Результати позачергових парламентських виборів, подальші перспективи політичного та соціально-економічного розвитку України активно обговорюють політики з аналітиками не тільки в нашій країні, а й за її межами. При цьому вражаючу перемогу партії «Слуга народу» на виборах розглядають як «третій тур» президентських виборів, як відповідь на бажання виборців бачити у владі «нові обличчя», нарешті, як вираз об’єктивної потреби змінити політичний курс, напрям розвитку країни. У такому виборі вбачають природну мудрість народу, його політичну інтуїцію. Та водночас нам розповідають про багатьох «випадкових» майбутніх депутатів «слуг народу», про їх непрофесіоналізм тощо. Та невже мудро обирати для управління країною непрофесіоналів?..

Більшість політичних експертів стурбовані перспективою однопартійного керівництва державою, долею парламентської опозиції та відсутністю важелів стримувань і противаг в організації публічної влади в цих умовах. Адже без них, як вважається, не може бути справжньої демократії...

Схоже, вітчизняну політичну еліту досі ще так і не переконала практика державного будівництва у фальшивості, антинауковості ліберальних ідей, якими забивали голови людей ідеологи впродовж останніх трьох десятиліть. Чергові політики, приходячи до керівництва країною, визначаючи політичний курс держави, напрями її реформування, не просто наступають на ті самі ліберальні граблі, вони несамовито відбивають на них гопака. Та чи варто дивуватися, якщо замість наукового знання в управлінні суспільством керуються псевдонауковими догмами старого й нового лібералізму?

Чи можливе здійснення управління суспільством на наукових засадах, абстрагуючись при цьому від методів управління — риторичне питання. Та про них вітчизняні політики чомусь не згадують. Тим часом, розпочинаючи свого часу в середині 1980-х так звану «перебудову», тодішні компартійні лідери наголошували на потребі переходу від адміністративних методів управління до економічних. А проте, без розуміння змісту цих методів, їх значення та системних зв’язків з іншими методами управління, «реформатори» врешті-решт бездумно зруйнували власну державу і штовхнули суспільство на шлях деградації.

Методологія взагалі має вирішальне значення в будь-якій діяльності — науковій, політичній, управлінській, виробничій. Вона є чітким об’єктивним критерієм професіоналізму в будь-якій сфері. Як у спорті переможець досягає найвищих результатів завдяки використанню найбільш ефективних методів підготовки до змагань, а в науці найвагоміші здобутки отримують методологічно озброєні вчені, так само і в державному управлінні та політиці професіоналізм чиновника або політика вимірюється не стажем їх перебування в політиці чи на державній службі, не «старим» або «новим» обличчям, а тим, наскільки людина підготовлена у методологічному сенсі до політичної діяльності чи до державного управління.

Якщо йдеться про управління суспільством (політичне або державне), то в ньому розрізняють чотири групи методів за критерієм впливу суб’єкта управління на поведінку людей: психологічні методи — через дію на почуття і емоції людини, ідеологічні — через вплив на людський розум, адміністративні — через дію на волю людини, економічні — через вплив на людські інтереси.

Найбільш поверхневі — психологічні методи, оскільки до почуттів і емоцій найкоротший шлях; проте вони також і найбільш нестійкі, адже настрої людей швидко змінюються під впливом різних чинників аж до протилежних. Саме такі методи найперше «працюють», коли з’являються «нові обличчя» у політиці. Яскравий приклад — поява на посту генсека КПРС

М. Горбачова у 1985-му, коли перші два роки радянські люди перебували в стані ейфорії від новизни вражень. А потім був провал перебудовної політики, про який уже згадано вище. Зараз наше суспільство переживає аналогічну ситуацію, обравши нового Президента України та його політичну силу до влади. Люди гостро потребували рішучих змін, нових політиків, а тому запропонована політичною силою В. Зеленського новизна «здетонувала» вибух емоційної реакції виборців — те, що вже назвали «мирною електоральною революцією».

