Конституція України визначає нашу державу як незалежну, демократичну, соціальну, правову. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод громадянина є головним обов’язком держави.

Аксіома стабільного розвитку держави

Сутність демократії визначається здатністю суспільства впливати на владу, вимагати служіння його інтересам. Це є аксіомою стабільного розвитку держави, коли пріоритетним є спілкування між владою і народом.

Відповідальність за прийняті рішення, нормативно-правові акти, за вчинки, за стан справ і в державі, і в кожній територіальній громаді вимірюється ступенем довіри народу до влади.

Майже 40 відсотків людей впевнені, що терпіти таке важке життя вже неможливо.

Оцінюючи політичну ситуацію в країні, 58 відсотків респондентів вважають її напруженою, а кожен п’ятий (20 відсотків) — критичною, 47 відсотків висловилися за потребу активно протестувати проти погіршення умов життя.

Такої тотальної недовіри і зневіри в українському суспільстві ще не було.

До цього слід додати неможливість для мільйонів українців задовольнити найважливіші життєві потреби, фактичне зруйнування декларованих у Конституції систем ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, загальнодоступності та безплатності освіти, неможливість для громадян у багатьох випадках знайти захист своїх законних прав у владних структурах, тотальна корумпованість і, як наслідок, невдоволення величезної кількості громадян своїм життям і тим, як ведуться справи у державі. Усе це є передумовою нинішніх масових протестних виступів українців.

З усіх опитаних 83 відсотки вважають, що влада зовсім не розв’язує проблеми, пов’язані з підвищенням добробуту громадян.

Сьогодні українська влада, ігноруючи громадянське суспільство, користується всіма засобами примусу, оскільки має всі ресурси та інструменти для приборкання будь-якого небажаного для неї народного волевиявлення. Відтак нині українська влада цинічно зневажає суспільний інтерес, а отже, і громадянське суспільство.

Особливо яскраво це проявилося під час масових протестних акцій українців, що розпочались наприкінці листопада 2013 року і продовжуються дотепер.

Упродовж усього грудня 2013 року та січня 2014 року відбувається велике скупчення на центральних вулицях Києва військовослужбовців внутрішніх військ МВС України та працівників міліції. З незрозумілих причин, про які не повідомлено громадян, ними заблоковано цілу низку міських центральних вулиць: Садова, Грушевського, Шовковична, Липська та ін.

Відтак повністю обмежено свободу пересування громадян України зазначеними вулицями до будівель парламенту, уряду, споруд, що забезпечують життєдіяльність населення. Це призвело до того, що громадяни, державні та військові службовці, народні депутати не можуть вільно потрапити до місць свого постійного проживання, Верховної Ради, Кабінету Міністрів без пред’явлення службового посвідчення або паспорта з відміткою постійного місця реєстрації.

Такі дії є грубим порушенням статті 33 Конституції України, якою громадянам гарантовано свободу пересування, та статті 21, що гарантує рівність усіх перед законом.

Свобода пересування може бути обмежена лише законом

Таке блокування вулиць призвело до масового порушення інших особистих прав і свобод громадян, оскільки на цих вулицях розташовані заклади громадського харчування, побутового обслуговування населення, аптеки тощо.

Згідно з Конституцією України така свобода пересування може бути обмежена лише законом і в умовах військового чи надзвичайного стану (ст. 64 Конституції України), рішення про введення яких в Україні або в окремих її місцевостях може прийняти лише Президент з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України (п. 21 частини першої ст. 106 Конституції України).

Відтак згідно з Основним Законом ці обмеження свободи пересування громадян мають бути затверджені лише законом з обов’язковим встановленням терміну такого обмеження.

Також центральні вулиці Києва заблоковані військовою технікою Міністерства оборони України та внутрішніх військ, що є антиконституційним, оскільки згідно зі статтею 17 Конституції Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян.

Такі дії військовослужбовців внутрішніх військ є окремими елементами їхніх повноважень в умовах військового чи надзвичайного стану і грубим порушенням положень статті 57 Конституції відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути офіційно доведені до відома населення, а ті, що не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, не є чинними.

Крім того, такі акти про обмеження прав пересування громадян, згідно із законодавством України, мають бути обов’язково зареєстровані в Міністерстві юстиції, оскільки вони стосуються необмеженої кількості громадян.

Як відомо, ніякі акти з цього приводу Президентом, урядом, чи Мін’юстом, не видано. Отже, таке обмеження пересування громадян України є антиконституційним. Дії працівників міліції грубо суперечать і міжнародним стандартам прав людини, а саме Загальній декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН 10.12.1948 р.), статтею 13 якої зазначено, що кожен громадянин має право свободи пересування, Європейській конвенції з прав людини і основоположних свобод, Міжнародному пакту про громадянські та політичні права, іншим міжнародно-правовим актам.

А посилання працівників міліції та військовослужбовців внутрішніх військ на норми законів «Про міліцію» та «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», а тим паче на накази їх керівників, є такими, що суперечать статті 8 Конституції, в якій закріплено, що Основний Закон має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду по захист конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Тим паче що відповідно до пункту 20 статті 11 Закону «Про міліцію» останній для виконання покладених на неї обов’язків, поряд з іншим, надається право відповідно до своєї компетенції тимчасово обмежувати або забороняти доступ громадян на окремі ділянки місцевості чи об’єкти з метою забезпечення громадського порядку, громадської безпеки, охорони життя і здоров’я людей.

