«Найстрашніший ворог знань — не їхня відсутність, а ілюзія їхньої наявності».
Стівен Хокінг.
Вітчизняний парламент став колискою відновленої державної незалежності України та нашої Конституції, а також перевів країну через перехрестя трьох майданів. З точки зору теорії та історії парламентаризму це видається як закономірна місія вищого законодавчого представницького органу влади. Проте на відміну від країн Балтії чи Польщі, де з початку 90-х у парламентах була стабільна проста і конституційна державницька більшість, в Україні все було навпаки! Доленосні рішення часто ухвалювалися не завдяки, а всупереч обставинам, адже рушієм прогресивних змін виступала проукраїнська меншість. Скажімо, Акт проголошення незалежності, який ініціювала Народна Рада, що налічувала 125 осіб, був підтриманий «групою 239», котра нерідко перебувала в опозиції не тільки до національної демократії, а й до України. Пояснити цей феномен можна тим, що висока національна мета — право народу на суверенітет — була підсилена аксіологічними цінностями, носіями яких переконливо виступили сподвижники незалежності у Верховній Раді України 1-го скликання.
Протягом восьми каденцій парламенту потужна україноцентрична парламентська більшість була насущною потребою національного поступу. За останні 28 років мали місце дві спроби сформувати таку більшість у Верховній Раді 4-го і 7-го скликання з допомогою адміністративного ресурсу. Вони закінчилися Помаранчевим майданом та Революцією Гідності. Були також дві спроби створити коаліцію у парламенті 6-го та 8-го скликання у природній спосіб — на основі волевиявлення громадян. У першому випадку коаліція «Нашої України» та БЮТу розпалася більш як за півроку, не давши спільної чесної оцінки російській агресії в Грузії. У другому — парламентська коаліція «Європейська Україна», що була створена неймовірно високою ціною і налічувала 302 особи в межах п’яти фракцій, почала руйнуватися із лютого 2016 року. Наразі можна оминути аналіз об’єктивних та суб’єктивних причин такого розпаду, оскільки результат нещодавніх парламентських виборів красномовніший від будь-яких експертних оцінок. А ще, вперше за всю сучасну історію, український виборець своїм волевиявленням покликав до життя монокоаліцію — парламентську більшість на основі політичної партії «Слуга народу». Час покаже, що домінувало при такому виборі: потреба швидких змін чи ностальгія за минулим? Одностайне голосування виборців сходу, півдня, центру і навіть заходу України за Президента Зеленського, а відтак і його партію дає підстави стверджувати: і перше, і друге. Тим часом російська агресія на тлі турбулентної геополітики, незавершеність суспільно-економічних трансформацій, в тому числі і націогенезу, оновлення політичних еліт і соціальних стандартів — такий невідкладний порядок денний парламентської монокоаліції. Й її відповідальність — теж.
Світ, що останні триста років «їхав на колесах», а до того «йшов пішки», з початком міленіуму набув реактивного прискорення.
Унаслідок цифрової революції швидкість і розвиток технологій збільшуються вдвічі щороку. Інтелектуальний продукт, отриманий в результаті успішної інвестиційно-інноваційної моделі розвитку, є на сьогодні найефективнішим засобом капіталізації матеріальних та нематеріальних ресурсів. Або, інакше кажучи, отримання прибутків і надприбутків. Найкраще підтвердження цьому — Facebook Марка Цукерберга чи приклад компанії Uber. Можливості та привілеї інформаційної епохи стали вагомим інструментом у архітектурі майбутнього як для світових лідерів, так і нових геополітичних гравців. Цілком очевидно, що сучасна Україна не може опинитися поза цим трендом. Головне — зрозуміти, в якій системі координат ми знаходимось і яка природа наших рушійних сил.
За даними агенції Bloomberg, Україні сьогодні потрібно 50 років, щоби догнати Польщу у соціально-економічному розвитку. Цей експертний висновок звучить для нас як суворий вирок або діагноз! Адже на зорі незалежності, порівняно із Польщею, Литвою чи Естонією, ми мали найкращі стартові можливості: металургія, машинобудування, родючі чорноземи. За даними тієї ж агенції, ще два роки тому 50% поляків володіли 80% ВВП країни. А в Україні станом на сьогодні чисельність середнього класу менше 15%. Із нових країн центрально-східної Європи ми чи не найпізніше приймаємо Основний Закон, Податковий кодекс, проводимо реформи. І таких порівнянь не на нашу користь безліч!
