Сім'я Михайла Коцюбинського. Діти письменника М.М. Коцюбинського: Юрій, Оксана, Ірина, Роман.

Із чотирьох дітей вона вижила одна. Оксана була дружиною командира Червоного Козацтва Віталія Примакова і померла під час пологів (за іншою версією – отруївшись шинкою). Юрій та Роман були розстріляні владою, за яку так активно боровся найстарший з дітей Коцюбинських. Власне, всі діти українського класика пішли в революцію. Чому так сталося? Адже Михайло Коцюбинський  визнаний гуманістом, Сонцепоклонником і він дійсно таким був, яку би його художню річ не взяти. Скажімо, «Подарунок на іменини» – пронизлива, викривальна штука про репресії жандармської системи царської Росії, яка змалку калічить душу дитини. Чи «Він іде» – про єврейський погром, так моторошно – красиво описаний. Чи ніжна повість «Дорогою ціною» з любов’ю Остапа і Соломії, які тікають, шукаючи свободу… А діти пішли в революцію.

А може причина не в батькові, який так часто був не вдома, а то на Капрі, то в Криворівні, а таки в матері? Її представляють такою собі сірою мишкою в тіні великого письменника – мовляв, була берегинею домашнього вогнища, ростила чотирьох дітей, доглядала господарство, щось вчителювала і все… Насправді до заміжжя вона мала круту біографію. Адже Віра Іустинівна Дейша (на знімку) була революціонеркою ще до зустрічі з Михайлом Коцюбинським. Про це мало хто знає, але вона, донька надвірного радника і директорки єпархіального училища (неабияка постать у маленькому, провінційному Чернігові), навчаючись на Бестужевських вищих жіночих курсах у Санкт-Петербурзі, вступає в революційний гурток.  Була ув’язнена у Варшавській цитаделі саме як причетна до народницької терористичної організації (чи ж дивне захоплення терором її сина Юрія?). Була звільнена на поруки із заставою 500 рублів, внесеною братом Василем. Застава була повернута, до речі. І, між іншим, згаданий брат Василь був помічником інспектора Воронезького фабричного округу, а  сестра Софія – класною  вихователькою Віленського Маріїнського вищого жіночого училища. Про їх долі мало що відомо, але у революцію їх не повело…

Поліція фіксувала, що Віра Дейша «была знакома и проживала на одной квартире со студентом Петербургского университета Иосифом Степановым Вержбицким – террористического направления, сторонником систематического цареубийства».( ЦДАЖР, ф. ДП III, № 874, арк. 46 б).

Шукати тут сенсації хтозна чи варто (проживання в одній квартирі), адже у величезних петербурзьких квартирах і тоді, й тепер студенти могли проживати як сусіди. Хоча – з іншого боку – серед революціонерів, особливо терористичного напрямку, нрави були доволі вільними.

Також поліція називає нареченим Віри Дейші Свідерського – щоправда, це доповідає ротмістр Безгін і хтозна чи можна так уже вірити його пізнанням. (Там же, арк. 20- 21). Принаймні, радянські видання про Коцюбинського, що виходили під пильною увагою його доньки Ірини Михайлівни, говорять про фіктивні заручини Віри Дейші та Федора Свідерського з метою конспірації.
1892 року поліція констатує, що «путем наблюдения за сношениями чиновника Варшавской контрольной палаты Федора Иванова Свидерского с Верой Иустиновной Дейшей было обнаружено существование в Чернигове противоправительственного кружка». (Там же).  Від нього Віра Дейша отримувала нелегальну літературу.

Пильна поліція помічає також «близкие отношения с состоящим под негласным надзором полиции Василием Трофимовым Андриевским» і знову повторюється мантра про читання книг на малоросійській мові. Про інтимні стосунки, певно, не йдеться, адже поліція підкреслює, що ходила вона до Андрієвського разом зі Шкуркіною – Левицькою.