Тобто законодавцем один наголос зроблено на тимчасовість обмеження або заборону доступу громадян на окремі ділянки місцевості чи об’єкти (про тимчасовість взагалі не йшлося), а другий наголос — на забезпеченні громадського порядку (безпеки), охорони життя і здоров’я людей.

У цьому разі таке блокування обов’язково мало бути пов’язано з безпосередньою загрозою громадському порядку (безпеці), життю і здоров’ю людей, чого в реальності не було. Тому через призму визначення в «Юридичній енциклопедії» поняття «громадська безпека» такі дії працівників міліції є антиконституційними і протизаконними. Так, у ній, зокрема, юридичний термін «громадський порядок» сформульовано так: 

«Громадський порядок (безпека) — урегульована правовими та іншими соціальними нормами система суспільних відносин, що забезпечує захист прав і свобод громадян, їх життя і здоров’я, повагу честі та людської гідності, дотримання норм суспільної моралі».

Отже, такі дії працівників міліції є антиконституційними і протизаконними.

У відповідь на депутатські звернення — відписки

За результатами аналізу політичних подій в Україні доводиться констатувати, що сьогоднішня так звана «українська» влада розпочала війну проти власного народу. Інакше як можна пояснити жорстоке побиття «беркутівцями» студентів у ніч з 30 листопада на 

1 грудня 2013 року, які мирно протестували проти дій влади, що вкрала в українців європейську перспективу. Та не менш жорстоке побиття інших учасників мирних протестів вже біля адміністрації Президента.

Також протягом грудня 2013 року та січня 2014 року сталося багато жахливих випадків, в результаті яких постраждали активісти Євромайдану, а саме: стріляли в активіста Дорожнього контролю Володимира Маралова; у Харкові один з організаторів місцевого Єромайдану Дмитро Пилипець отримав кілька ножових поранень; помер від травм побитий правоохоронцями 18 грудня Павло Мазуренко; в кількох містах з’явилися десятки повідомлень про підпал автомобілів активістів Майдану та учасників мирних протестів в інших регіонах України.

Уночі з 24 на 25 грудня 2013 року близько другої години було жорстоко побито українську журналістку Тетяну Чорновол, відому своїми публікаціями щодо подій на Євромайдані в Києві.

Сьогодні професія журналіста в Україні стала найнебезпечнішою. За останній місяць над журналістами в Україні було вчинено стільки насильства, що це можна порівняти лише із «втратами» під час війни, що тривала на Балканах у середині 90-х років минулого століття.

Не менш кричущим є факт вчинення насильницьких дій стосовно народних депутатів, а також їхніх помічників. Так, 3 січня 2014 року на порозі ТВМ4 Шевченківського РВ УМВС у Києві десяток невідомих осіб скоїли цинічний напад на народного депутата України від ВО «Свобода» Андрія Іллєнка та адвоката-свободівця Сидора Кізіна. В Андрія Іллєнка — підозра на перелом щелепи та струс мозку. У Сидора Кізіна — розсічено обличчя.

Це все відбувається тоді, коли влада проводить різноманітні так звані круглі столи за участю політичних діячів, громадськості, на яких запевняє про намагання лише мирним шляхом розв’язати політичну кризу в Україні.

Вбачається, що метою цих показових акцій є залякати громадськість, показавши, що перед політичною доцільністю закон і люди ніщо.

Усі ці події свідчать про те, що правоохоронні органи України, зокрема МВС, не здатні виконувати свої прямі законодавчі обов’язки, найголовнішими серед яких є захист життя, здоров’я, прав і свобод людини і громадянина.

Упродовж періоду з 20 листопада по 20 грудня 2013 року на адресу міністра внутрішніх справ, Генпрокурора, командувача внутрішніх військ було направлено понад десяток звернень, урядових телеграм щодо незастосування сили до мирних демонстрантів, необхідності чіткого виконання Конституції та законів України, припинення порушень конституційних прав громадян тощо.

На жаль, у відповідь усі отримували відписки, в яких не містилося жодної конкретної відповіді на поставлені запитання.

Тож як це можна оцінювати інакше, як цілковите ігнорування Конституції, законів, громадянського суспільства, громадян України та світової громадськості.

Таким чином:

1. Нагальною на сьогодні є необхідність практичного гарантування державою прав і свобод людини і громадянина, закріплених у Конституції та законах України.

2. Згідно зі статтею 121 Конституції України, що визначає повноваження прокуратури, на яку, поряд з іншими, покладено представництво інтересів громадянина або держави в суді, громадяни, які вважають, що їх гарантоване Конститу-цією право на свободу пересування порушено, мають право звернутися до органів прокуратури з відповідними заявами щодо вчинення стосовно них злочину (відповідальність за його вчинення передбачена статтею 365 Кримінального кодексу: перевищення влади або службових повноважень), або до Президента, який відповідно до частини другої статті 102 Конституції є гарантом додержання Основного Закону.

Ігор САБІЙ, народний депутат, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин;

Ігор ВІТИК, головний консультант Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, кандидат юридичних наук.

Ігор САБІЙ.

Ігор ВІТИК.