Це був його 109-й виліт. Після трьох спроб запустити двигун літака в польоті, який відмовив на висоті 1800 метрів, вже на 400 метрах все-таки катапультувався... Але тільки тоді, як відвів військовий літак від населених пунктів та працюючих у полі комбайнів.

— Я б собі не пробачив... — каже Олексій Биченко (на знімку). — Я дуже боявся вбити людей... Це було для мене цінніше, ніж моє життя...

Олексій трохи здивований прискіпливою увагою журналістів, але ґрунтовно й у деталях розповідає про той день, про відчуття під час тих, вирішальних в його житті, кількох хвилин. Про людей на комбайнах у полі він каже ніби й мені, втім, погляд його сягає блакитної височини, і відчуваєш, що він ніби тут поряд і водночас знов у літаку, вкотре блискавично прораховує всі власні дії, відстані, прийняті рішення та знов і знов — перед своїм сумлінням та Всевишнім — вдячно за диво збереження життя в тих обставинах, звітує: все зроблено правильно.

— Я на той момент був командиром літака, і я приймав рішення. За правилами, мав би летіти в бік аеродрому, але там один біля одного густонаселені пункти. І я спрямував борт у бік кордону. Звичайно, я розумів, що може статися. І коли переконався, що нічого собі не пошкодив, швидко передав смс тестю: «Катапультувався. Живий. Дружині нічого не кажіть». Він теж військовий льотчик. А в світі авіації ТАКА інфа відомою стає миттєво. Літак впав у полі, загорівся, стерня теж, шалене полум’я... На «автоматі» — таки добре нас навчили — все необхідне зробив, як книжка пише про алгоритм дій в таких випадках. Зібрався знаходити сховок, щоб пробиратися до своїх, аж тут звідусюд приїхали пожежники, медики, представники різних відомчих органів... Фух! Із полегшенням видихнув — наші! Не до проросійських потрапив! ... Води пропонують, гасять пожежу, мене обстежують, от тоді і з’ясувалося, що тиск у мене після катапультування — 120/70! Обіймають мене, радіють і вітають, що залишився живий-здоровий. За п’ять хвилин і наші ХНУПСівські примчали...

У Чугуєві, як і в інших визначених військових авіаційних частинах, триває льотна практика на літаках та гелікоптерах курсантів Харківського національного університету Повітряних сил України імені Івана Кожедуба... Ми йдемо з Олексієм Биченком, представником промовистої ілюстрації дотримання льотних правил авіації до літака Л-39. Курсант-третьокурсник у нього вперше сяде після катапультування та обстеження у Військово-медичному клінічному центрі Центрального регіону. Медики, як і сам Олексій, і як лікарі «швидкої», пожежники, представники місцевої влади, поліції, котрі за кілька хвилин під’їхали до місця його катапультування (населені пункти були за кілька кілометрів) — не йняли віри, що все обійшлось без ушкоджень.

Олексій, зібраний і зосереджений, розповідає, що має льотчик перед польотом зробити: уважно оглянути літак, погладити крило, після того, як сів у літак, — огляд кабіни: досвідчений льотчик одразу побачить, чи ввімкнені якісь тумблери, чи ні — все має бути у своїх вихідних положеннях. Зокрема, ось ці важелі, завдяки яким я, потягнувши їх на себе, катапультувався. До речі, є кілька варіантів дій в умовах екстреного покидання літака.

На обережне запитання про його відчуття, коли після катапультування вперше сідає в літак, відповідає, що почувається неймовірно і хоче знову літати. Єдине — йому здається, що він, певно, вже нічого не боїться після цього. Адже знання, якими він вже володіє, допомагають подолати всі страхи, які притаманні кожній людині

Насправді шлях до себе справжнього в Олексія був хоч і не тернистий, але таки трохи звивистий. Йому 26 років, а він уже має за плечима, активність громадського діяча, лідерство студентського профкому Одеського національного університету імені Мечникова, першу вищу освіту геолого-географічного факультету, талант ведучого та діджея студентських і світських вечірок, захоплення горнолижним спортом, відео-, фотозйомкою та поезією. Має кохану дружину та трирічну дитину.

— Коли почалась агресія Росії проти України, я ще навчався на останньому курсі в університеті Мечникова в Одесі. Пішов до військкомату, вирішив питання щодо призову до лав армії одразу після отримання диплома. Обрав військову авіаційну частину в Івано-Франківську. Бо там жила моя дівчина, яка стала невдовзі дружиною. І ось там, надивившись на польоти, я врешті зрозумів: ось моє життя, ось моя справжня мрія, я буду літати. Уклав контракт на військову службу. Згодом вступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Так. Навчатися непросто. Є лекції, які ну такі нудні! Але, як показала практика, — це необхідні речі, те, що нам у ХНУПСі вкладають у голову, відпрацьовують з нами до дій на рівні рефлексів — дуже вагомо і важливо. І якщо боїшся чогось у своїй роботі —— значить, чогось не засвоїв!

Олексій серед головних цінностей свого життя вважає родину. На цей час переконався, що генетична пам’ять таки працює. Адже за родоводом серед рідних були пов’язані з авіацією... Нині Олексій по-інакшому свого життя не уявляє.

«Планую повернутися служити в Івано-Франківськ, адже там моя родина. Мрію опанувати літак Міг-29. Ще літаки. Хочу все, залежне від мене зробити, щоб відродилась наша уславлена пілотажна команда «Українські соколи», чи створити нову. Згодом це, певно, мені вже буде за сорок, хочу таких, як я і мої однокурсники, захоплених, одержимих льотною справою особистостей, навчати цієї унікальної професії», — поділився льотчик.

А тим часом нинішня альма-матер Олексія — Харківський національний університет Повітряних сил України імені Івана Кожедуба продовжує невпинно нарощувати навчально-науковий потенціал для підготовки громадян України та інших країн! Представники 22 іноземних країн здобувають у ХНУПСі освіту. Заклад за цьогорічним рейтингом «Топ-200» впевнено входить до першої двадцятки.

Фото надано автором.