«Водночас не без допомоги тієї ж машини з’явилися чутки про «любовные отношения» В.У. Коцюбинської та С.О. Василевського, голови селянського банку в Чернігові», – пише О.Кульбицький у маловідомому (наклад 150 примірників) дослідженні «Доля дітей Михайла Коцюбинського». Проте, працюючи вченим секретарем музею – заповідника М.Коцюбинського, я сам читав листи цього поміщика Василевського із Вовчої Гори під Остром – листи адресувалися виключно Вірі Іустинівні і там він то просив прислати йому Юрка на канікули (тільки Юрка!), то передавав їм мішечок гречки. Про Михайла Михайловича у листах не йшлося… І це були реальні листи – зовсім не чутки. Будемо думати, що поміщик, голова селянського банку, так ото просто дбав про родину українського письменника…

Працівниці музею робили круглі очі, коли я розказував про ці листи: «Ви хочете сказати, що у них були стосунки?». Та нічого я не хочу сказати, але досліджувати треба. Бо недосліджене породжує чутки і непевність… Наразі цю тему просто бояться всі досліджувати.

Але Юрій Коцюбинський вперто вказував свій рік народження як 1895, хоча Михайло Коцюбинський та Віра Дейша одружилися лише наступного, 1896 року. Дослідники, думаю, не без впливу Ірини Михайлівни, пояснюють цей казус  тим, що, мовляв, Юрій, бажаючи вступити в більшовицьку партію ще в 1913 році, приписав собі рік. Вірити цій версії важко… А ось те, що Юрій входив до складу підпільного революційного гуртка, це правда, що задокументована. І робив це він, до речі, ще за життя батька, який, важко повірити, що був для нього авторитетом. Адже батько був за Україну, а сини та дочки – за комуністичну химерну ідею.

Не випадково, що саме Коцюбинського називає сучасник одним із більшовицьких катів у Чернігові: «Уринсон, Данішевский, Коцюбинский решали судьбу всех уважаемых в Чернигове почтенных людей». Але вони вбивали не тільки шановних буржуа. Так, скажімо, гімназистку Мілітіну Мякишеву розстріляли з тіткою тільки за те, що у їх квартирі переночував офіцер Панченко.  Ніч гімназистку ґвалтували п’яні солдати, а тоді розстріляли біля Чорторийського мосту на Гомельському шосе. Це там, де зараз стоянка і де минулого року затопило садиби місцевих мешканців.

Син українського класика Юрій Коцюбинський (на знімку) – зокрема, у 1919 році був головою виконавчого комітету Чернігівської губернської ради, секретарем і головою Чернігівського губернського комітету і губернського бюро КП(б)У, завідувачем Чернігівського губернського відділу управління.

Цілком вписався він для українського декорування неукраїнської влади і при окупації України більшовицькими військами. «Одвертий лист» Сергія Єфремова до Юрія Коцюбинського апелював до пам’яті про його батька, до його українського настановлення, розповідав про команду Юрія Коцюбинського бити з гармат по будинку Михайла Грушевського, який всю дорогу спонсорував Михайла Коцюбинського; але то було намарне. То тільки яблуко від яблуні далеко не падає, а Юрій Коцюбинський тільки прізвищем мав схожість зі своїм батьком.