Народне самоуправління в цьому разі обрало найпростіший — психологічний метод, керуючись емоціями, а не розумом чи інтересами. А чим було ще керуватися людям, коли в суспільстві відсутні впливові й зрозумілі їм політичні партії, а ті ідеї, якими забивають усім голови ліберали, націоналісти, різні вятровичи тощо, нічого, крім туману в голові, не залишають...

Ідеологічні методи, якщо сказати просто, шукають відгук у головах людей через гасла. Коли більшовики у 1917 році проголосили: «Мир — народам!», «Фабрики — робітникам!», «Земля — селянам!», то ці гасла виражали певну політику щодо робітників і селян, а також політику, необхідну всім верствам населення, які втомилися від імперіалістичної війни. Сприйнявши ті гасла, народ підтримав революцію на багато десятиліть, зокрема обстоявши через чверть століття країну від гітлерівської агресії. Натомість перебудовні гасла «демократизація суспільства» і «гласність» мало що говорили людям, а тому ідеологічні методи управління не спрацювали. Як не знайшло відгуку в Україні і нещодавнє туманне гасло «Армія, віра, мова». А з ними ефективно не працювали й адміністративні методи, оскільки тривалий період часу скеровувати волю людей «без голови», без розуміння політики, задля якої вони мають підкорятися закону, неможливо. Сучасний доказ цього — два українські «майдани» впродовж десяти років, що, м’яко кажучи, не зовсім узгоджуються з ідеєю поваги до юридичного закону.

Нарешті, економічні методи — це управління людьми через їхні інтереси, що є безпосереднім вираженням їх суспільних відносин. А проте інтерес — категорія об’єктивна, незалежна від розуму та волі людини. (У науці, щоправда, досі тривають дискусії щодо поняття інтересу. Як на мене, інтерес означає об’єктивну спрямованість життєдіяльності людини на змінення своєю діяльністю умов її існування для задоволення виниклої в неї потреби. Ця спрямованість залежить від місця людини в системі суспільних відносин).

Якщо взяти підприємця, найманого працівника, держслужбовця, пенсіонера, студента, політика, то в кожного з них різне суспільне становище, яким визначаються їх інтереси. За різних суспільних умов у кожного виникають різні потреби, а за ними — відповідні інтереси, напрями їх діяльної активності щодо задоволення цих потреб. Зокрема й протилежні інтереси, які диктують як взаємодію, так і протидію і навіть конфлікти. Наприклад, антинародні інтереси можновладців стикаються з протилежними інтересами більшості народу — і маємо відповідний прояв народної активності у вигляді чергового «майдану» чи «мирної електоральної революції».

Звідси зрозуміло, що сутність економічних методів управління полягає в узгодженні інтересів шляхом створення державою таких умов життя, якими диктується єдина спрямованість активності якомога більшої кількості людей. Як зауважував ще Маркс, якщо людина залежить від обставин, то, отже, ці обставини належить зробити людськими.

«Вільний ринок» по своїй суті не може розглядатися як економічний метод державного управління вже хоча б тому, що ринок — це сфера протистояння інтересів власників товарів.

На ринку є не тільки товаровиробники, а й трудящі, які становлять більшість населення і виступають як власники єдиного, що у них є, а саме — своєї робочої сили як товару. Ринок лише виявляє протилежність інтересів капіталу і праці (через рівень зарплати), конкуренцію капіталів між собою (через ціни на товари) та конкуренцію найманих працівників та сліпо регулює їх в актах обміну товарів. Енергетичний ринок України із захмарними тарифами для населення показує, як цей регулятор «працює» без втручання держави. Ринок сам по собі неспроможний усунути протилежності інтересів власників, якими, зрештою, й зумовлюються у підсумку банкрутство і бідність одних та збагачення інших, зростаюча прірва між рівнем життя населення й олігархів.

