Щоб розробити дієву програму, треба кликати кращих людей галузі, радитися, а не в київських кабінетах вирішувати, як гуцулам жити

22 липня Президент Володимир Зеленський видав Указ «Про розвиток регіону українських Карпат». Ним передбачено затвердити у двомісячний термін відповідну Програму розвитку регіону українських Карпат на 2020 — 2022 роки з урахуванням Концепції розвитку гірських територій українських Карпат. У розрізі рекомендацій ведемо мову із практиком, керівником ФГ «Центр відродження вівчарства» Василем Стефураком (на знімку). Мешканець гірського села Молодятин Коломийського району, голова Асоціації вівчарів має чим поділитися.

«Уберихата» та економічний націоналіст

Василь Стефурак став відомим на всю країну торік, коли Печеніжинська ОТГ Коломийського району стала переможцем телепроекту «Громада на мільйон». Тоді молодий вівчар заявив про впровадження цікавого соціального проекту. Обирав у якомусь гірському селі дбайливого ґазду і передавав йому породистого барана для розплоду. Роздав таких кілька десятків.

Ініціатива дала результат: знайшлося чимало однодумців та охочих займатися елітним вівчарством, і не тільки у високогір’ї. Приклад — фермер із Тисменицького району Роман Яковина теж узяв елітного самця та розводить у себе поголів’я.

Попри те, на першу нараду до Івано-Франківської облдержадміністрації, де обговорювали новий Указ Президента, знаного вівчаря не покликали. «Не люблю чиновників, та й вони мене недолюблюють. То за колишньої системи я би вже ордени носив.

Досвід поширювали би всією країною. А тепер — кому того треба? Добре, що змінилася влада. Прислуховуються», — зауважує Стефурак.

Мій співрозмовник називає себе економічним націоналістом. Шкодує, що суспільство якось мириться із погіршенням добробуту. Нема цілі. Останні вибори — показові. Люди зубожіли, «за головку часнику і ложку меду», як мовиться у співанці, готові проголосувати хоч за чорта в пеклі. Вихід знаходять не зовсім патріотичний — у пошуках кращої долі їдуть старцювати, тяжко працювати за кордон. Прикарпаття відчуває то вкрай гостро.

«У 2013 році на території високогірних районів Івано-Франківщини було 68 тисяч дітей, у 2017-му — 40 тисяч. За чотири роки втрачено третину. Що цікаво: в інфраструктуру держава чималі гроші вкладає. У ті ж дороги. Тепер цими добротними автошляхами масово виїжджають. Ми втрачаємо гори. Якщо внукам (бо дітям пізно) гуцули не передадуть мистецтво вівчарства, рукоділля, ремісництва, то згубимо нашу культуру безповоротно. Бо ніхто із долин не перебереться жити в гори. Йти в полонини на кілька місяців, спати одягненими по 3—5 годин, без усяких побутових умов. То в крові має бути, силоміць не заставиш», — каже Стефурак.

«Одна-єдина стимуляція — заробіток, інакше ґазда не буде цим займатися. Бичка треба два роки годувати, щоб здати за 500 доларів. А горянин їде в Польщу і заробляє на місяць 1000 доларів. То треба такі умови створити, щоби затримати його вдома.

Мають бути належні державні дотації для стимулювання місцевого виробництва. Це національна безпека. Така багата землями держава купує харчі, а натомість агрохолдинги ведуть виснажливе господарювання, витискаючи із неї всі соки, а вирощене зерно — за кордон. Живемо «нині на нині», а завтра не цікавить», — роздумує співрозмовник.

З баранами питання закрито

Стефурак, маючи семирічний досвід вівчарства, активно зайнявся пропагандою галузі. Навесні, поки ще не на полонинах, власним коштом їздив горами, скликав вівчарів Березівського та Яворівського кущів Косівського району. Якраз регіони традиційного вівчарства. За сприяння Департаменту АПР Івано-Франківської облдержадміністрації та Косівської РДА збирали, проводили заняття, переконували в рентабельності виробництва. Створив комунікацію, за допомогою якої вівчарі між собою спілкуються.

«Вівчарство було традиційним заняттям горян. Є навіть давня назва вівці — «вберихата». Рослинництво на каменистому ґрунті неефективне. Демонструю на власному досвіді, що вівчарство — це рентабельно. Що шкіру з тонкорунною вовною можна реалізувати не за 12 грн/кг, як звичайну, а в рази дорожче. Що баран може давати значно більше м’яса, і без характерного запаху. А це — належний збут, а не тільки жменя бриндзі. Маю своє ноу-хау — сиров’ялену баранину», — розповідає Стефурак.

Власний проект, над яким вівчар працював останні три роки, вже готовий. Вивів нову породу тварин, пристосованих до місцевих умов. Розпочав із того, що привіз породистого барана із-за кордону. Той важив десь 150 кг.

Розведення поголів’я відбувалося в два етапи. Плідник високопородний, проміжне покриття. Бо коли великий баран покриє малу вівцю, та просто не виносить великого плоду. Спочатку її парували зі 100-кілограмовим самцем. А вже гібриди другої генерації родили більших ягнят. Оцими двома кроками Стефурак із однодумцями підвищує коефіцієнт корисної дії в рази. Є конкретні результати. Карпатська вівцематка дає на рік 15—20 кг м’яса. А в фермера — 50 та навіть до 100 кг. Тепер тримає лише елітне стадо. Вивів власну породу, наділену певними характеристиками. Наразі експериментальна, ще не пішла в серію. Щоб її назвати, запатентувати, треба десь 15 тис. доларів, та й багато паперової роботи.

Можна йти далі

Хоч вівця витривала в гірських умовах, витримує завдяки кожуху природні стихії, останніми роками на Івано-Франківщині утримують більше кіз, ніж баранів. Особливо в низинних районах. Василь Стефурак зайнявся ще й відродженням козівництва.

Придбав породистого цапа, випробував у своєму господарстві, спарував із місцевими козами. Результат надихнув іти далі. Торік гібридизував більше поголів’я. Далі запустив власну програму. Схема проста. Через сільських голів знаходить порядних ґаздів і дає високопородного самця на парування. Проміжний етап пройшли. Використовує так само явище гетерозису, коли схрещуються дві породи і відбираються гібриди з певними якостями. Фермер селективно закріплює кращі риси для маточного поголів’я, материнські якості — народжуваність, якість приплоду, молочність тощо. Так само — батьківські.

За Указом Президента слідуватиме урядова програма, але рекомендації мають надходити знизу: щодо впливу на життя горян, як реалізувати практично наукові рекомендації. Чим наповнити програму, в якій формі вона дійде до людей. Над усім цим розмислює фермер. Чи дослухаються до слів простого вівчаря-практика?

«Мав такий досвід, що після однієї із зустрічей пообіцяв зі мною зв’язатися віце-прем’єр. Та високопосадовець не побажав тримати слово. Бо що йому простий горянин? Щоб розробити дієву програму, треба кликати кращих людей галузі, радитися, а не в київських кабінетах вирішувати, як нам жити», — підсумовує Василь Стефурак.

Післямова

Коли верстався номер, у господарстві Василя Стефурака сталася велика прикрість. Під час грози блискавка вдарила в дерево, під яким заховалося від негоди двадцятеро породистих овець. І всі вмить загинули. Інші з отари, що залишалися на відкритому просторі, тоді не постраждали.

Фото автора.