Триває виробничий процес.

 


Небайдужі мешканці Сенчі Валентина Мурашко та Іван Чумарний разом з односельцями стали головними «штовхачами» відновлення роботи шламопереробного заводу.

Фото надано автором. 

Біля села Сенча, що в Лохвицькому районі на Полтавщині, почав діяти Яблунівський вузол з переробки та утилізації відходів буріння. Простіше всі називають його шламопереробним заводом. Ця подія стала воістину знаковою для нашої держави. І не лише тому, що йдеться про перший такий завод в Україні...

Завод, який відкрили, щоб одразу... закрити

«Голос України» вже повідомляв про те, що вперше його відкрили ще 2006 року, тобто майже півтора десятиліття тому. Й одразу... закрили. Підприємство не працювало жодного дня! Хоча тодішні керівники НАК «Нафтогаз України» та її структурних підрозділів, що ведуть видобуток вуглеводнів на Яблунівському родовищі, обіцяли мешканцям багатостраждальної Сенчі саме цим заводом «закрити» левову частку їхніх екологічних проблем. Оскільки, мовляв, тепер буровий шлам із багатьох зосереджених тут свердловин уже не «розповзатиметься» на довколишні поля, а потраплятиме туди, де з нього виготовлятимуть тротуарну плитку. От тільки «тротуар» той виявився надто довгий і вибоїстий...

Неспроможність запустити новий завод в експлуатацію наші нафтогазові «барони» та їхні ще впливовіші покровителі пояснювали то недосконалістю технології, то надмірною дорожнечею необхідної для його функціонування «хімії». До того ж незаангажовані фахівці й експерти вказували на зовсім інші «форс-мажори». На їхнє переконання, після того, як на будівництві цього заводу «потрібні» люди «розпиляли» мільйонів двадцять доларів, будь-який інтерес до нього згас. Надто за умов, коли, звісно, значно дешевше можна було, як і раніше, просто зливати буровий шлам у вириті на полях глибокі траншеї...

Для непосвячених нагадаємо, що своєрідною «вишенькою на торті» відкритого у 1977 році Яблунівського нафтогазоконденсатного родовища стали значні запаси газу в заплаві Сули. Щоб добути їх звідти, тут звели унікальні гідротехнічні споруди. Власне, намили три піщані острови, на яких поступово вгніздили 24 свердловини — 21 газову і 3 нафтові. Але на таких островах у заплавах річок не можна застосовувати «амбарний» метод буріння. Тобто виривати в землі поруч зі свердловинами величезні ями-«амбари» для зберігання шламу з їх подальшою рекультивацією. Однак згадані відходи, які через постійне закачування в отвір кожної свердловини під час її буріння хімреагентів містять шкідливі для довкілля речовини, все одно треба було кудись дівати.

От і рили для них своєрідні «могильники» на полях вище русла річки. Та підземні водоносні горизонти, до яких потрапляла така «хімія» з отих траншей, навіть рекультивованих, не можуть не «сполучатися» з джерелами, що живлять Сулу. Коли додаєш до цього ще й наповнені відходами буріння «амбари» з інших свердловин (їх загалом на Яблунівському родовищі налічується понад 130, з яких сьогодні експлуатується 81), неважко збагнути всі екологічні «принади» життя у вітчизняному «Кувейті».

Особливо тоді, коли згадані «амбари», що переповнювалися шламом, іноді просто випалювалися «під боком» у того чи іншого населеного пункту...

«Зона надзвичайної ситуації»?

Ні, найбагатша громада регіону! З таким відвертим нехтуванням свого права на чисте довкілля добувачами вуглеводнів найактивніші представники тамтешньої громади «воюють» уже тривалий час. Кілька років тому вони навіть вимагали від керівників держави оголосити територію Сенчанської сільради (нещодавно вона стала центром однойменної ОТГ) зоною надзвичайної екологічної ситуації. Тоді вони зі своїми емоційними виступами та промовистими гаслами й «унаочненнями» лиха стали постійними «завсідниками» сесій обласної ради. Фактично саме з «гучних» протестів у Сенчі почався шлях до ухвалення Верховною Радою «історичного» закону № 3038, згідно з яким частина рентних платежів за видобування корисних копалин зараховується до бюджетів громад, на територіях яких їх дістають із землі. Задля цього активісти із Сенчі їздили й до столиці.