Та ініціатори «перебудови» і їхні послідовники — пострадянські реформатори — зачарувалися ліберальним міфом про «вільний ринок» як єдиний ефективний «економічний регулятор», що має замінити державу і сам собою організувати управління економікою, а за нею й усіма іншими сферами життя. Розпочавши бездумну приватизацію, віддавши державне управління на відкуп ринковому «саморегулюванню», ліберальні поводирі країни в підсумку протиставили невелику купку власників (найбільш хижі з яких в умовах «дикого» ринку перетворилися на олігархів) основній масі населення, яка опинилася, зрештою, у нелюдських умовах виживання. А сьогодні ті самі ліберальні політики за гроші олігархів проголошують гасла на кшталт: «Дайош деолігархізацію!». І при цьому знову і знову прагнуть вчиняти чергові реформи з антинаукових позицій, під «патріотичними» гаслами про суверенітет України спрямовуючи суспільство на ті самі ліберальні граблі...

У цьому зв’язку спеціально для нової влади не зайве нагадати, що ще у 2010 році академік В. К. Мамутов з О. І. Ющиком опублікували статтю під назвою «Без загальнодержавного планування економіку і країну не підняти (Про новий підхід до проблеми державного управління)» («Голос України», № 114 (4864) від 23 червня 2010 року). У тій статті обґрунтовувалася необхідність побудови комплексної системи державного управління на базі програмно-цільового підходу. Авторами було наголошено: «Держава, яка не визначає цілей, до яких вона прагне, завдань, які у зв’язку із цим треба вирішувати, конкретних шляхів досягнення наміченого, поступово втрачає суверенітет».

Практика останнього десятиліття, на жаль, підтверджує саме це. Там само було зазначено: «Відповідальна влада повинна, зрештою, зрозуміти, що народу необхідно запропонувати дієвіші, переконливіші стимули, ніж тільки зростання особистих доходів». Водночас у статті розглядався досвід найбільш розвинених країн щодо співвідношення державного управління з «ринком». Десять років тому нинішнім молодим політикам було, мабуть, не до того, щоб читати подібні статті, однак зараз, щоб стати відповідальною владою, не зайве ознайомитися зі згаданим матеріалом. Хоча б для того, щоб почати сповзати з ліберальних грабель...

Про що свідчать нав’язувані суспільству прибічниками ліберальних ідей дискусії щодо загрози майбутнього однопартійного керівництва для демократії, якої нібито ніколи не буває без опозиції — про проекцію «ринкової» методології на сферу політики і державного управління.

По-перше, хто, де і коли вирішив, що опозиція обов’язково розумніша за владу? Уже той факт, що їй довіряє меншість виборців, викликає щонайменше сумніви в подібному припущенні... Чому б критикам не припустити, що одна партія (навіть та сама «Слуга народу») спроможна самостійно здійснювати розумне керівництво країною в інтересах переважної більшості населення? Демократія — це передусім диктатура розуму. А розум підказує, що без урахування й реалізації загальнонародних інтересів, інтересів більшості населення про демократію не може йтися. Демократія для меншості — така сама нісенітниця, як соска для дорослого дядька. Вона може задовольнити хіба того, кого, як сказав поет, «обмануть не трудно», хто «сам обманываться рад». Проте нас настійливо переконують, що ми вже багато років живемо в демократичній країні, видаючи при цьому за «демократію» деякі зовнішні прояви демократії західного зразка, насамперед, «вільні» вибори та «вільні» ЗМІ. Для когось, наприклад, для «грошових мішків», вони, можливо, й вільні, а для пересічних громадян — «шоб да, так нет», як кажуть в Одесі.

Нав’язуючи політичній системі обов’язкову опозицію (а парламенту — парламентську опозицію), ліберальні ідеологи не зізнаються, що в основі цього їх погляду лежить презумпція «винуватості привладної сили»: остання нібито спить і бачить, як би узурпувати владу та зловживати нею в своїх корисливих інтересах. Не зізнаються умисно, тому що для лібералів приватний статус людини є вищим за її суспільний статус, приватні інтереси окремого індивіда вищі за інтереси держави і народу, а егоїзм домінує над альтруїзмом. Тому для них слуга народу — не статус, а популістська фраза.

Але коли існує «презумпція винуватості влади», то неминуче постане й питання гарантій проти можливого однопартійного зловживання владою. Саме такими гарантіями і вважають наявність опозиції, яка має контролювати і тримати «в тонусі» владу. А на додаток до цього — ще й наявність так званих «стримувань і противаг» у системі державної влади.