Чернігівка Августина Леонтович, дитинство і юність якої припали на початок XX століття і проходили в маленькому будиночку по вулиці Сіверянській №1, а поруч проживала сім’я М.М. та Віри Коцюбинських по вул. Сіверянській №9, залишила цікаві спогади своєї матері. «Їхня (Коцюбинських – авт..)  садиба була на пагорбі, а мамина – низом. Навіть паркан був спільний з хвірточкою між садками», – уточнювала вона.
Так ось  у цих спогадах, надрукованих «Українською літературною газетою», Августина Леонтович пише: «Син Юрій поринув з головою з властивою йому гарячістю в державні справи, в боротьбу з контрреволюцією. Коли приїхав до Чернігова, займаючи високі керівні посади, – продовжував боротися з контрреволюцією. Було здійснено багато розстрілів молоді. Мама розповідала, що, коли стемніє, через їхній двір до садиби Коцюбинських пробирались, лізли на той пагорб матері заарештованих хлопців. Вони молили – просили Віру Устимівну з Юрком, адже він їх знає, разом учились, в одному місті жили, впевнити, що не шкодили вони владі, революції і т.д. Віра Устимівна поділяла погляди своїх дітей (зверніть увагу на цю фразу – авт.). Але її життєвий досвід, мудрість, розум, говорили за інший підхід до справи. Вона намагалася поговорити з Юрієм, передати благання матерів за дітей, що заарештовані і приречені на смерть. Чи винні вони, що народились в іменитих сім’ях?.. Але Юрій нічого не хотів слухати, був невмолимий, рішучий. Розстріли продовжувались. Мати була проти цього. Тут їхні погляди розходились, і з цього приводу у них були суперечки, конфлікти. За підписами Юрія нещадно велась боротьба з контрреволюцією, розстрілювалась молодь».

Надія Суровцева, яка добре знала Юрія Коцюбинського, оскільки працювала разом з ним у Відні, писала, що він був талановитим від народження, але з комплексом неповноцінності. Чи не пов’язано це з датуванням ним року свого народження?

Юрій Коцюбинський підтримує розвінчання Скрипника, засуджує Хвильового. Та й він потрапляє в жорна створеної й ним системи – за даними Леся Танюка, допитував Юрія Коцюбинського особисто Мехліс, якого називали тінню Сталіна. Він не мав сентиментів до прізвища українського класика і приписав Юрію навіть особисту участь у вбивстві Кірова та в підготовці замаху на Сталіна. Військова колегія Верховного Суду на чолі з Ульріхом засуджує його до розстрілу.

Існує така легенда, що заарештовувати його прийшли в день якогось сімейного свята і Юрій Коцюбинський вийшов у сорочці із запонками. Таким його брати не стали, адже запонками можна заподіяти смерть у камері. Змусили перевдягнутися – тоді він вийшов у вишиванці. Навіть це стало підставою для звинувачення, хоча насправді українського буржуазного націоналізму йому не приписували…

Роман Коцюбинський

Так, репресований. Але наговорив на брата навіть без особливого нажиму, без катувань. Зрештою, саме він, Роман Коцюбинський, «викрив» у вінницькому музеї Коцюбинського націоналістичну «єфремівщину» та вигнав з роботи свого дядька – Хому Михайловича. Той Хома згодом створить і налагодить роботу чернігівського музею свого брата, а його донька – відома літературознавець і критик Михайлина Коцюбинська, до кінця свого життя з осторогою ставитиметься до нащадків свого дядька – видатного українського класика Михайла Коцюбинського. Тільки Юлію Романовичу, внуку письменника, десь уже в останні роки вдалося загладити ці стосунки, зробити їх терпимішими…

Оксана Коцюбинська – Примакова

Ще в гімназії вона захоплено пише про поезію Тютчева, милується образом  Анни Кареніної, героями Золя і Бальзака, пише листи Горькому. Але нема в її колі інтересів українських письменників – навіть тих, з якими дружив її батько. Ні Франка, ні Кобилянської, ні Лесі Українки, ні Олени Пчілки,  ні Грінченка, ні навіть суперпопулярного тоді Володимира Винниченка, тільки й того, що була знайома з Павлом Тичиною, бо приходив до них на літературні суботи… Не зачіпала її українська тема. Так, як і братів.  Як це могло бути в сім’ї українського класика?

Невипадково Оксана Коцюбинська шпигує на користь більшовиків, працюючи у Центральній раді. Про це з обуренням писала Софія Русова. Її слова знала й цитувала Ірина Данішевська – Коцюбинська, коли доводила вірність сестри Оксани комуністичним ідеалам. Батько не просто дружив, а часто жив на гроші, надані Михайлом Грушевським, а його донька доносила червоним на соратників Грушевського… Отака зловісна гримаса комуністичного перевороту українського світу!