Зрештою крига таки скресла. За фінансової підтримки газопромислового управління «Полтавагазвидобування» на більшості вулиць села, за винятком однієї, вже проклали новий водогін з якісною живильною рідиною. А найголовніше — після прийняття згаданого закону про ренту Сенчанська ОТГ стала однією з найбагатших не лише на Полтавщині. Адже тільки з отієї «рентної» частки до її скарбниці щомісяця «капає» по кілька мільйонів гривень. Тож своїх коштів тепер вистачає на істотне оновлення важливих соціальних об’єктів. Частину з них уже реконструювали й відремонтували. Хоча попереду ще чимало роботи.

Рух до нових запасів вуглеводнів у цій навдивовижу щедрій надрами й чорноземами місцині також не зупиняють. Свердловини тут продовжують бурити. Та вже без такого безміру з «польовим» захороненням відходів, який спостерігали ще кілька років тому. Іноземні компанії-підрядники прийшли сюди з досконалішими технологіями та європейськими і світовими стандартами екобезпеки. До них «підтягуються» й наші виробничники. Ні, цілющим бальзамом для землі й довкілля нафтогазовидобуток іще не став і, мабуть, ніколи не стане. Та, скажімо, справді сучасні «амбари» для шламу, які вистелені спеціальною захисною плівкою, що унеможливлює просочування шкідливих речовин у землю, сьогодні тут не дивина.

Працівники «Полтавагазвидобування» вже також на вивозять відходи буріння у сумнозвісні траншеї на полях. Реагуючи на вимоги повпредів громади, вони уклали офіційні угоди на утилізацію шламу на сертифікованому полігоні поблизу Кременчука.

Щоправда, місцеві активісти спочатку сумнівалися в тому, що наповнені ним автомобілі доїжджають до місця призначення за дві сотні кілометрів звідси. Тож були з їхнього боку і звинувачення в тому, що принаймні частину відходів зливають у найближчі яри та лісосмуги, і жорсткий контроль, і навіть вимушене обгортання замовниками автоцистерн поліетиленовою плівкою, щоб брудна рідина не розливалася дорогою...

Підприємство в дію запустили... громадські активісти

Зрештою, всім зрозуміло, що таке переміщення проблеми у просторі не розв’язує її остаточно. Надто за умов, коли й під Кременчуком, де вистачає свого промислового бруду, буровий шлам із Лохвицького та інших районів області, м’яко кажучи, зайвий...

Тим паче що в цивілізованих країнах уже давно послуговуються значно надійнішими та безпечнішими способами «нейтралізації» відходів буріння. Тож саме в Сенчі небайдужі активісти громади згадали про збудований на їхньому Самсоновому острові недіючий шламопереробний завод.

Сталося це в березні нинішнього року під час зустрічі з новим керівником газопромислового управління «Полтавагазвидобування» Євгеном Палєнкою. Жодних гарантій стосовно «революції» в поводженні з відходами буріння селянам він не давав, але пообіцяв «щось зробити». А менш ніж через півроку згаданих активістів Сенчанської громади керівники та провідні фахівці НАК «Нафтогаз України», «Укргазвидобування» та «Полтавагазвидобування» запросили на друге (!) відкриття цього заводу через 13 років після першого...

До речі, такого запрошення не удостоїлися очільники ОДА та облради й ті обласні депутати, котрі кілька останніх років не втомлювалися піаритися на екологічних проблемах Сенчі. Водночас використовували ті «болячки» для шантажу топ-менеджерів провідної державної газовидобувної компанії, фактично стримуючи її розвиток. Бо за весь цей час не погодили надання «Полтавагазвидобуванню» жодної (!) ліцензії на освоєння нових площ для розвідки та видобутку вуглеводнів. Натомість із дивовижною легкістю та неперебірливістю задовольняли схожі «ліцензійні» прохання приватних компаній, зокрема й тих, які «виплекані» у сумнозвісних офшорах...

За таких умов червону стрічку на вході до головного цеху шламопереробного заводу перерізали директор з інтегрованого газового бізнесу НАК «Нафтогаз України» Андрій Фаворов і вже знайома постійним читачам «Голосу України» громадська активістка, невтомна захисниця інтересів своєї громади, педагог-ветеран Валентина Мурашко, яка свого час працювала директором місцевої школи. До того ж пан Фаворов подякував усім присутнім тут небайдужим повпредам Сенчанської ОТГ, визнавши, що саме вони були головними «штовхачами» втілення цього проекту в життя. Та пообіцяв і надалі не забувати про безпечні умови праці й мінімізацію впливу на довкілля, що стає одним із пріоритетів у роботі всіх підрозділів компанії.