Ці ліберальні ідеї були необхідні три-чотири століття тому буржуазії, яка йшла до влади на зміну феодальному абсолютизму, і були прогресивними для того часу. А зараз ці ідеї використовує панівна верхівка капіталістичного світу як засіб боротьби проти владних режимів тих країн, що розвиваються, які їх не влаштовують або ж можуть стати такими. До цих країн належить і Україна. Щойно влада країни не задовольняє панівних керманичів західного світу, вони швидко організовують та підгодовують ту політичну опозицію, яка виконує роль руйнівника наявного режиму. Уважний читач сам може знайти масу прикладів такої практики «зовнішнього» управління в сучасній світовій практиці.

Не менш активно ліберали експлуатують принцип поділу державної влади, закріплюючи його на рівні Конституції. Разом з поділом політичної системи на владу та опозицію цей принцип абсолютизується до рівня догми, що бездумно втілюється в життя політиками-реформаторами. А тим часом за цими догмами «стирчать вуха» давно відомого гасла правителів «розділяй і владарюй!».

З наукової точки зору ефективність державного управління залежить не від поділу влади, а від того, наскільки обґрунтованим є поділ управлінської праці у сфері публічного управління. Адже згідно з Конституцією, єдиним джерелом влади в України є народ, який здійснює владу безпосередньо або через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Звідки ж береться поділ влади цього єдиного джерела?

У діяльності держави як інституту відбувається об’єктивно необхідна спеціалізація її функцій на законодавчу, адміністративну та правоохоронну. Ось і увесь секрет «поділу державної влади». Проте комусь, очевидно, дуже потрібне неефективне державне управління на основі єдності влади, а влада над народом замість влади народу, потрібен такий «поділ влади», який дає змогу отримати державні функції в приватну власність олігархів або під контроль закордонних урядів для можливості створення внутрішньовладних конфліктів (зокрема й таких, які не стримають жодні «стримування» і «противаги»). Чим не «ринок» у публічно-владній сфері? А в каламутній «ринковій воді» закордонним «рибалкам» та їх місцевим «підручним» легше і рибку ловити...

Але, запитає недовірливий читач, яка все ж гарантія проти зловживань владою з боку однопартійних нових слуг народу? А ми зі свого боку запитаємо — хіба парламентська опозиція попереднього скликання парламенту була такою гарантією?

Єдина гарантія — це якість самої владної партії, її розум, честь і совість.

Може це комусь нагадає партію радянських часів, але ж саме її приклад переконує, що від якості партії залежить її діяльність і політична доля. Якщо розуму в партійних лідерів забракне, вони не розвиватимуть внутрішньопартійну демократію, не використовуватимуть наукові знання про суспільство і партійне будівництво, то така владна партія зникне з політичної арени й без особливих зусиль з боку навіть «штучної» опозиції. Чи знадобилася опозиція для того, щоб пішли в небуття нещодавні владні «партії» в Україні? Можливо, тому створення міжпартійних владних коаліцій у більш-менш успішних європейських країнах дає змогу підвищувати якість влади, що «стримування» й «противаги» діють у самій коаліції, а не завдяки тиску на неї опозиції...

Тому проблема партійного будівництва, повторимо це ще й ще раз, стає найактуальнішою проблемою розвитку політичної системи України.

Це проблема насамперед ідеологічного самовизначення, самоідентифікації партій. Суспільству, осліпленому лібералізмом, яке його «поводирі» тягнуть у прірву, об’єктивно необхідна протилежна лібералізму соціал-демократична ідея. Не утопії повернення до «радянського соціалізму», а реальна прагматична соціал-демократична політика державного капіталізму. (Про нього йшлося в публікації О. Мороза та О. Ющика «Служити народу чи прислужувати олігархії? — Ось у чому питання...» в газеті «Голос України» від 13 липня 2019 року).