У цьому динамічному і вкрай непрогнозованому світі наш повільний, майже летаргічний темп державотворення несе смертельну небезпеку самій державі Україна. За роки незалежності проведено чимало наукових досліджень та здобуто учених звань, ще більше написано виборчих програм із гучними назвами на кшталт «Врятуймо Україну!». Серед найчастіше вживаних пропозицій: двопалатний парламент, нова виборча система, діджиталізація країни, зміна числа депутатів і, навіть, федералізація.
Очевидно, що деякі із них мають сенс. Проте в європейські лідери Польщу вивела не друга палата парламенту чи електронне врядування. Рушійною силою такого успіху стала польська мононація (одна мова, одна віра, одна історико-правова традиція).
Ернест Ренан у своїй праці «Що таке нація?» стверджував, що нація — це щоденний референдум. Це — погляд суспільства в один бік, це — дія в одному напрямі. Польська мононація на етапі громадянського суспільства наснажила живильною силою увесь владний організм, стала запорукою незмінної державницької більшості у всіх скликаннях Сейму. Як наслідок, швидкі і рішучі реформи, входження Польщі до Європейського Союзу та НАТО, а відтак і лідерство за темпами зростання ВВП в Європі.
Для сучасної науки тема дослідження націогенезу уже не видається такою актуальною, оскільки процес націєтворення в країнах Європи практично завершився до Першої світової війни. Варто зазначити, що в переважній більшості із них відбулися національні держави, де згодом національні еліти створили умови і, насамперед, правове підґрунтя для становлення середнього класу. Саме численний середній клас виступив основним замовником і виконавцем тих норм і правил, що прийнято називати «європейськими цінностями»: верховенство права, права і свободи людини, соціальні стандарти. Подібно до того, як здоров’я людини залежить від завершеного у межах норми ембріогенезу, доля народу, його буття в значній мірі залежить від успішного і завершеного націогенезу.
Будьмо одвертими: на початку 90-х років якісні параметри українського суспільства кардинально відрізнялися від польського. Ми не відбулись як нація та зріле громадянське суспільство. На три четверті це було постгеноцидне населення із демографічними зламами і ментальними травмами бездержавної минувшини та вираженим запитом на патерналізм. Протягом усіх 28 років незавершений процес націєтворення гальмував наш національний поступ. А увесь досвід світової історії дає підстави стверджувати, що населення «їде возами» та не знає перемог, а нація, громадянське суспільство здатне перемагати.
Сьогодні ми спрагло потребуємо перемог. Російська агресія проти України стала каталізатором рішень та процесів, що посилюють нас в гуманітарному, оборонному і соціально-економічному сенсі. Тому, попри, здавалося б, якусь архаїчність на тлі світової глобалізації, процес націєтворення, ініційований Президентом Ющенком та підтримуваний Президентом Порошенком і парламентом минулого скликання, потребує завершення. Його результатом має стати сучасна українська політична нація, сформована на тих же засадах ідентичності (мова, віра, історико-правова і культурна традиція), що й країни об’єднаної Європи, до якої належимо. І альтернативи цьому процесу немає. Бо за розкішним фасадом ІТ-технологій — гібридні виклики інформаційної доби. Бо у джунглях постправди та лавах фейків може згубитися не тільки людина, а й цілий народ чи цивілізація. Вистоять сильніші, ті — у кого хребет.
І насамкінець. Тяглість традицій британського парламентаризму не тільки викликає повагу, а й стала наріжним каменем публічного менеджменту однієї із найуспішніших країн. І йдеться не про мішки з вовною, а про законодавчі і процедурні норми та національні цілі. Нещодавно Прем’єр-міністр О. Гончарук озвучив плани про зростання ВВП на 40% протягом п’яти років. Це дає надію, що Україна сягне рівня розвитку Польщі усе ж таки швидше, ніж за півстоліття. Унікальним інструментом для досягненні цієї амбітної мети може і повинна стати монокоаліція. Не тільки за умови незмінності євроатлантичних устремлінь, реформаторського курсу та дотримання демократичних норм і процедур. А тоді — коли спрацює феноменальна тенденція вітчизняного парламентаризму: від україноцентричної парламентської меншості, що провела Акт незалежності, до україноцентричної парламентської більшості, що виведе Україну на нову геополітичну орбіту.
Лілія ГРИГОРОВИЧ, народний депутат України 2-6 скликань, доцент кафедри парламентаризму та політичного менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України.