Ірина Данішевська – Коцюбинська

Офіційна її біографія старанно підчищена, відретушована. Мовляв, народилася в Чернігові, вчилася у гімназії, далі щось про літературні суботи і сімейні побутові традиції сім’ї Коцюбинських.

І не артикулюється її одруження з Метриком Данішевським. Проте Алевтина Леонтович пише так: «Коли матеріальне становище сім’ї Коцюбинських було дуже складне, ще в Чернігові, до Ірини залицявся молодий чоловік. Метер Данішевський, хоч негарний – син багатої матері. Умовили Ірину вийти за нього заміж, сподіваючись покращити матеріальний стан сім’ї. Але після одруження свекруха своїм багатством не поділилась». Садиба Данішевських була також по вулиці Сіверянській – там, де зараз будинок державного казначейства.

Коли почалася революція непролетарське походження не завадило зятю Коцюбинського зайняти посаду в революційному трибуналі у свого родича – командира Червоного козацтва Примакова. Можна уявити, що член трибуналу  Данішевський не квіточки насаджував… Дружина його тим часом з маленьким сином Юрком та тещею Вірою Іустинівною – у Сарапулі та Казані, куди вони втекли від денікінських військ. За переказами, їх син Юрій помер під час голоду 1922 року і похований між дідом та бабою Коцюбинськими, хоча останнє – малоймовірно. У Данішевських лишився син Флоріан, який згодом  жив у Києві і в чернігівському музеї при вході до нового корпусу – бюст Михайла Коцюбинського його роботи.

Далі Данішевський працює в прокуратурі у Вінниці, Проскурові, Полтаві, Харкові. Гадаю, ще прийде час розкрити архіви – чим же займався  працівник сталінської прокуратури і енкаведист Данішевський? Коли ж арештовують Юрія Коцюбинського, який і посаду для  Данішевського вибив, звільняють і його з роботи. Щоб вижити, Данішевські свідчать, що вони нічого не знали про  справи Юрія, зв’язку з ним не мали, прізвище стає в Ірини виключно Данішевська (до того було подвійне). Данішевський влаштовується працювати в якусь артіль, проте уникає не тільки арешту, але навіть і обшуків.

Проте Ірина Михайлівна не полишає долю на самоплив – 1939 року вступає в комуністичну партію, а 1941 року закінчує дворічну стаціонарну юридичну школу. Як це вдалося сестрі «ворогів народу» (на той час уже й інший брат, Роман, був розстріляний) – залишається загадкою. Більше того – в евакуації під час війни Ірина Данішевська стає в.о. прокурора Чкаловської (Оренбурзької) області. Ще раз  – сталінські часи, сестра «ворогів народу»! Цей момент старанно замовчувався родичами і до відкриття архівів у Росії лишається здогадуватися якою старанною більшовичкою була донька Михайла Коцюбинського…

Чоловік – «пропав безвісти». Проте за переказами, які глухо жили в музеї Коцюбинського, насправді Данішевський опинився аж в Аргентині і КГБ довго шантажувало Ірину Михайлівну такими чутками. Що не завадило їй по переїзді в Київ стати директоркою Будинку літераторів – і тут вона вже стала не Данішевською, а таки Коцюбинською. Цього разу вже інша приставка стала зайвою…Перед тим вона в Києві ще була 5 років народним суддею. Думаю, що колись і ухвали іменем УРСР та радянського правосуддя, які виносила суддя Ірина Коцюбинська (чи ще Данішевська?), стануть відомими.

