Київський композитор Володимир Шумейко (на знімку) — автор музики до п’яти кінофільмів — походить з номенклатурної російськомовної сім’ї. Але в роки хрущовської відлиги перейнявся українською ідеєю і досконало опанував мову. Він став свого роду революціонером національної гідності у своїй сім’ї та мовним інспектором серед людей, бо ще далеко до появи мовного закону дошкуляв чиновникам та працівникам сфери обслуговування, від яких у відповідь чув російську.

Його мати — росіянка, інженер-будівельник, а батько — українець, працював інструктором ЦК Компартії, тож сім’я мала добробут, привілеї, спецрозподільник... Поки батько не помер. Тоді Володі виповнилося дев’ять років. Слід зауважити, що батько при своїй посаді скептично оцінював політичну «еліту», забороняв дружині вступати до «партії-банди».

Володі пощастило закінчити престижну англомовну школу № 92, де навчалися діти партійних чиновників, письменників та журналістів. До слова, сидів за однією партою із сином Михайла Стельмаха — Ярославом (майбутнім яскравим драматургом і прозаїком). Запам’яталося, як на перерві вчителі спілкувалися виключно українською, дотримуючись мовного порядку.

З настанням повноліття Володимир свідомо записав себе українцем і замислився: чому я не розмовляю рідною мовою? Друзів і знайомих він намагався переконати: «Ми — українці, а нам москалі нав’язали свій «язик». У відповідь чув: «Зачєм ковєркаєш язик?». Так, він говорив неоковирно, тож російсько-український тритомник став у нагоді, особливо цікавився українськими відповідниками, віднесеними до застарілих, а також діалектизмами. Почалося його громадянське становлення.

Із вибором професії Володимир Вікторович теж не вагався. Маючи здібності до музики, закінчив музичне училище імені Глієра, композиторський факультет Київської консерваторії. Українську ідею Володимир відкривав через поезію Тараса Шевченка. Досі згадує, як її декламувала вчителька української мови так, що мурашки бігали по спині. У консерваторії потрапив в клас до Мирослава Скорика, який спілкувався суто українською. Для нього це звучало несподівано і цікаво. Ця зустріч зі Скориком стала останньою краплею у мовному становленні. На першому курсі він підкреслено вдягав блакитну сорочку із жовтою шийною хустинкою. А ще були відверті розмови з другом, теж майбутнім композитором Ярославом Верещагіним (сином композитора Романа Верещагіна). Саме від друга дізнався, що на тих, хто приходив до пам’ятника Кобзаря у дні вшанування пам’яті 22 травня і 9 березня, чекали великі неприємності, аж до виключення з вишу. Це викликало в ньому внутрішній спротив, який виливався у запальні дискусії зі студентами і викладачами. Як наслідок — до консерваторії намалювалося два гебешника. Старший говорив з ним українською, інший, молодший, — російською, але тиснув так, що стало студентові гаряче: «Слідкуємо, знаємо про вас все, були радянською дитиною, але останнім часом спостерігаємо, що душа ваша почорніла...». Звучали погрози про виключення з консерваторії, а щоб, мовляв, цього уникнути, треба написати заяву, в якій зазначити, хто саме розмовляє українською і розтліває студентів? А українською спілкувалися ректор, проректор, завідувачка кафедри української музики (що зрозуміло). Студентові дали час добре подумати і всіх згадати. За порадою свого кума-письменника, Володимир у заяві правду приховав і не згадав жодного прізвища, щоб людям не довелося відповідати. На другий допит з’явився лише той чоловік, який говорив з ним українською, на щастя, він спокійно поставився до відмови, здалося, навіть зітхнув із полегшенням, для годиться провів політінформацію і відпустив з Богом. «Така гебешна робота — на гачок чіпляти, а я не спаскудив цим зізнанням свою душу», — збагнув тоді Володимир і став обережнішим у тодішніх небезпечних для свідомих українців реаліях.

З роками українську ідею він привніс у написання своєї музики. Нотний революціонер Шумейко був одним із тих, хто почав використовувати фольклор, по-сучасному його опрацьовуючи («Три старосвітські співаниці» для народного голосу, чотирьох флейт, чотирьох ударних та віолончелі), а його твір «Квартет для чотирьох саксофонів», де виразно відгомінюють трембіти у виконанні Київського квартету саксофоністів під орудою Юрія Василевича з великим успіхом звучав у Франції. Його «Забута псальма» — сучасне прочитання давньої музичної української стилістики. «Псальма для кларнета і клавесина» у стилі українського бароко (XVII — XVIII століть). А симфонію «Виповідь третя» (симфонія третя) автор писав майже два роки. За словами композиторки Алли Загайкевич, «його музику за нього ніхто не напише».

Нині композитор Володимир Шумейко перетнув 70-літню межу і вже давно полишив столичну метушню. Мешкає у Ворзелі, який колись надихав композитора світового рівня Бориса Лятошинського (мав дачу в курортному селищі), і в якого він мріяв навчатися... На жаль, у Ворзелі досі немає вулиці імені видатного композитора-земляка. Тобто нинішня Липова мала б бути Лятошинського.

До речі, Шумейко сприяв приїзду до Ірпеня лондонської піаністки Чізато Кусунокі та ще й майстерно впорався з роллю перекладача. Адже у молодості, крім вільного володіння англійською, вивчив польську, іспанську, чеську, словацьку, білоруську, італійську. На його переконання, захоплення іноземними мовами також мало стосунок до національного прозріння. Бо, вивчаючи польську, чеську, словацьку, збагнув, що в української є всі ознаки самодостатності і унікальності, що виражається в мовних засобах. Тепер викладанням кількох іноземних у школі заробляє на життя. І, звісно, бунтує, коли його абсолютний музичний слух ріже суржик, який паплюжить милозвучну українську. Вважає, що правильно казати: грати не на чому, а у що — у дримбу (як казав йому мольфар Нечай), у віолончель, у скрипочку (як звучить у дитячому віршику).

Україні Шумейко дав п’ять нащадків — чотири сина Тараса, Романа, Ярослава, Любомира і доньку Роксолану, яка живе зі своєю сім’єю у Британії. Найстаршого Богдана (сина своєї дружини) він також вважає за свого п’ятого сина. Він, до речі, як колишній десантник, не ховався у 2014 році від призову, а був на передовій під Маріуполем у складі 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади. Батько великого сімейства Володимир Вікторович співає у церковному хорі, на молебнях за здоров’я поранених і за упокій полеглих захисників України. І, як завжди, підтримує мистецькі та патріотичні заходи. І словом, і ділом, і музикою!

Фото Данути КОСТУРИ.

Київська область.

Довідка

Володимир Шумейко народився 21 січня 1949 року в селі Глієватці на Дніпропетровщині. У 1973 році закінчив композиторський факультет Київської консерваторії. Викладав у Рівненському філіалі Київського інституту культури, працював редактором видавництва «Музична Україна». Написав музику до кінофільмів 1990-х років: «Меланхолійний вальс», «Для домашнього огнища», «Сорочка зі стьожкою», «Judenkreis, або Вічне колесо», «Кайдашева сім’я». Твори Шумейка звучали на музичних сценах України, Бельгії, Канади, Америки та Польщі.