Тільки політичні партії соціал-демократичної орієнтації (а не націоналісти, консерватори тощо) є тими політичними силами, котрі об’єктивно становлять дійсну політичну опозицію до ліберально орієнтованої партії влади. «Ринкова» методологія лібералізму в принципі не забезпечить поступальний розвиток країни вже тому, що ліберали розглядають суспільство поверхово — не з позицій відносин власне виробництва, а з позицій ринково-обмінних відносин, що складаються на поверхні суспільного виробництва і викривляють істинну сутність суспільного базису та політичної системи суспільства.

Якщо потрібна більш розгорнута аргументація, доцільно ознайомитися з «Капіталом» Маркса; а якщо марксизм дається важко, можна згадати головного героя «Евгения Онегина», який «...читал Адама Смита и был глубокий эконом, то есть умел судить о том, как государство богатеет, и чем живет, и почему не нужно золото ему, когда простой продукт имеет. Отец понять его не мог и земли отдавал в залог». Цим пушкінським рядкам виповниться скоро два століття, та наші ліберальні «економи» не настільки глибокі, щоб розумітися на збагаченні й житті держави, їм ближче ідея власного збагачення... А ліберали нам вигадують нові міфи про тотальну корупцію, яка нищить державу, та рішучі наміри нещадно боротися з корупцією і неодмінно її подолати... Чомусь пригадалася мініатюра «95-го кварталу» про візит алкоголіка до нарколога...

Жодні «антикорупційні реформи» не матимуть шансів, доки методологія їх здійснення орієнтуватиметься на ліберальні ідеї. Корупція — продукт економічної системи, а остання починається з голови, з тієї панівної ідеї, яка закладається в її основу, з відповіді на питання: «Що будуємо?», якої суспільство чекає вже понад двадцять років. Або, як ліберали, «будуємо» олігархічну країну без держави, або сучасний державний капіталізм — з демократичною, правовою, соціальною державою, що слугує інтересам основної маси населення країни.

Це і є актуальна національна ідея України, навколо якої мають об’єднувати суспільство справді патріотичні політичні партії, партії соціальної демократії, даючи довгоочікувану відповідь на згадане вище питання.

А доки соціал-демократія в політичній системі України ще відсутня, доки громадяни не самоорганізувалися в ліво-демократичні політичні партії, єдиною дієвою гарантією проти зловживань у здійсненні державної влади залишається воля народу, народовладдя. Саме з цією ідеєю, з гаслом «Влада — народу!» йшла на вибори партія «Слуга народу», обіцяючи змінити систему. Правильне гасло, актуальне. Справа за реалізацією. А вона знову-таки потребує певної методології в контексті відповіді на запитання: «Що будуємо?».

Якщо будуємо демократичну і правову державу — то потребує підсилення насамперед установча влада народу, а отже, пріоритетне вирішення питань всеукраїнського та місцевих референдумів, виборчої системи, представницького й безпосереднього контролю народу за публічною владою; оновлення редакції Конституції України (ухвалення народної Конституції за народною ініціативою) всеукраїнським референдумом і створення Всеукраїнських Установчих Зборів для захисту Конституції та внесення до неї наступних можливих змін; розробка і здійснення на основі оновленої Конституції України правових реформ (найперше, парламентської і судової, а далі адміністративної та місцевого самоврядування), переформування системи державної влади і системи місцевого самоврядування на базі оновленого законодавства.

Тільки сформувавши дієздатну та соціально відповідальну державну владу, реформувавши відповідним чином політичну систему і створивши дієздатного, заінтересованого і відповідального суб’єкта реформ, можливо провести успішні соціальні та гуманітарні реформи, розбудовуючи Україну як соціальну державу. Не ліберально-популістські знущальні підвищення зарплат і пенсій напередодні виборів, а чітка організація та захист як власності (особливо загальнонародної), так і праці, тобто утвердження соціальної справедливості, без якої соціальна держава залишається ще одним ліберальним міфом, оскільки ліберальні ідеологи традиційно байдужі до проблем трудящих.

Народ зробив свій політичний вибір. Тепер — черга за слугами народу зробити свій ідеологічний вибір, закінчити, зрештою, «дикі танці на граблях» і разом з країною виходити на магістральний шлях розвитку сучасної цивілізації.

Олексій ЮЩИК,
доктор юридичних наук, професор,
народний депутат України
третього скликання.