Волею долі ми вже сімнадцятий рік виховуємо й доглядаємо нашу доньку Марійку, котра хворіє на дитячий церебральний параліч. Ця тяжка недуга позбавила її можливості самостійно рухатись і повноцінно спілкуватися. Та не відібрала нашу надію на покращення її стану. Тим паче, що донька була досить жвавою, життєрадісною дитиною.
Попри те, що під час наших спільних прогулянок пересувалася на візку, Марійка раділа зустрічам з іншими дітьми, захоплено реагувала на оточуючий світ. Зрештою ми могли залишити її на кілька годин у міському реабілітаційному центрі, де з такими дітьми працюють кваліфіковані спеціалісти. На жаль, усе змінилося понад два роки тому…
Саме тоді донька проходила п’ятий курс реабілітації у приватній Міжнародній клініці відновного лікування, розташованій у Трускавці. Її очолює відомий лікар, доктор медичних наук, професор В. Козявкін. Тож ніхто з нас не сумнівався в тому, що спеціалісти клініки враховуватимуть анатомічні та фізіологічні особливості Марійки, регулюватимуть навантаження відповідно до можливостей її організму. Та не так сталось, як гадалося…
Перше заняття з мобілізуючої фізкультури в кабінеті № 103 клініки, яке 18 квітня 2017 року проводила інструктор Наталія (її прізвище мені невідоме й досі), я запам’ятав на все життя. На жаль, записати його камерою мобільного телефону не було змоги.
Адже, коли ми з жінкою хотіли її увімкнути, щоб, можливо, повторювати такі вправи з Марійкою вже вдома, Наталія не дозволила нам цього зробити. Бо, мовляв, це категорично заборонено внутрішніми правилами клініки, а всі процедури записуються на відео тільки тамтешніми стаціонарними відеокамерами контролю.
Але далі все відбувалося на наших очах. Виконуючи процедуру, інструктор Наталія своїми ногами розсувала ноги нашій доньці й водночас досить сильно тиснула рукою на ділянку тулуба нижче попереку. В якусь мить Марійка буквально «вибухнула» гучним криком і плачем, привертаючи увагу до свого стегна. Ті крики і плач тривали й під час інших процедур у клініці. Щоправда, пізніше реабілітологи, спостерігаючи за такою реакцією дитини, вже не торкалися того болючого місця…
Про серйозні проблеми з правою ногою доньки саме після того першого заняття особисто поінформував одразу трьох лікарів клініки. Та вони лише заспокоювали мене й радили продовжувати процедури. Мовляв, перелому там немає, а діти на будь-які маніпуляції реагують емоційно… Ті фахівці призначали знеболювальні та запевняли, що донька заспокоїться і вдома почуватиме себе значно краще. Дивно, але лікарі клініки навіть не запропонували зробити рентгенівський знімок.
Після одинадцятиденного курсу такої, з дозволу сказати, «реабілітації», вже вдома ми змушені були звернутися у травматологічне відділення Полтавської міської дитячої клінічної лікарні. Його спеціалісти зробили рентгенівський знімок і констатували: в нашої доньки до ДЦП додався «закритий перелом шийки правого стегна у стадії компенсації зі зміщенням».
Причому ситуація настільки ускладнилася, що нам довелося терміново звернутись у державний Інститут патології хребта і суглобів ім. проф. М. Ситенка, що в Харкові. В ньому, починаючи з травня 2017 року, були і госпіталізація, і курс лікування, і три дорогі операції (тепер очікуємо на четверту). Та навіть після того зламана кістка не зрослася, стан здоров’я доньки погіршився.
Адже Марійка стала, по суті, подвійним інвалідом. Їй постійно дошкуляє гострий біль. Вимушене закріплення ніг в одному положенні фактично знерухомлює доньку. Про тривалі прогулянки чи відвідання реабілітаційного центру тепер не може бути й мови.