Що безумовно треба поставити в заслугу Ірині Михайлівні – це те, що вона розшукала в дитбудинку свого племінника, Романового сина Юлія. Він ріс, навіть не знаючи, що є внуком видатного українського письменника. Любив грати на гітарі пісні на слова Єсєніна, ріс у Ясній Поляні (своєрідний гумор – направити туди внука українського літератора, хоч і був він слюсарем), не вмів говорити по-українськи, одне слово – типовий совєтський громадянин. Коли ж Ірина Михайлівна його перевела в Україну, представила Максиму Рильському та Павлу Тичині. І ті взяли в оборот внука класика – перший курс він вчився ще на російській філології, а коли освоїв українську мову – перевівся на факультет української філології. До кінця життя в нього лишилися деякі неправильні наголоси та вміння зіграти на гітарі пісень на слова Єсєніна, що, проте, траплялося в дуже вузькому колі.  Юлій Романович Коцюбинський став справжнім українським патріотом, трудівником нашої культури, лишив по собі світлу і вдячну пам’ять. Певний час довелося йому, як і діду, бути головою чернігівської «Просвіти» (щоправда, міської).

Подальші стосунки тітки і племінника були складними настільки, що Юлій Романович звільнився з чернігівського музею. І повернувся туди після смерті Ірини Михайлівни та її наступника. Але те, що вона врятувала для української справи внука нашого класика – факт, який варто цінувати.

…Народна традиція каже, що біля хати не можна садити ялину – сім’я розпадеться. Михайло Коцюбинський і Віра Дейша 1896 року посадили перед своєю хатою на вулиці Сіверянській ялину. Живе вона й нині – більш, ніж сторічна. А ось сім’я розпалася, розвіялася вітрами революції, воєн, репресій. І тільки гілочка великого роду, врятована Іриною Михайлівною, чується українською – правнук письменника Ігор Юлійович очолює музей. А в них з дружиною підростає донька Ірина.

Зі спогадів Августини Леонтович

Найперше знайомство її мами з Михайлом Михайловичем Коцюбинським відбулося, коли та була ще зовсім маленька. Чудового сонячного дня (це був перший день Паски) вона вибігла на вулицю святково одягнена, в хорошому настрої. Аж назустріч їй іде такий красивий, стрункий, елегантно вдягнений чоловік. У нього була приємна посмішка і сяючі очі. їй схотілось щось сказати йому. Вона відбігла до нього і привіталась: «Христос воскрес!» А він їй відповів: «А ти бачила, як Він воскрес?» Ця відповідь знітила її, вона розгубилась. Ніяк не могла збагнути, що ж не так вона сказала такому гарному чоловікові. Лише багато пізніше зрозуміла, що Михайло Михайлович Коцюбинській, як і вся його родина, починаючи з матері Глікерії Максимівни – були атеїстами. Навіть Оксана, ще малою, колола очі в іконці Божої Матері, яку Михайло Михайлович привіз як сувенір завдяки великому художньому виконанню – вона була виготовлена на картоні уколами голки. Цей вчинок Оксани дуже вразив тоді маму мою.

Одягався він дуже вишукано, зі смаком. Згадувала мати, що на великих прийомах двічі в одному і тому ж костюмі не з’являвся. Любив красиві краватки, мав золоті запонки, як пише Ірина – дочка. На все це потрібні були кошти і немалі. Витрати великі, а прибутки, зарплата – мізерні. Сім’я відомого письменника завжди на виду, потрібно було підтримувати імідж. Не вистачало коштів навіть на харчування. Брали продукти в борг: борошно, м’ясо, крупи, жири і т.д., а в певне число місяця (не пам’ятаю яке) біля воріт шикувалась велика черга. Люди стояли, щоб забрати борг. Тоді виходила служниця, давала по кілька монет, що далеко не сплачувало цей борг. Люди сварились, кричали, проклинали і розходились. З горем навпіл розрахувались з боргами і робили нові. Часто прибігали і до нашої бабусі позичити те чи інше.


Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського.
Фото: cheline.com.ua, kotsubinsky.org, hvilya.com, Вікіпедія, відкриті джерела