«Кінці» у воду й чорноземи ховати вже не доведеться

А потім її фахівці, громадські активісти та журналісти ознайомилися з роботою шламопереробного заводу. На ньому приймають відходи буріння зі свердловин і за допомогою центрифуги розділяють їх на власне шлам та технічну воду. Водночас також хімреагентами, використання яких контролюють у тамтешній лабораторії, нейтралізують шкідливі речовини та сприяють зневодненню розчину. Далі до вже очищеного шламу додають цемент у різних пропорціях (залежно від потреби) і, як то кажуть, на виході отримують, по суті, бетонну масу, готову до застосування під час будівництва й ремонту доріг, виробничих майданчиків, інших об’єктів нерухомості.

Поки що, правда, тільки там, де розташовані промисли самих нафтогазовидобувників. За їх межі ті потенційні будматеріали з відходів буріння вийдуть лише після того, як буде отримано відповідні сертифікати, що підтверджуватимуть їх цілковиту безпечність для людей і довкілля. Хоча в цьому фахівці практично не сумніваються. Адже тепер тут усе робили згідно з міжнародними стандартами. Роботи з модернізації та до-
укомплектування необхідним обладнанням згаданого шламопереробного заводу виконували спеціалісти одного з підрозділів відомої міжнародної компанії із французьким корінням «Шлюмберже».

Вони також досліджували відходи буріння зі свердловин поблизу Сенчі, розробляли базові рецептури й обирали необхідні хімреагенти. Та, зрештою, забезпечували інженерний супровід введення підприємства в експлуатацію й навчання його персоналу. До речі, в цьому підрозділі працюють українські фахівці найвищої кваліфікації, котрі виконують такі роботи в багатьох країнах світу. А безперервне функціонування Яблунівського вузла забезпечуватимуть десятеро працівників переважно з числа місцевих мешканців.

Діятиме він, як запевнили власкора «Голосу України» представники «Укргазвидобування», за цілковито безвідходною технологією. Адже й технічну воду, яку «відбиратимуть» на заводі зі шламу, також використовуватимуть повторно у внутрішніх виробничих процесах. А отже, після цієї переробки жодних «кінців» у воду чи землю ховати вже не доведеться. Чи розв’яже щойно відкрите підприємство всі проблеми зі шламом, який продукує «Укргазвидобування»? Ні, не розв’яже! Не лише тому, що його запускали для роботи в тестовому режимі, й повноцінного промислового циклу з відвантаженням замовникам готової продукції учасники відкриття не побачили.

Перший крок визначає напрямок руху

Та навіть за обіцяної безперервної цілодобової роботи вузла в подальшому його потужності дають змогу забезпечити переробку відходів лише з трьох свердловин, де триває буріння... Тож присутні на згаданих урочистостях топ-менеджери та провідні фахівці «Нафтогазу» й «Укргазвидобування» запевнили всіх у тому, що невдовзі такі заводи з’являться й біля інших вітчизняних «клондайків» вуглеводнів, де здійснюють свою діяльність підрозділи найпотужнішої державної компанії. Та коли врахувати, що досі таких підприємств для цивілізованої переробки й утилізації відходів буріння в нас узагалі не було, то, виходить, зроблено таки чимало.

Бо саме перший крок визначає напрямок руху до відмови від багатолітньої сумнозвісної традиції фактичного нехтування прав мешканців нафтогазоносних територій на безпечне довкілля. Звісно, під акомпанемент словоблуддя про пріоритет державних потреб та інтересів. Ніби здоров’я та життя цих людей «не вписуються» у сферу таких інтересів і потреб. Зрештою, небайдужі мешканці Сенчі та довколишніх сіл довели, що камінь точить не лише крапля нафти чи газового конденсату...

«Побачене на цьому заводі обнадіює, — зазначила в розмові із власкором «Голосу України» Валентина Мурашко. — Бо раніше перед нашими очима відкривалася зовсім інша картина з цим шламом. Сподіваюся, все обіцяне на відкритті вузла втілиться в життя». Ще один мешканець Сенчі, громадський активіст і також педагог-ветеран Іван Чумарний 2006 року брав участь у першому відкритті шламопереробного заводу. А потім так само відчайдушно й безкомпромісно боровся за те, щоб він нарешті запрацював... «Не хочу приходити сюди ще й на третє відкриття, — каже чоловік із нотками гіркої іронії. — Та тепер ми всією громадою контролюватимемо, щоб підприємство таки працювало на екологію і здоров’я наших людей. Гадаю, це розуміють і його сьогоднішні господарі».

Полтавська область.