Ми змушені лише вдома не менше чотирьох разів на добу перевертати її зі спини на живіт, щоб не було пролежнів. А починалися такі страждання та муки, нагадаю, з кабінету № 103 клініки з «гучною» назвою…
Але за, м’яко кажучи, непрофесійні дії, що спричинили такі тяжкі наслідки, треба відповідати. І відшкодовувати зумовлені ними наші неабиякі матеріальні витрати, не кажучи вже про моральні страждання. Тож я змушений був звернутися з цього приводу до ТзОВ «Міжнародна клініка відновного лікування» у Трускавці. Спочатку звідти надійшла відповідь за підписом заступника генерального директора С. Гордієвича. Зі «щирим співчуттям з приводу того, що сталося», проханням «вибачення і розуміння» та запевненнями, що «по приїзду проф. Козявкіна з відрядження» там проведуть службове розслідування, про результати якого мене поінформують.
А потім свою відповідь надіслав керівник клініки В. Козявкін. У ній про результати службового розслідування жодного слова. Натомість генеральний директор пропонував «обрати позасудовий варіант розгляду претензій до медичного закладу». При цьому вказувалися контактні телефони повноважних представників клініки. За одним із них відповів юрист. Саме він нагадав мені, як важко доводити вину медиків у спричиненні шкоди пацієнту…
Довелося скористатися послугами полтавського адвоката. Він невдовзі повідомив про те, що «позасудово» домовитися з клінікою про відшкодування збитків не вдалося. Тож 18 травня минулого року я написав заяву до одного з відділень поліції у м. Полтава. Там відкрили кримінальне провадження за ознаками неналежного виконання професійних обов’язків медичним працівником. Процесуальне керівництво здійснювали працівники прокуратури області. Вони сформулювали, здається, вичерпний перелік питань, на які належало відповісти слідству.
Та невдовзі згадане провадження передали Трускавецькому відділенню поліції, тобто за місцем події. Нагляд за ним здійснює прокурор Дрогобицької місцевої прокуратури. Однак відтоді минуло вже більше року, а віз, як то кажуть, і нині там. Кілька місяців тому вже львівський адвокат, якого змушений був найняти, бо з Полтави туди не наїздишся, з’ясував, що розслідування фактично лише імітувалося. На той момент допитали тільки юриста клініки, відео з камер спостереження не вилучили, експертів-медиків до фахової оцінки скоєного не залучили, інших важливих слідчих дій не провели…
У такій імітації бурхливої діяльності переконувався й особисто. Зокрема, в квітні цього року, тобто через два роки після трагічної для доньки «фізкультури», коли мені знову довелося подолати 900 кілометрів до Трускавця. Тоді слідчий тамтешнього відділення поліції В. Стрижак знайшов для нашого спілкування десь із півгодини. Мовляв, поспішаю, на тривалішу розмову немає часу…
А 19 травня нинішнього року з трибуни Верховної Ради було оголошено депутатський запит Юрія Бублика, до якого я звернувся саме з приводу «черепашачих» темпів розслідування. Народному депутату відповів міністр внутрішніх справ Арсен Аваков.
За його словами, «досудове розслідування… триває, його перебіг контролюється слідчим управлінням ГУНП у Львівській області». У відповіді міністра, підписаній 10 червня 2019 року, міститься згадка й про те, що «в указаному кримінальному провадженні проводиться судово-медична експертиза».
Однак майже через місяць після того мені телефонував уже інший слідчий із Трускавця й запитував, чи я не проти, щоб експертизу влаштували в цьому місті. Звісно, я на це не погоджувався, бо хочу, щоб експертиза була справді незалежною, позбавленою стороннього, зокрема й «містечкового», впливу. Після того депутатського запиту та ще кількох моїх звернень правоохоронці нібито трохи «заворушилися». Та чи надовго вистачить їхнього запалу? Зрештою, станом на середину липня судово-медична експертиза не була проведена…
Наголошую: нам потрібні не створення видимості роботи, а фахове й оперативне розслідування всіх обставин завдання моїй доньці тяжких тілесних ушкоджень понад два роки тому.
Про свої муки і страждання Марійка не може розповісти словами. Однак її сьогоднішнє мовчання, повірте, набагато промовистіше за фальшиві вибачення і порожні обіцянки та відписки.
Володимир ГРЕЧУХА, фельдшер екстреної медичної допомоги.
Полтава.
