.
Лариса Снігур із сином Георгієм.
Із архіву Лариси Снігур.
— Їм сьогодні показували фільм про 93-ю. Георгій сказав, що пам’ятає, як ми збирали необхідне для цієї бригади... «Мамо, і я зрозумів — які ж ви молодці! Як багато зробили за крайні п’ять років!» — цитує слова сина Лариса. Відводжу погляд. Емоції переповняють.
І тепер, у серпні 2019-го, запитую народного інтенданта з п’ятирічним стажем, що для неї означає Незалежність?
— Не дуже люблю це слово, — зізнається філолог, лінгвіст. — Більше по душі слово «свобода». Чому? Мабуть, через префікс «не», у якому закладено заперечення. А свобода для мене — це насамперед свобода думки. 28 років говоримо про незалежність, але за цей час ми так і не стали вільними. Можемо розвивати цю тему, сперечатися, вигадувати нові символи й атрибути, але поки кожен із нас усередині себе не позбудеться старих стереотипів, старих типів мислення, новою нацією ми не станемо.
Особисто для мене було важливо самій перебудуватися, перебудувати свідомість, відчути себе громадянином держави Україна. Адже родом я з Радянського Союзу. Уперше задумалася про це, побувавши в 2007-му на заході України. Там виникло відчуття, що нас довго обманювали, нав’язуючи картинку про «спільність радянського народу», яка не відповідає реальності.
Я народилася в Росії, виховувалася в російськомовній родині. У глибинці Львівської області побачила, як по-іншому живуть люди: встають о п’ятій ранку, все роблять спільно, ходять у церкву. У них навіть цінності інші. Якщо в нас на півдні України занедбаний будинок одразу розбирають по цеглинках для власних потреб, то там стару порожню хату або церкву ніхто не чіпає...
Після тієї поїздки розповіді мого дідуся, який служив на Закарпатті наприкінці 30-х — початку 40-х років минулого століття, набули іншого змісту. От живуть люди, приходять якісь чужинці й починають нав’язувати їм свої правила, ламати уклад їхнього життя, цінності й змісти. Остаточне розуміння такої невідповідності міфу реальності настало в 2014-му, коли на нашу землю прийшли чужинці, які «нібито свої», але намагаються відібрати твій дім, твоє життя... Ось такий історичний ланцюжок для мене дуже чітко вибудувався саме тоді.
Свої ментальні «закладки» часів совка я намагаюся відстежувати й розумію, звідки вони родом... У мого сина таких установок уже немає. Це інше покоління, не травмоване моральним імперативом «щасливого радянського дитинства». Дивним чином у нашій проросійській родині виріс хлопчик із дуже чіткими проукраїнськими поглядами. Напевно, тому, що ми в нього вклали дух свободи, який усе-таки був у нас. Невільні батьки не можуть дати дитині відчуття й розуміння свободи. Думаю, коли ми зможемо виховати вільне покоління, тоді й Україна стане вільною. Сподіваюся, що нині ми на шляху до цього.
